Один з куточків ірландської столиці |
Історичний відлік часу завершився. Після довгих років бажань, прагнень і приготувань десять країн Центральної та Східної Європи вступили в Європейський Союз. Із 1 травня почалася нова сторінка історії, котру британський прем’єр Тоні Блер патетично назвав «єдиним європейським домом». Але головне питання, що сьогодні практично затьмарює всі інші, пов’язані з розширенням ЄС, лежить у площині економічній: чи здатна свіжа кров Східної Європи обновити бліду і стару Європу Західну.
Старі плюс нові
Із часів Римського договору 1958 року Європейський Союз пережив п’ять хвиль розширення. Шістку засновників склали Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція. 1973 року до них приєдналися Британія, Данія й Ірландія. 1981-го — Греція. Іспанія та Португалія стали членами ЄС 1986-го. І 1995 року в Союз вступили Австрія, Фінляндія та Швеція.
Остання хвиля, 2004 року, замислювалася як наймасштабніша. І, на думку багатьох оглядачів, результати цього акту глобалізації поки що важко передбачити. Прихід відразу десяти нових членів — Угорщини, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чеської Республіки й Естонії — суттєво розсунув межі Євросоюзу. Територіально він виріс майже на чверть. За даними Євростату, до 380 млн. мешканців ЄС додалося 74 млн. нових громадян, із котрих майже половину становлять поляки.
Але головне, що Євросоюз відтепер став найбільшим за народонаселенням єдиним ринком у світі. А за обсягами економіки поступається лише північноамериканській асоціації NAFTA, що об’єднує в зону вільної торгівлі США, Канаду, Мексику.
Плюси проти мінусів
Якими ж економічними перевагами зміцнила нова Європа стару? Тут цифри значно менш вражаючі: зростання населення майже на 20% дало усього лише 5-відсоткове збільшення ВВП Євросоюзу. Що дорівнює частці ВВП Нідерландів із 16 млн. населення, становить усього третину від показників Великобританії і значно менше, ніж «принесла» в ЄС Греція 23 роки тому. Окрім Кіпру, Мальти й, можливо, Словенії, інші новачки, за мірками Західної Європи, — країни дуже бідні. Їхній ВВП на душу населення — трохи більший ніж 20% від середнього по ЄС.
Такі показники, безсумнівно, дають аргументи затятим противникам і навіть поміркованим скептикам. Слід зауважити, що проект розширення Європи завжди був справою політичних еліт 15 країн — членів ЄС і ніколи не мав особливої популярності серед широких прошарків західних європейців. Сьогодні, коли «возз’єднання» стало доконаним фактом, популістські негативні емоції продовжують загрожувати оновленому Союзу: ксенофобія розпалюється з допомогою «страшних» розповідей про наплив іммігрантів, які, нібито, підірвуть економічний добробут і зруйнують системи соціального захисту. («ДТ» уже писало про розбіжності, що виникають між країнами ЄС у питаннях економічного благоустрою, тому немає сенсу повторюватися. — Ю.З.)
Насправді, кажуть реалісти, розширення ЄС у гіршому разі буде економічно нейтральним процесом для колишніх п’ятнадцяти. Натомість оптимісти пророкують вигоди для «старих» європейських економік. Насамперед за рахунок наповнення ринку робочої сили відсутніми висококваліфікованими кадрами, а також переорієнтування бізнесу на нові простори ЄС, де нижчі податки і ще нижча оплата праці.
Зростання плюс зростання
Оптимісти також думають, що особливо цінним з усього, чим можуть нові члени наповнити спільний кошик ЄС, буде їхнє швидке економічне зростання і, відповідно, його вплив на загальну ситуацію. Зростання стимулюватиметься прагненням «нових» досягти рівня «старих». Також не виключено, що для когось із «новачків» зіграє позитивну роль так званий ефект маленької країни. Адже, за винятком Британії, решта великих економік континенту поступаються своїм невеликим колегам. Для прикладу зазвичай наводять Фінляндію, котра за багатьма показниками випереджеє ЄС-конкурентів.
Нові члени Євросоюзу планку свого економічного зростання піднімають досить «круто». І, за оцінками інвестиційного банку Lehman Brothers, продовжуватимуть у тому ж дусі. Що дозволяє прогнозувати для них у середньому 4–6% економічного зростання щорічно на наступні десять років. Навіть у Польщі, найбільшій за розмірами і найменш гнучкій серед нових економік, очікується показник у 5%. Тому ніхто не заперечить, що напір швидкозростаючих економік призведе до загального зростання в Євросоюзі, хоча б частково.
Щоправда, багато експертів цікавляться: чи дійсно «свіжа кров» зі Сходу здатна «пробудити» старий Захід до живої конкуренції і динамічного зростання? І самі ж відповідають: здатна, але тільки у разі, якщо Євросоюз зможе рішуче узятися за складне діло економічного реформування.
Магніт для інвестицій
Як слід реформуватися «новосели» зможуть навчити тепер уже спільний європейський дім. Щире прагнення ввійти в Євросоюз змусило їх, ще будучи кандидатами, провести сміливі й часто болючі реформи в економічній та соціальній сферах. Але й результат не забарився позначитися. Насамперед зросли масштаби інвестування. Саме реформована податкова система і встановлення фіксованої ставки податку на прибуток до 19% вкупі з дешевою робочою силою явилися тим магнітом, який притягує інвестиційний капітал і дозволяє новим членам ЄС вступити в конкуренцію зі старими за місце під сонцем.
Безсумнівно, однією з головних переваг нової «десятки» є дешева робоча сила. Навіть попри те, що з 2000 року в деяких країнах заробітна плата зросла, наприклад, на 40% у Чеській Республіці і на 70% — в Угорщині. Але це — лише добре відомий ефект, який досягається за рахунок зростання експортної продукції, простимульованого великими обсягами інвестицій. Однак величезний розрив між Заходом і Сходом ЄС в оплаті праці зберігається. Польща, приміром, сплачує лише 18% від середнього заробітку в ЄС.
Вже підраховано, що нові східні країни ЄС, із їхніми низькими податками й невисокими заробітними платами, залучають більше прямих іноземних інвестицій (ПІІ) на душу населення, аніж Китай. Причому 85% ПІІ приходять саме із Західної Європи. Крім того, у «новачків» продовжують спостерігатися стійкі внутрішні потоки інвестиційного капіталу.
Попри те, що ПІІ де-не-де уповільнилися внаслідок закінчення хвилі приватизації, портфельні інвестиції в регіоні загалом збільшилися 2003 року удвічі й досягли 4 млрд. дол. Стосовно ж прогнозів щодо ПІІ, то економісти з ЄБРР, наприклад, пророкують їхнє подальше зростання: у Чехії — до 6 млрд. дол. (порівняно з 2,35 млрд. торік), у Польщі — до 5 млрд. дол. (проти 3,7 млрд. 2003-го), у Словаччині — до 1,5 млрд. дол. (481 млн. дол. 2003 року).
Народження тигра?
Про Словаччину, маленьку сусідку України, хотілося б сказати окремо. Тому що вона відноситься до тих нових «європейців», яким пророкують велике економічне майбутнє. Попри те, що країна перебуває поки в групі найбідніших серед ЄС-10, її вже називають то «європейським Детройтом», то «східно-європейським тигром». Тут розмістився один із трьох найбільших заводів концерну Volkswagen. Виробляючи 250 тис. машин на рік, 700 він щодня експортує в різні країни світу, від Японії до Америки. Це — майже чверть усього словацького експорту.
Через два роки стане до ладу новий завод Peugeot, виробничою потужністю в 300 тис. машин на рік, які експортуватимуть переважно до Західної Європи, що забезпечить роботою 10 тис. місцевого населення.
Минулого місяця Словаччина випередила Польщу й Угорщину, уклавши угоду з південнокорейським Hundai на будівництво першого заводу в Європі. До 2007-го маленька Словаччина, із 5 млн. населення, вироблятиме 850 тис. машин на рік, що зробить її найбільшим у світі виробником автомобілів на душу населення.
У Словаччині розквартировані заводи, що випускають продукцію й інших не менш відомих торгових марок світу. Наприклад, Sony виробляє тут телевізори з плазменними екранами, Samsung — принтери й телевізори, Whirlpool — пральні машини. Окрім того, найбільший у Східній Європі металургійний гігант у Кошице чотири роки тому був врятований від банкрутства значними інвестиціями найбільшої американської сталеливарної компанії US Steel.
І це та Словаччина, яку Брюссель навіть не хотів включати до списку кандидатів на вступ у ЄС, коли починав переговори з Польщею, Угорщиною та Чехією!
Приклади й уроки
Недавно журнал Forbes назвав Словаччину «інвестиційним раєм» і написав, що «ця маленька країна з великою економічною енергією, схоже, стане наступним Гонконгом чи Ірландією...» У цьому контексті мову можна і слід вести не тільки про Словаччину. Вона — усього лише вдалий приклад. Таким же яскравим прикладом, особливо для нинішніх євроновоселів, була свого часу Ірландія. І тому важко навіть придумати щось символічніше для нинішнього розширення ЄС, аніж урочистості й святкування, що проходили в Дубліні з приводу ірландського президентства в Євросоюзі.
Після невдалих спроб 1960-х вступити в Європейський Союз (тоді — Європейське економічне співтовариство), Ірландія нарешті стає його офіційним членом 1973-го. І відтоді, завдяки суттєвій фінансовій підтримці з бюджету ЄС, починається її економічне сходження. Проте й у самих ірландців є всі підстави пишатися собою: вони обрали правильний курс і програму розвитку країни (до речі, створили ту саму «податкову гавань»), і що важливо, не розбазарили й не розікрали величезні суми допомоги. З маленької держави на узбіччі Європи, найбіднішої серед європейських колег, Ірландія за кілька десятиріч перетворилася на «кельтського тигра»...
Було б наївно навіть припускати, що процес об’єднання двох частин Європи в один Союз пройде гладко, мов по маслу. Глобальні процеси перебудови світу, навіть відбуваючись добровільним шляхом, не можуть не спричинити глибокі й докорінні зміни в усіх сферах людського буття. Такі процеси завжди хворобливі й аж ніяк не короткострокові. І якщо західноєвропейський бюргер міг про це не замислюватися, то його східноєвропейський сусіда вже точно знав, що шлях має бути нелегкий, і був готовий до цього. Ось чому на референдумах із приводу вступу в ЄС, що відбулися в дев’яти країнах, окрім Кіпру, «за» проголосували в середньому 78% населення.
А що ж моя Батьківщина?
А що ж моя Батьківщина, чому її не виявилося в новій європейській десятці? Питання, власне, риторичне, однак воно породжує силу-силенну кумедних відповідей.
На цьому тлі розповіді «очевидців» (які напередодні 1 травня заповнили українську пресу) про те, які погані справи в Євросоюзі і як погіршаться вони після його розширення, і тому годі «заблудлій» Україні шукати щастя на єдиних європейських теренах, просто не можуть не розчулювати. А позаяк «нас туди не звуть», то виходило щось на кшталт нового прочитання рядків Кобзаря — мовляв, «там погано, де нас немає».
На жаль для європейських критиків, у них не склалося з аргументацією, щоб на практиці підтвердити теоретичні пасажі. Бо за 56 років існування Європейського Союзу жодна країна чомусь не побажала вийти з цього «невдалого об’єднання». Навпаки, туди рвуться все нові й нові, і навіть протягом не одного покоління. Туреччина, наприклад.
Окрім «антиінтеграторів» слово часто беруть запеклі «звинувачувачі» об’єднаної Європи. І в чому ж її, бідолашну, звинувачують? Наприклад, у тому, що вона «змушує» наших рідних українських емігрантів «мити свої буржуазні туалети».
Щодо цього є коротка, але повчальна історія. Минулого тижня лорд Девід Елайєнс став першим іранцем, котрий отримав довічний титул королівського пера Великобританії. П’ятдесят із зайвим років тому він приїхав у Манчестер злиденним 17-річним іммігрантом. І заробляв на хліб «чорною» працею. Сьогодні він — власник міжнародного текстильного гіганта, на якому працюють 75 тис. осіб. Його статки оцінюються в 218 млн. фунтів.
Лорд відомий як прибічник розумної імміграційної політики і прославився фразою про те, що «ми дозволяємо іноземцям в’їжджати в Британію з тим, щоб вони мили наші туалети, замість того, щоб залучати людей, які можуть будувати бізнес і створювати робочі місця».
Хто каже, що Європа — пихата, байдужа і безсердечна? Неправда. Вона змінюється, бо змінюються люди, котрі її населяють. Колись давно, 30 років тому, лондонські готелі прибирали іспанці, португальці та греки, 20 років тому — поляки і чехи, ще через 10 років їх змінили латиші й литовці. І хто сьогодні в Афінах—Мадриді—Лісабоні (особливо під час проведення там самітів ЄС) згадує про цей факт, що став уже історією? Та ніхто.