Коли донька наших друзів розповіла мені, як звільняють банкірів у лондонському Сіті, я, зізнаюся, була шокована. Приходить людина вранці на роботу, ні про що не підозрюючи. Її викликають чи то до керівництва, чи то до відділу кадрів, немає значення. І повідомляють, що її звільнено. (При цьому жодних підготовчих бесід або розрад не передбачено.) Людина повинна негайно залишити будівлю банку, навіть не заходячи на своє робоче місце. Усі особисті речі звільненого зберуть колеги і коштом банку відправлять йому поштою додому.
Вислухавши моторошну історію про «реалії капіталізму», я спочатку не зрозуміла одного: чому не можна зайти у свій відділ, зібрати речі, поділитися горем із уже колишніми колегами, попрощатися, врешті-решт. Не здогадалися? Виявляється, звільнений — скривджений, ображений, озлоблений — може прихопити з собою документацію, із якою працював, або ще гірше — захоче «скачати» наостанок із бази даних щось дуже цінне (інформацію) й продати конкурентам. А корпорація не може собі дозволити бути залежною від людських слабкостей. Тож відставка — прямо до виходу, а вихідна допомога — поштою.
Працювати в лондонському Сіті дуже престижно. Не лише тому, що тут знаходяться штаб-квартири майже всіх бізнесових важковаговиків світу — найбільших банків і корпорацій, інвестиційних фондів і міжнародних фінансових інститутів. Не лише тому, що за останні 20 років Сіті, посунувши інших конкурентів, міцно утвердився в ієрархії фінансових центрів світу під другим номером після Нью-Йоркського Уолл-стрит. І навіть попри те, що Великобританія не входить у зону євро, лондонський Сіті продовжує залишатися безсумнівним фінансовим лідером Європи — там, де йдеться про ринки капіталу, банківський сектор, рекламну діяльність, юридичний і консультаційний бізнес.
Заради справедливості варто зауважити, що розквіту Сіті багато в чому сприяла загальна бізнес-політика Великобританії: гнучке трудове законодавство і розумне оподатковування. Але головним «пряником», безперечно, є найбільша в Європі заробітна платня. До того ж не тільки для виконавчих директорів значних компаній, але і для молодших банкірів-початківців. Перші обчислюють свій річний прибуток у рамках 200 — 300 тис. фунтів стерлінгів, не враховуючи всіх «бенефітс», що включають додаткові виплати і пільги, плюс бонуси (щорічні премії), що досягають сум від мільйона і вище.
Стосовно фінансової молоді, її дохідна пора припала на кінець 90-х. Тоді недавній випускник університету, пропрацювавши два—три роки в Сіті, одержував зарплату від 50 тис. фунтів на рік плюс бонус. Тоді в лондонських банках існував навіть так званий золотий привіт, що означав матеріальну подяку для тих, хто погодився прийняти (!) пропозицію на роботу. Таким чином, зарплата молодших банкірів приблизно втроє перевищувала середню зарплату по країні.
Правда, із початком спаду в світовій економіці хороші часи для банкірів Сіті закінчилися. Прибутки впали, банки стали заощаджувати і скорочувати витрати, це негайно призвело до скорочень, у першу чергу молодих працівників.
Так, робота в крупному банку, особливо першої десятки світу, — це не тільки пристойна зарплата, «солодкі» бонуси, елітна клієнтура й престиж, який підігріває марнославство. Це передусім важка праця, і зовсім не останнє — стрес.
Давно минули ті часи, коли банкіри працювали менше за всіх, а заробляли більше за інших. Колись робочий день банкіра починався о пів на десяту ранку, а закінчувався о пів на п’яту вечора, включаючи розслаблений ланч із розмовами години на півтори. Сьогодні банкіри працюють, як правило, по 16 годин на день, часто без вихідних. Вони заробляють величезні гроші — до 200 тис. фунтів на рік, не враховуючи преміальних. Найбільш високооплачувані — титуловані аналітики в найпрестижніших галузях (телекомунікації, фармацевтика, енергетика) — у вдалі роки важливих угод, бувало, одержували бонусів на 2 — 3 млн. фунтів. Декілька років виснажливої праці й — хто до 30, хто до 40 років — забезпечував себе на все подальше життя, а отже, за бажанням міг піти на «пенсію».
Неважко здогадатися, що жорсткі вимоги й напружений графік створюють атмосферу тиску на співробітника, що згодом позначається на його здоров’ї. Якщо у вас, приміром, буде намір розпитати когось із «щасливчиків» Сіті про умови праці та «психологічний клімат в колективі», будьте готові, що вам розкажуть лише хороше, більше того, почнуть завзято розхвалювати власну організацію й роботодавця. Проте, як підтверджують інсайдери, культура стосунків в установах Сіті дуже відмінна від того, як її розписують у посібниках з бізнесу. І для успішного кар’єрного просування в Сіті потрібні не тільки талант і розум. Необхідно бути, по-перше, здоровим і фізично витривалим, по-друге, спокушеним у психологічних (і часто підкилимових) війнах і, по-третє, — абсолютно товстошкірим і байдужим.
Насправді ніхто відкрито не розповідає про атмосферу цієї частини прибуткового бізнесу. Існуючі корпоративні правила поведінки не заохочують (м’яко кажучи) розголошення деталей внутрішньої політики, побудованої на «вичавлюванні соків». І лише інколи в пресі з’являються боязкі натяки і красномовні іносказання тих, хто зважився раз і назавжди залишити цю привабливу «фабрику грошей». Один із колишніх виконавчих директорів інвестиційного банку в бесіді з журналістом газети The Times назвав кілька років у Сіті роками «мук», проведеними в атмосфері заздрості, зрадництва і страху. Коли потрібно було не просто виграти самому, а й, що важливіше, — засвідчитися, що твої колеги програли. Коли з тими ж колегами було небезпечно консультуватися, бо кожне поставлене запитання розглядали як визнання у своїй слабкості й неодмінно використовували проти тебе. Але головне, з чим зіткнувся банкір-директор, — це часта відсутність робітників через хвороби, викликані стресом.
Ось чому так популярні в середовищі високооплачуваної популяції Сіті алкоголь, наркотики й антидепресанти. Вечір п’ятниці тут, як і в усьому Лондоні, — час для відпочинку. Паби, ресторани, бари повні народу. Існує якийсь неписаний, але «залізно» встановлений і уподобаний розпорядок, відповідно до якого в п’ятницю ввечері молодь, від 20 до 40 років, знімає стрес, що накопичився в організмі за тиждень. Ви здивовані? Дійсно, якщо в сорок ти не обтяжений шлюбом, тебе ще зараховують до молоді. А більшості з тих, хто працює без вихідних і раз на тиждень «знімає стрес» до безпам’ятства, просто ніколи заводити сім’ю. Та й навіщо?
До речі, щороку через стрес, страх, депресії та похмілля британська економіка втрачає 13,4 млн. людино-днів, що у фінансовому вираженні дорівнює 6 млрд. фунтів.
Проте переважна більшість, якщо не всі 99% службовців Сіті, не готові розлучитися з роботою, яка «вичавлює соки». За однією причиною: занадто вже добре за неї платять.
Великі гроші й легкість розставання з ними, коли думки про завтрашню скибку хліба не обтяжують, — також своєрідна «стресотерапія». Кажуть, британці давно вже переросли з «нації крамарів» (як їх колись назвав Наполеон) у націю покупців. Не менш важлива причина цього — наявність лондонського Сіті, з надзвичайними зарплатами і бонусами. Недостача часу і наявність грошей у банкірів породжує вид швидкого шопінгу. Їм ніколи приціновуватися і думати, порівнювати ціни в різних магазинах, і тим паче їм не місце в штовханині розпродажів.
Процес виглядає так: десь на Бонд-стрит (де торгують своїм товаром найдорожчі бутіки світу) або в районі Найтсбрідж (де знаходяться два найдорожчі універмаги Лондона — Херродс і Харві Нікольс) із таксі виходить пасажир із Сіті. З відсутнім обличчям він швидко йде до потрібного відділу й, не розглядаючи товари на прилавках, говорить своє прохання продавцю. Покупцю приносять і показують товар, він міряє або не міряє, розплачується, виходить, сідає в таксі та їде назад до Сіті. Дещо перебільшена картинка, але загалом правдива.
Окрім дорогих магазинів, у Лондоні є не менш дорогі ресторани. Вони також роблять свій внесок до процесу полегшення життя банкірів, котрі страждають від стресу. Найвідоміша історія в рубриці «Банкіри і ресторан» трапилася декілька років тому і відтоді звучить як повчання. П’ять співробітників інвестиційного банку Barclays Capital вирішили відсвяткувати укладання дуже вигідної угоди. Вони вирушили в один із найдорожчих лондонських ресторанів «Петрус», де випили п’ять пляшок вина... на 44 тис. фунтів. На подяку за обрані й оплачені напої власники ресторану вирішили їжу, що обійшлася в якійсь 400 фунтів, своїм клієнтам подарувати. Банкіри, певно, непогано розбиралися в ієрархії вин, оскільки насолоджувалися найвідомішим і, здається, найдорожчим вином у світі марки Petrus. До того ж і роки розливу було обрано «правильно»: Chateau Petrus Pomerol 1945 року — за ціною 11600 фунтів за пляшку; 1946-го — 9400 фунтів; 1947-го — 12300 фунтів; Montrachet, 1982-го — «всього» 1400 фунтів. Ще банкіри «побалували» себе пляшкою «антикваріату» — Chateau d’Yguem 1900 року за 9200 фунтів.
Найекстравагантнішим у цій історії був аж ніяк не напій столітньої давнини, а те, що «гуляли» банкіри за власний кошт. А надзвичайнішим — що вже наступного ранку лондонські газети повідомили публіці про вечерю загалом і про ціни на вино зокрема. Клієнти інвестиційного банку розлютилися. За якийсь час усіх п’ятьох учасників трапези було звільнено: таких викликів товариству корпоративна культура Сіті собі не дозволяє.
Як ще можна зняти стрес у Лондоні, маючи великі гроші? Дуже просто — купити нерухомість — і головне, щоб у модному районі. Молоді банкіри Сіті вибирають Ноттінг Хілл, де середня вартість двокімнатної квартири — приблизно 200 тис. фунтів. Старші банкіри й менеджери купують будинки в Кенсінгтоні, Челсі і Хемпстеді за ціною від 3 млн. фунтів. Ще можна придбати останню модель «Порше» або БМВ, а краще одразу дві — одну для зими, іншу — на літо.
Але повернемося до стресу, що повільно, але вірно перетворився в одну з серйозних складових теперішньої атмосфери Сіті. Хоч би як не скаржилися на важкі умови виконавчі директори, але вони все-таки «страждають» за великі гроші. А гірше за все доводиться в цій «м’ясорубці» початківцям. Говорять, що найбільш гуманним ставленням до співробітників відрізняються німецькі банки. Проте американські за виробничий «тиск» більше сплачують. Молодь у банках одразу змушена знайти своє місце в загальній масі дрібних сошок, де головною сошкою є секретарка, і починати вивчати правила корпоративної культури закладу знизу.
У багатьох, особливо значних і знаменитих банках, усе починають із паперів — носять їх між кабінетами, — або миття ваз після квітів. (Маленька деталь. У наших вітчизняних офісах молоді особи жіночої статі, найчастіше з вищою освітою, розносять не тільки факси, а й подають чай. У західних таку дискримінацію давно усунуто. Для виконання цієї роботи наймається спеціальна людина — tea-lady.) Між молодими співробітниками банків існує щось на кшталт змагання на впізнаваність: якщо хтось із старшого менеджменту випадково помітить і виділить когось із молодих, скажімо, привітається, «непомічені» колеги починають за це тихо ненавидіти щасливчика.
Смішно? Смішно. І нічого надзвичайного. Офісна політика, корпоративна культура, а простіше кажучи — спосіб існування робочого колективу нічим, власне, не відрізняється від наших рідних зразків. Люди всюди страждають на однакові людські слабкості. Але від керівника залежить, які риси — позитивні або непривабливі — хоче він заохочувати й розвивати в колективі. Що там наш фольклор говорить про рибу та її голову?
Тому не все так трагічно в лондонському Сіті, як може здатися спочатку. Добровільно його установи залишає мізерно мала кількість людей. І не лише через гроші. Сіті — це школа, це найуспішніший старт для всієї наступної кар’єри, ну і, звичайно, матеріальна незалежність. Чи до роздумів тут про стрес і його наслідки! У Сіті завжди стоїть величезна черга бажаючих віддатися для «вичавлювання соків», до того ж черга з кожним роком стає все більш багатонаціональною, вибір свіжих сил практично необмежений.