З 10 по 14 вересня курортне мексиканське містечко Канкун перетворилося на поле різних баталій — від торгових до вуличних. Сюди на П’яту міністерську конференцію з’їхалися міністри торгівлі та високопоставлені представники 146 країн—членів Світової організації торгівлі (СОТ). Останніми роками такі міжнародні зустрічі високого рівня вже не обходяться без демонстрацій антиглобалістів — людей, котрі не шкодують ані сил, ані часу, ні засобів, щоб висловити протест проти експансії капіталізму у світі.
І цього разу до Канкуна прибули близько 150 тис. борців, не згодних із політикою СОТ. На вулицях міста відбулися сутички демонстрантів із поліцейськими, перші воювали кругляками, другі — сльозогінним газом. У лавах демонстрантів цього разу була досить представницька група аграріїв із різних країн. Один із них, південнокорейський фермер, першого ж дня саміту виконав «акт протесту»: на очах у публіки та поліції він завдав собі кілька ножових поранень і незабаром помер...
Аби не допустити здійснення песимістичних прогнозів, які повсюдно висловлювалися щодо зустрічі в Канкуні, генеральний секретар СОТ, колишній віце-прем’єр і міністр торгівлі Таїланду Супачай Панічпакді звернувся до делегатів із проханням-попередженням, що поразка переговорів у Канкуні завдасть удару по світовому економічному зростанні. На його думку, переговорам потрібен прогрес за всяку ціну, аби зберегти надію на створення нового світового облаштування торгівлі, що як продовження раунду переговорів у Досі має бути завершене наприкінці 2004 року підписанням Світової торгової угоди.
Заздалегідь було відомо, що в Канкуні точитимуться гострі дискусії між багатими та бідними країнами—членами організації, переважно з питань розвитку торгівлі. Власне, нинішня зустріч — це практично останній шанс не дати «померти» так званій повістці розвитку, прийнятій на попередньому саміті СОТ у Досі (Катар) у листопаді 2001 року. Досягнуті тоді угоди про початок нового раунду переговорів із лібералізації світової торгівлі розглядалися як велика перемога, оскільки вперше проблеми країн, що розвиваються, були винесені в центр міжнародних торгових відносин. За підрахунками Світового банку, виконання накреслених у Досі завдань зі встановлення загальних правил торгівлі мало б до 2015 року збільшити світове багатство на 2,8 трлн. дол., що істотно допомогло б у боротьбі зі злиднями, а заодно дало б поштовх зростанню світової економіки.
Однак реалії останніх двох років помітних результатів не принесли. Зробити вдалося мало, і згадати можна хіба що схвалений два тижні тому — на дев’ять місяців пізніше від запланованого — дозвіл країнам, що розвиваються, імпортувати дешеві версії патентованих ліків. Експерти, правда, вважають цей «запізнілий» договір дуже далеким від ідеалу. Що ж стосується пунктів із торгового реформування, то члени СОТ уже на півроку відстають від установленого ними ж самими графіка. І все тому, що ніяк не можуть домовитися про єдині й рівні правила торгівлі для всіх без винятку країн. Яблуком розбрату стало сільське господарство, питання його реформування і конкретно — субсидії й тарифи.
У центрі канкунської дискусії опинилися експортні субсидії, отримувані фермерами в Європейському Союзі та США. Багаті нації підтримують конкурентоспроможність власного сільського господарства, виплачуючи своїм фермерам майже 1 млрд. дол. щодня. В результаті такої політики двері на ринки Європи та Північної Америки для фермерів із третього світу виявляються зачиненими. Напередодні зустрічі в Канкуні міністри з 20 країн, що розвиваються, на чолі з Бразилією (на частку цих країн припадає 60% усіх фермерських господарств світу) виробили спільний план, відповідно до якого вони планують домагатися від ЄС, Японії, США та ін. істотного зменшення експортних субсидій і зниження високих імпортних тарифів, а також тарифного захисту для фермерів із бідних країн. Бразильську групу підтримали такі впливові голоси в СОТ, як Індія, Китай, Південна Африка. Субсидії країн ЄС і США не подобаються і великим сільськогосподарським експортерам: Австралії, Канаді та Новій Зеландії.
Бразилія, один із найбільших у світі агроекспортерів, вважає, що якби не високі тарифи в багатих країнах, вона змогла б нинішнього року до 27 млрд. дол. свого експорту додати ще 10 млрд. Тому бразильська делегація попередила — вирішення решти питань порядку денного канкунської зустрічі залежить від прогресу в питанні субсидій і тарифів. У відповідь ЄС і США кажуть, що такі конкурентоспроможні країни, як Бразилія, не повинні отримувати вигоду від спеціальних пільг, встановлених для фермерів із найбідніших країн.
Між країнами—членами СОТ існує чимало й інших розбіжностей. Наприклад, на розгляді в Генеральній раді СОТ перебувають скарги трьох лідерів із виробництва цукру — Австралії, Бразилії й Таїланду — на Євросоюз, який незаконно субсидіює свою цукрову промисловість і викидає дешевий цукор на світовий ринок. У свою чергу, ЄС звертається до СОТ із проханням розслідувати використання Австралією санітарного контролю для недопущення на свої ринки іноземної продукції. Японії нагадують про необхідність знизити надмірні тарифи на ввезення рису. Між Євросоюзом і США тривають суперечки щодо тарифів на сталь і заборони на генетично модифіковані продукти...
Напередодні саміту СОТ у Канкуні політики й економісти побоювалися, що суперечки та баталії між країнами-членами заступлять головну мету зустрічі — досягнення прогресу у вирішенні проблем третього світу. Оскільки країни, що розвиваються, продовжують говорити: гасло «вільна торгівля», деклароване СОТ, стосовно них не означає «справедлива». Однак прибічники СОТ стверджують, що досвід і історія організації доводять протилежне. І що для країн, які розвиваються, прилучення до міжнародного торгового клубу — інколи єдиний шанс подолати труднощі в удосконаленні законодавства та лібералізації національної економіки.
Сьогодні прибічники СОТ часто цитують Хернандо де Сото, автора книги «Таємниця капіталу», у якій стверджується: домогтися розквіту у відсталій країні досить легко. Варто лише забезпечити безпеку життя та власності, а також ринки, де ця власність буде оцінюватися і торгуватися. Де Сото наводить приклад Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Південної Кореї, які ще на початку 1980-х років значилися в списку бідних країн світу. Тоді їхній доход на душу населення становив від 700 до 7000 дол. Через двадцять років він обчислюється показниками від 2 до 21 тис. дол.
І навіть Індія, один із лідерів світової бідності 1960—70-х рр., сьогодні вже торує шлях до процвітання. Коли 1991-го країна стояла на краю фінансової прірви, її уряд відреагував миттєво: протягом семи годин було зруйновано 40-річну систему бюрократичного контролю. А відтак ще 110 млн. чоловік в Індії стали заробляти значно більше, ніж один долар на день (показник, що є міжнародним критерієм для визначення бідності). Водночас економіка в країні зростає швидше, ніж кількість населення. Сьогодні Індія виходить на позиції одного з лідерів виробництва комп’ютерного програмного забезпечення та послуг. До нового середнього класу належать близько 250 млн. чоловік.
Приклад східних «тигрів» та Індії показовий для всього третього світу: успіх великою мірою залежав від усунення високих тарифів, які нібито «захищали» національну економіку, а насправді — лише національні злидні. Для цих країн торгівля з рештою світу визначила спеціалізацію, ресурси з непродуктивної і низькооборотної діяльності було переорієнтовано у сфери висококонкурентного виробництва. Відкриття національних економік для вільної торгівлі дозволило їм залучити значні інвестиції.
Схожий сценарій розвитку досі можливий для найбідніших країн, населення яких становить 40%, а доход торгівлі — лише 3% загальносвітового. Водночас на частку розвинених країн із їхніми 14% світового населення припадає 75% торгового доходу. Однак проблема в тому, що багаті держави дедалі неохочіше погоджуються на реалізацію того, що самі декларують, тобто вільної торгівлі.
Здавалося б, який резон індустріально розвиненим країнам відмовлятися від пануючого становища, завойованого протягом десятиліть, а то й століть боротьби за виживання? В ім’я чого вони допомагатимуть бідним країнам? Усе не зовсім так. Відповідно до підрахунків, якби Африка мала можливість збільшити свою частку у світовій торгівлі лише на один відсоток, її річний дохід зріс би на 78 млрд. дол., чого вистачило б на визволення із лабетів злиднів 128 млн. людей, а це, у свою чергу, дало б змогу розвиненим країнам зменшити виплати на боротьбу з бідністю у третьому світі. Лише Мозамбік, наприклад, у разі зняття обмежень на імпорт у ЄС міг би збільшити річний доход майже на 100 млн. дол., що дорівнює сумі допомоги, яку він отримує з Європи. Тому єврокомісар Паскаль Ламі в недавньому інтерв’ю журналу Тime сказав: «Так, ми щось віддаємо, але отримуємо результат, і сума, яку ми отримуємо, завжди більша за ту, яку віддаємо, — це і є чудо торгівлі».
Тому хоч би як запекло боролися проти «СОТ-експлуататора» антиглобалісти, хоч би як жорстко критикували СОТ професори від економіки лівого штибу, успіхи в діяльності організації, що регулює світову торгівлю, очевидно, є. І тому черга з країн, охочих поповнити лави СОТ, не зменшується. На міністерській конференції в Канкуні до СОТ офіційно приєднуються Камбоджа і Непал, які подали заявки на вступ, відповідно, 1994 і 1999 років. Переговори завершилися цього літа. Камбоджа й Непал стануть першими з-поміж найменш розвинених країн світу членами СОТ, що, на думку експертів, стане знаковим для організації явищем, оскільки розширює і підтверджує її глобальний статус.