Мрія про власний свічковий заводик, така близька та зрозуміла серцю більшості російськомовних представників старшого покоління, в американців навряд чи знайде адекватний відгук. І не лише тому, що виховувалися вони на іншій літературі. Адже буквально з раннього дитинства ними, американцями, рухає зовсім інша, але не менш полум’яна пристрасть — мати власний ресторанчик.
На перший погляд, нічого дивного в цьому немає. Торік у підприємствах громадського харчування американці залишили 47 відсотків усіх грошей, витрачених на харчування (при тому, що ще 1955 року ця частка становила лише 25 відсотків), і відвідували їх у середньому не менш як п’ять разів на тиждень. Щоразу при цьому помічаючи ті недоліки, яких, за умови, що вони власники даного закладу, нізащо не припустилися б.
Правда, на другий погляд усе виглядає зовсім не так райдужно. Ризик банкрутства у власному ресторанному бізнесі, за найприблизнішими оцінками, становить від 90 до 95 відсотків. Проте лише за минулий, далеко не благополучний рік, кількість приватних ресторанів, яка досягала 870 тис. у цілому по країні, збільшилася ще на 12 тис.
Для того, аби розпочати такий бізнес, звісно, потрібний стартовий капітал в одну сотню тисяч доларів. Одержати кредит під цю справу в банку — завдання практично нездійсненне. Найпоширеніша схема — залучення до фінансування родичів і друзів. Поставивши перед собою мету зібрати «з носа» в середньому по дві тисячі доларів, ентузіасти намагаються привабити потенційних інвесторів не лише «гарантованою» доходністю в розмірі 4—6 відсотків, а й обіцянкою обов’язкового надання столика, навіть у дні найбожевільніших аншлагів, до того ж іще і з 25-відсотковою знижкою.
Після того, як потрібну суму вдалося назбирати, її слід грамотно витратити. Від 60 до 70 відсотків усіх коштів припадає на придбання продуктів і оплату праці. Приміщення дуже рідко є власністю господаря ресторану, тому 5—10 відсотків зазвичай іде на орендну плату. Природно, у разі банкрутства покривати збитки немає чим. А для того, аби банкрутства не сталося, річний оборот середнього ресторанчика у великому місті має досягати мільйона доларів. За такої умови капіталовкладення зазвичай окупаються років за три. Правда, обіцяного прибутку навіть за сприятливого розкладу чекати доводиться набагато довше.
Причинами невдач найчастіше виявляються незручне місце розташування, погана кухня й/або обслуговування, неадекватні розцінки, а також відсутність вузької спеціалізації. От із неї й радять розпочинати. Фінансові аналітики, відчайдушно намагаючись повернути собі довіру з боку приватних інвесторів, рекомендують вкладати кошти лише в ті ресторани, які ви самі охоче відвідуватимете. Приміром, рекордсменами за темпами розширення за 2001 рік в Америці стали китайські бістро й морські ресторанчики.