Приголомшлива поразка на дострокових парламентських виборах в Індії правлячої Бхаратія Джаната Парті (БДП) та відмова лідера Індійського національного конгресу (ІНК) Соні Ганді зайняти крісло прем’єр-міністра досить довго входили до числа найбільш інтригуючих повідомлень світових ЗМІ. І лише тепер, коли галас трохи вщухнув, почали з’являтися аналітичні матеріали про розвиток індійської економіки. Але й найбільш академічні з них усе одно привертають увагу широкої публіки інтригою, що міститься в долі економічної реформи.
Про останні успіхи індійської економіки останнім часом говорилося багато, в тому числі й на сторінках «ДТ». Причому, як з’ясувалося, так багато, що це викликало бурхливий протест із боку тієї частини населення країни, яка про успіхи тільки чула, але на собі їх не відчула. А таких чимало. Серед них 300 млн. індійців, чий дохід не перевищує одного долара на день, а також 160 млн. тих, хто не має доступу до чистої питної води. Саме вони, як вважають аналітики, і забезпечили нищівну поразку правлячої партії, висловивши в такий спосіб свій протест проти економічної політики, яку вона проводила.
Ось тут і починається найцікавіше. Адже насправді архітектором цієї політики є Манмохан Сінгх, що й очолив нинішній уряд Індії. 71-річний доктор економіки, який здобув освіту в Оксфорді та Кембриджі, палкий шанувальник політики Маргарет Тетчер, вперше отримав пропозицію обійняти посаду міністра фінансів 1991 року. Тоді країна переживала надзвичайно тяжку кризу. Золотовалютних резервів ледве вистачало на покриття тритижневого обсягу імпорту, борги уряду й відсотки за ними сягнули двох третин ВВП, бюджетний дефіцит наближався до позначки у 10%, а дотування нерентабельних державних підприємств ще більше сприяло його зростанню.
Реформи, запропоновані новим урядом, були болючими, але дуже ефективними: відкриття індійського ринку, початок приватизації, спрощення системи ліцензування й оподаткування. Саме їм Індія і завдячує тим, що протягом останнього десятиріччя середній приріст її ВВП становив 7%. Реформатори прагнули зменшити роль держави в індійській економіці, але після низки корупційних скандалів їхня правляча коаліція опинилася за бортом.
Уряд, що прийшов на зміну, продовжував їхні перетворення вже зі значно меншим ентузіазмом. І ось тепер Манмохан Сінгх та його колега, випускник Гарварда Паланьяпан Чідамбарам, який обіймав раніше посаду міністра торгівлі, а нині — міністра фінансів, отримали можливість продовжити свою справу, розпочату півтора десятки років тому. Щоправда, для цього їм треба добре розібратися з сигналом, отриманим від індійського народу під час останніх виборів.
Схоже, вже розібралися. Причому настільки віртуозно, що Чідамбараму довелося, як жартують індійські журналісти, за сумісництвом обійняти ще одну посаду — штатного чудотворця. Розроблена ним Загальна програма-мінімум набагато менш радикальна, ніж програма самої партії, і набагато ближча найширшим верствам індійського населення. Підтримка приросту ВВП на рівні 7—8%, подолання бідності, безробіття, неписьменності, підвищення витрат на охорону здоров’я й освіту — здавалося б, таке заклинання справді більше личить шаману, ніж високоосвіченому економістові. Проте програма містить і чимало конкретних напрацювань.
Так, наприклад, боротьба з безробіттям зводиться до «гарантованого працевлаштування», згідно з яким, кожному індійцю слід надати право на щонайменше 100 робочих днів на рік із мінімальною оплатою 50 рупій (1,1 дол.) за день. Це коштуватиме уряду 250 млрд. рупій на рік замість тих 180 млрд., які виділяв на соціальний захист попередній уряд. Такі робітники прокладатимуть дороги і створюватимуть інфраструктуру, без якої подальше реформування індійської економіки просто неможливе.
Повному реформуванню підлягає й система державної підтримки сільського господарства Індії. Знову ж, через важкодоступність багатьох сільських районів п’ята частина всієї сільськогосподарської продукції гинула, в тому числі й чотири з тих 40 млн. тонн зерна, які уряд закуповував за фіксованими цінами у фермерів і які мав розподіляти серед незаможних. Тепер же протягом 90 днів новий уряд має розробити основи нової системи субсидування.
Поступово проясняється й доля приватизаційної програми. Саме з неї міністри-реформатори і почали свою роботу 1991 року. Щоправда, тоді на продаж виставляли лише невеликі пакети акцій збиткових підприємств. А наступний уряд взявся роздавати у власність або в управління найдостойнішим ті підприємства, які давали непоганий прибуток державі. Цій практиці уряд Сінгха пообіцяв покласти край. Як і нескінченним перевіркам приватного бізнесу з боку контролюючих органів. Як свідчать спеціальні дослідження, протягом місяця кожне підприємство відвідують 40—60 інспекторів, а 16% робочого часу середнього індійського менеджера марнується на залагодження бюрократичних формальностей із державними чиновниками.
І все ж таки є проблеми, розв’язання яких без чарівної палички спостерігачі не вважають за можливе. Одна з них — зменшення дефіциту бюджету, що, за деякими даними, вже навіть перевищив 10%. Причому, згідно з ухваленим минулого року законом, Чідамбараму обов’язково доведеться приводити витрати у відповідність до доходів. Свій перший бюджет новий міністр фінансів має представити на початку липня, і цього моменту як прихильники, так і критики нового уряду чекають із нетерпінням.
А ось коли і як може бути вирішена проблема поголовної корупції, в Індії поки що не знають. Втім, не лише в Індії.