У 1998 році 16% із 150 провідних компаній Великобританії (які належать до індексу Лондонської фондової біржі FTSE) управлялися директорами-іноземцями. У 2001-му цей показник зріс до 23% і продовжує підвищуватися. Така статистика. За нею — безліч яскравих прикладів і широкий діапазон причинно-наслідкової аргументації. На думку журналу Management Today, Британія сьогодні переживає найбільший за всю свою історію наплив іноземців у вітчизняний бізнес. Особливо яскраво це виявляється на найвищих посадах, якими є керівники компаній, вони ж виконавчі директори.
Високі британські кабінети приваблюють іноземних професіоналів з багатьох причин. Бізнес у Великобританії порівняно з іншими європейськими країнами найбільш «великоваговий» — чималий, впливовий, потужний. Ця країна вигідно відрізняється гнучкістю трудового законодавства і розумним оподатковуванням. Але основним «медяником», безперечно, є найвища в Європі заробітна плата. Середній річний дохід виконавчого директора великої британської фірми коливається в межах 130—150 тис. фунтів, не враховуючи так званих бенефітс, тобто додаткових оплат і вигод, таких, як машина з водієм, часткова оплата житла і школи для дітей і, природно, пристойна медична страховка. До того ж обмінний курс фунта стерлінгів досить високий щодо євро, і це вигідно континентальним європейцям.
Є ще одна причина, супутня, але не менш важлива — Лондон. Штаб-квартири майже всіх бізнес-«важкоатлетів» розташовані в місті, яке вже не є сугубо столицею Великобританії. Це багатонаціональний мегаполіс, що належить світу й акумулює в собі різноманітні ознаки планетарної культури, особливо в сфері бізнесу й індустрії розваг. Він притягає насамперед молодих, енергійних, амбіційних. Як там сказав Сэмюель Джонсон ще 200 років тому? «Якщо ви втомилися від Лондона — ви втомилися від життя, тому що в Лондоні є все, що буває в житті».
В усіх розвинених економіках світу існує така професія, як «мисливець за головами». Це люди, які за замовленням різноманітних компаній займаються пошуком фахівців потрібної освіти, певного досвіду, рівня. Оскільки в тому жорсткому середовищі «капіталістичної» конкуренції влаштуватися на роботу за знайомством–блатом—хабарем практично неможливо. На керівні посади — неможливо взагалі. Так, це правда, що в Британії в сина лорда більше можливостей потрапити в банк трейдером або молодшим банкіром, ніж у сина шкільного вчителя, наприклад. Але очолити з цієї причини банк... хіба що фамільний.
Отже, британські «мисливці за головами» кажуть, що в 65% нинішніх «замовлень» обов’язково присутній міжнародний компонент, особливо якщо клієнт-замовник (тобто власник компанії або спостережна рада) має бізнес у таких сферах, як фінансові послуги, інвестиційні і страхові фонди, банківська справа, біотехнології. Всі ці сектори економіки стали воістину глобальними і мультинаціональними.
Тому багато провідних британських компаній, які без сумніву є національною гордістю, вже більше не грають у патріотичні ігри при заповненні вакансій на високі посади. Є чимало яскравих прикладів, що дають не менш яскраві результати, коли іноземні директори керують споконвіку британськими компаніями, і зважаючи на все, не гірше за національні кадри. Так, найбільшим і найстарішим британським страховим товариством Lloyds TSB управляє датчанин Мартін ван дер Берг, банком Barclays — канадець Метью Берретт, мережею універмагів Marks&Spencer — бельгієць Люк Вандевельд, супермаркетами Safeway — іспанець Карлос Кріадо-Перез, фармацевтичним гігантом GlaxoSmithKline — француз Жан-П’єр Гарні, житловим комплексом Canary Wharf — румун Джордж Якобеску. Якщо продовжувати, список вийде досить довгим.
Природно, керівники-небританці не можуть знати всіх тонкощів управлінського мистецтва, яке сторіччями культивувалося в одній з найстаріших економік світу. Кажуть, що «зубри» британського менеджменту спілкуються між собою мовою, цілком незрозумілою для непосвячених. Але цінність іноземних управлінців, виявляється, у тому й полягає, що вони не обтяжені віковими національними традиціями, не пов’язані закостенілим бізнес-етикетом, не розуміють іносказань у мові і жестах. Вони начебто носії менталітету «стороннього», що дозволяє бути набагато вільнішими порівняно з британськими колегами. Не знаючи устояних норм і не розбираючись в умовностях, керівники-іноземці в критичних ситуаціях слідують своїй власній логіці, внутрішньому чуттю і тому знаходять у бізнесі нові несподівані шляхи.
Вважається, що стиль роботи керівників-іноземців, як правило, відкритіший, і «говорять вони те, що мають на думці, а мають на думці те, що говорять». Цілком можливо, що причиною є мовний бар’єр, на подолання якого можна витратити десятиліття. Але від директорів-іноземців не вимагають лінгвістичної віртуозності. Насамперед від них потребують таланту управлінця, побудованого на попередньому досвіді, конкретних досягненнях і успіхах, плюс наявності так званого «бізнес-чуття». Коли мова йде про менеджерів, які досягли найвищого профрівня, освіта, чесно кажучи, ролі не відіграє. Проте, щоб піднятися на цей рівень, вона, як правило, необхідна.
Члени спостережних рад компаній, що відповідають за вибір і призначення керівників, чомусь вважають, що входження в британські бізнес-структури найлегше дається вихідцям із Скандинавії, голландцям і грекам. Що може видатися дивним, тому що англійці, якщо чогось не розуміють, кажуть «it sounds Greek to me» («це звучить по-грецьки для мене»), що відповідає нашому виразу про «китайську грамоту». Часи, очевидно, і справді змінюються. Ще якихось десять років тому навіть американські управлінці, що не страждають від мовних перешкод, виглядали самотньо на вершині британського бізнесу. Сьогодні ж лондонська бізнес-сцена рябить відомими іменами американських менеджерів, серед яких більшість жінок. Це Марджорі Скардіно на чолі видавничої корпорації Pearson (до якої належить і газета Financial Times), Роуз-Марі Браво, управляюча магазинами істинно британського одягу Burberry, також Лора Тайсон — ректор Лондонської бізнес-школи (LBS) і Беверлі Малоун на посаді генерального секретаря Королівського коледжу медсестер.
Цікаво, до речі, що далеко не всі іноземці прагнуть одержати місце на британській корпоративній вершині. Дехто погоджувався на роботу з побоюванням, а хтось, отримавши альтернативну пропозицію, поспішав змінити країну. Причини того — чисто британського, вірніше, англійського характеру. Навіть місцеві журналісти часом визнають, що горезвісний «острівний менталітет», що засів у підсвідомості багатьох жителів Альбіону, за найменшої можливості проявляє себе в тому, що вони підкреслюють власну перевагу над континентальними сусідами. А європейців, які на багато речей дивляться ширше і простіше, така зарозумілість і дратує, і ображає.
Працюючі в Британії іноземці часто зазначають, що їх британські колеги бувають і привітними, і талановитими, і прозірливими, але стиль керування, який вони обирають, не дає бажаних результатів. Загальновідомо, що в таких сферах, як фінанси, телекомунікації, фармацевтика, мистецтво, британці часто виявляються «переду планети всієї» — за рівнем винаходів, генеруванням ідей, розробкою нових концепцій, укладенням віртуозних угод. Але коли справа доходить до управлінської сфери, вони, хоч як це дивно, не можуть виявити себе на тому самому високому рівні. Особливо коли мова йде про великий бізнес або велику установу.
Парадокс, що повинен мати свої пояснення. Якоюсь мірою «винувата» система освіти. Наприклад, навчання в британських одностатевих школах, які багатьом здаються найкращими у світі, побудовано на жорсткій дисципліні із широким спектром покарань (ще донедавна учителю дозволялося бити учнів лінійкою по руках). Справді, тілесні покарання були заборонені в державних школах у 1983 році, у приватних — у 1998. Водночас заохочення різноманітних форм шкільної демократії і колективної праці (для самоствердження особистості), що дуже розвинуте, наприклад, в американських школах, тут не практикується. Британські університети, безперечно, готують першокласних фахівців, за рахунок розвитку індивідуального творчого мислення і концентрації зусиль на конкретній ділянці. Але той самий індивідуалізм розвиває скептичне мислення, дозволяє заспокоюватися на досягнутому і не стимулює цілеспрямованость.
Тому, мабуть, за останні п’ять років, згідно зі статистикою, випускники американських університетів і бізнес-шкіл обійшли менеджерів інших національностей у частині «окупації» ключових позицій у фінансових і бізнес-установах лондонського Сіті. Американці навчені максимально задіювати власні резерви в потрібний момент, бути напористими, навіть агресивними. Це може дратувати в людському сенсі, але в сучасному світі грошей такі якості управлінців приводять до результату. Поряд з американською підприємливістю затребуваними виявилися фанатична відповідальність японців і пунктуальність німців.
…Часи змінюються, світ змінюється і Європа також. У британців, незалежно від того, почуваються вони частиною Європи або, як і раніше, окремим континентом, альтернативи немає — вони змушені змінюватися і нарощувати свої власні управлінські м’язи. Тому що горді і пихаті нащадки Адама Сміта і Девіда Рікардо навряд чи захочуть посунутися на нижні поверхи світового бізнесу.