Приєднання Польщі до ЄС відкрило для її жителів чимало переваг, про які старше покоління не могло навіть думати. Від 1 травня 2004-го поляки можуть вільно подорожувати по Європі та легально працювати в цілому ряді розвинених країн. Проте миттєве відкриття європейського ринку праці, за яке змагалася Варшава, має і свій зворотний бік. Упродовж двох років з моменту розширення ЄС з Польщі емігрувало понад 2 млн. громадян (враховуючи тих, хто планує повернутися протягом року-двох).
Ще не до кінця зрозуміло, як ця еміграція позначиться на економіці. Однак певні тенденції вже намітилися. Попри високе безробіття, багато фірм ніяк не можуть знайти необхідних працівників. Водночас зарплати тих, хто залишається, помітно зросли, причому вплив «еміграційного чинника» оцінюють у 5—10%. Нестача робочої сили переконала уряд, що потрібно негайно легалізувати українських заробітчан. Що буде далі, не беруться прогнозувати навіть найкращі економісти.
З Польщі виїжджають здебільшого молоді й амбітні, випускники престижних університетів. Це не дивно, оскільки навіть п’ять років інтенсивного навчання, знання двох-трьох іноземних мов та стажування за кордоном не допомогли їм у пошуках робочого місця. Дехто попрацював кілька років на батьківщині за 800—1200 злотих і дійшов висновку, що в такий спосіб неможливо заробити на власне помешкання, утримання родини. Спробували всього — не вийшло.
Дедалі більше поляків ще до закінчення університету готуються до еміграції «на Острови». Починається завжди однаково: студенти після другого курсу цілими навчальними групами виїжджають на заробітки на Захід. Потім їдуть ще раз, налагоджують контакти, звикають.
Для виїзду багато не треба. Завдяки недорогим авіаквиткам, до Дубліна чи Лондона можна потрапити всього за 200—300 злотих, а інколи навіть дешевше. Саме ці два міста, наче магніт, приваблюють поляків, адже Великобританія та Ірландія повністю відкрили свої ринки праці. Невдовзі такий крок мають зробити й інші країни. Тому студенти останніх курсів уже можуть планувати своє світле майбутнє в теплій Іспанії, а інші (передусім любителі марихуани) мріють прорватися до ліберальної Голландії. Наразі тільки мріють.
Студенти виїжджають переважно в середині червня, після достроково складеної сесії. Повертаються у перші дні жовтня, коли вже розпочався навчальний рік. Інколи навіть цього виявляється замало: наприклад, в Америку просто немає сенсу їхати на менш ніж два місяці, оскільки авіаквитки, віза та інші витрати сягають 2 тис. дол. Їх же треба відпрацювати і заробити більше, ніж у Лондоні. Інакше навіщо їхати до Америки, коли Європа так близько?
Дехто із студентів вдало поєднує навчання з працею та вчасно отримує всі заліки, взагалі відмовляючись від відпочинку. Їм на заробітках набагато легше. Однак більшість таки залишає в Польщі «хвости» з різних дисциплін, які після втомливих «канікул» не відразу беруться складати. На щастя, деканати виявляють дедалі більше гнучкості, йдуть студентам назустріч. Тож складання літньої сесії в грудні нікого вже не дивує.
Проте не всі витримують таке навантаження. Спокуса покинути навчання на третьому курсі, щоб за гідну зарплату мити посуд у лондонських ресторанах, інколи перемагає. «Це лише тимчасово, попрацюю рік-два, повернуся з капіталом, закінчу університет і відкрию власну фірму», — запевняє дехто усіх, та й самого себе, не дуже-то в це вірячи. З такими планами легше залишити все й розпочати життя з нуля.
Більшість друго-третьокурсників таки налаштовані закінчити навчання на батьківщині, а лише потім розбиратися, що далі. Відсоток осіб, які на літні канікули залишаються в Польщі, з кожним роком меншає. На сьогодні це вже менш як половина студентів денної форми навчання.
Дедалі більше студентів іще під час університетського навчання знайомляться з реаліями праці в Ірландії та в Лондоні. Хоча мити посуд або працювати в сільському господарстві нелегко, вони саме так проводять свої канікули. Виїзд на заробітки не є фінансовою необхідністю (все ж таки польські зарплати є об’єктом заздрощів багатьох українців чи румунів), це просто елемент польської культури. Залишатися в Польщі на канікулах стало немодно.
Після появи дешевих авіаперельотів популярними стали екскурсії на вихідні до Лондона, на дискотеку. Це, зрештою, коштує менше, ніж поїздка із Ґданська до Києва. Буквально кожен має в англійській та ірландській столицях кількох щирих друзів, яких хочеться відвідати. Так накручується спіраль еміграції. Один іде за прикладом іншого, а до виїзду заохочують усі: батьки, сусідка, викладач, навіть політики.
Із тримісячної поїздки студенти привозять близько 5 тис. євро, однак упродовж наступного року ця сума швидко розходиться. Адже лише на скромне утримання студента потрібен еквівалент 1200 гривень щомісяця. Оплата за гуртожиток — це від 290 злотих (483 грн.) у Ґданському університеті до 350 злотих (583 грн.) у Морській академії. Місячний проїзний на міську залізницю між Ґданськом та Гдинею, з урахуванням студентської пільги, коштує 46 злотих, тобто 77 гривень. Взагалі ж громадський транспорт обходиться в середньому втричі дорожче, ніж в Україні. А коли навчаєшся в Тріймісті (ґданській агломерації), щодня доводиться долати понад 20 км в один бік.
Освіта в Польщі нібито безплатна, але... конкуренція на ринку праці не спить. Тому й доводиться витрачати тисячі злотих щорічно на курси іноземних мов, менеджменту, ведення переговорів та здобування європейських грантів. А ще треба отримувати нові й нові сертифікати з англійської мови. Якщо хтось не навчався за обміном за кордоном, не пройшов там стажування або принаймні практики в міжнародній компанії у Польщі, ніхто навіть не розглядатиме резюме такого випускника. Адже шеф відділу кадрів має їх на столі сотні.
Під кінець 90-х років хітом було паралельне навчання на двох спеціальностях, тепер немає на це часу: краще натомість пройти спеціалізовані курси й стажування, а другий факультет закінчити у вигляді післядипломного навчання.
Попит на освіту спричиняє своєрідну «інфляцію дипломів»: колись міґістр — це вже був «пан», а тепер кожен молодий житель великого міста може ним стати. Натомість усі кинулися в аспірантуру. Що буде далі — невідомо. Невже прийде мода на 30-річних «проффесорів»?
А безробіття у Польщі залишається великим. Нещодавно воно сягало навіть понад 20% від економічно активного населення, але віднедавна стрімко знижується за рахунок... еміграції безробітних. Трансфери заробітчан, покупки туристів із Заходу та переведення продукції західних корпорацій над Віслу підтримують економічне зростання, яке залишається стабільним навіть попри втрати людського капіталу та постійну політичну кризу. В економіку качають також мільярди євро з фондів ЄС, що істотно стимулює зростання. Що станеться, коли до Євросоюзу приєднаються Румунія, Болгарія та Туреччина і коли туди відплинуть брюссельські гранти й виробництво — про те наразі ніхто не думає.
Батьки студентів заробляють непогано, а ось безробіття серед молоді перевищує 30%. Звісно, Варшави, Вроцлава та Кракова це не стосується. Отже, якби не фінансова допомога батьків, навіть праця в лондонських ресторанах не допомогла б улаштуватися в польських реаліях. Мало хто витримує цю особливу польську реальність, і справа далеко не в нестачі грошей, адже фінансовий бік не такий уже й поганий. В Україні таки гірше. Річ у тім, що поляки не на Україну рівняються, а на найбагатших того світу.
Дворічний пошук якоїсь постійної роботи — справа не з приємних. Приходиш з дипломом Ґданського університету, заліковкою з післядипломного навчання та мовним сертифікатом, доводиш, що ти навчався за обміном за кордоном і пройшов там стажування, і не отримуєш посади. Чому? Проблема лише частково пояснюється об’єктивними чинниками. Її джерелом радше є менталітет і поведінка тих, кому в цьому житті поталанило.
Ті, від кого залежить вдалий початок кар’єри молодої людини, заробляють понад 1000 євро на місяць, працюють на престижній посаді й зверхньо ставляться до початківців. Така поведінка особливо поширена серед «успішних людей» віком 28—45 років — жителів Варшави та великих міст на захід від Вісли. Вони скористалися сприятливим моментом 90-х, коли Польща ще була «економічним тигром», а приваблива праця чекала на кожного випускника економічних та юридичних факультетів, інформатики, соціології.
Для багатьох представників еліти характерний демонстративний індивідуалізм й егоїзм, які були неприпустимі кілька десятиліть тому. Це природна реакція на повалення комунізму, фінансовий успіх та «входження до Європи», які відбулися надзвичайно швидко. Економічна еліта відмежовується від решти суспільства. А ті, хто після багатомісячних принижень потрапляє до цього кола обраних, демонструють свою зверхність над тими, хто стоїть нижче. Ці явища вже стали предметом соціологічних досліджень і громадських дебатів.
Представники молодого («втраченого») покоління скаржаться, що «яппі» навіть не хочуть з ними розмовляти про співпрацю, не розглядають надісланих резюме, а в розмові поводяться зверхньо. Це зовсім інакше, ніж на Заході.
«Я тут два роки шукала роботи, мені постійно доводили, що я ніхто. В Ірландії інша культура. Там директор відділу великої фірми розмовляв зі мною як з рівною собі людиною, побачив у мене переваги, на які в Польщі ніхто не звернув уваги. І запропонував роботу», — розповідає Кароліна, випускник англійської філології Ґданського університету. Польські емігранти стверджують, що в Західній Європі справді вирішальними є здібності, а іноземне походження не перешкоджає у кар’єрі. В Польщі з цим складніше.
Упродовж перших десяти років трансформації усе було інакше. Поляки жили значно скромніше, але ж з ентузіазмом сприймали «економічне диво», хотіли жити у власній країні, будувати її. Байки скінчилися 2001 року: бюджетна криза, охолодження економіки, стагнація, відмова від реформ і нездійснені обіцянки есдеків розчарували суспільство. Тодішній уряд не виконав жодної з передвиборних обіцянок, не зменшив безробіття, не усунув перешкод для підприємців. Щоб утриматися при владі, соціалісти розпалювали надії, пов’язані з розширенням Євросоюзу, роблячи основний наголос не на використанні участі в ЄС для модернізації країни, а на свободі подорожей і працевлаштування. «Виїжджайте, такого шансу не мало наше покоління», — казали тодішні лідери Міллер, Белька та Квасьнєвський.
Нинішня влада також відмовляється від реформ, компенсуючи це завзятою боротьбою за відкриття європейських ринків праці. Еміграція стала символом успіху: навіть якщо маєш непогану роботу тут, на місці, але за кордоном пропонують щось-таки трохи краще, треба їхати — переконують молодіжні авторитети. Нічого дивного, що поляки цими можливостями користуються...