Українські помаранчеві події викликали в російської політико-економічної еліти дуже протилежні оцінки та почуття. І якщо в оцінках більшості політиків переважав негатив, то бізнес в основному відмовчувався, надто уважно спостерігаючи за подіями.
Депутат Держдуми Олександр Лебедєв поєднує «два в одному», він одночасно політик, засновник і співвласник Національної Резервної Корпорації, меценат і один із найбільших інвесторів в економіку України.
— Олександре Євгеновичу, минулого тижня пітерські пенсіонери вже поставили помаранчеві намети на знак протесту проти невиплати їм пенсій. Як ви вважаєте, чи загрожує Росії помаранчева революція?
— Не загрожує, і поясню чому. У нас у країні немає головних чинників для виникнення такої «революційної ситуації»: впливової опозиції, незалежних ЗМІ, реальної багатопартійної системи та розподілу законодавчої, виконавчої і судової влад. Рівень політичної культури в Росії поки що досить низький. Москва, наприклад, — надто багатовалентне, етнічно складне місто, в якому люди здебільшого аполітичні, їх цікавить в основному лише власний інтерес. Вони легко піддаються дезінформації та миротворчості.
— Виходить, рівень демократії в Україні вищий, ніж у Росії?
— Так, це легко довести. У вас склалася сильна опозиція, яку влада не заборонила, хоча для цього в неї були всі важелі.
Друге. Наявність незалежних ЗМІ, нехай навіть таких, як «5 канал», «Ера» і низка газет, є й інші засоби, починаючи від Інтернету й закінчуючи помаранчевою символікою.
І третє. В Україні існує та працює правильна схема поділу влади, так, як заповідав Монтеск’є, передусім у частині, що стосується незалежного парламенту. А в ньому — фракцій, що представляють партії. Таким парламентом управляти складно, а виконавчій владі працювати з такими законодавцями важко, однак це і є основна функція поділу, і тому альтернативна точка зору звучить чітко.
— Однак у Держдумі ви теж стали носієм альтернативної точки зору, коли відмовилися підписувати її резолюцію щодо результатів виборів в Україні. Як до цього поставилися колеги?
— Дивлячись які колеги. Це був зовсім неадекватний документ, я не міг поступити інакше. Я своєї позиції не приховував і навіть зробив кілька заяв «Інтерфаксу», в яких підкреслював, що в Україні немає кризи, волевиявлення відбувається природним шляхом, а не імпортовано ззовні різними силами. І Росії слід щодо України дотримуватися нейтралітету. Говорив і про те, що в Україні існує розвинене громадянське суспільство, і що горезвісна «антиросійськість» Ющенка — не більш ніж передвиборний міф його опонентів і російських політтехнологів.
— Наскільки на ваші заяви щодо України вплинув Майдан?
— Вони сформувалися під впливом здорового глузду й розуміння ситуації в Україні, де в останні 10 років я провів більше часу, ніж у Західній Європі. Хоча сам Майдан — безумовно, сильний емоційний чинник, здатний змінити думку людини.
В Україні як співголова російсько-української міжпарламентської комісії я бував у серпні—грудні особливо часто. І ще влітку палкі суперечки щодо кандидатів мене просто вражали, і я закликав опонентів не загострювати ситуацію. Та коли розпочалася помаранчева революція, я теж приїздив не раз, спілкувався з членами комісії, серед яких чимало опозиціонерів: нардепи Ющенко, Зінченко, Морозов, Мартиненко тощо.
…А на Майдані найбільше здивувало унікальне миролюбство і доброзичливість людей, які протестують проти тих чи інших політичних нісенітниць. А також рівень загальної та внутрішньої політичної культури. Дотепер так і залишилося загадкою: як удалося мільйонам людей мирно протестувати, та ще й на тверезу голову?! У Росії, наприклад, це завжди було річчю небезпечною. Пригадайте наш недалекий, кривавий штурм Білого дому. Взагалі там, де збираються більше сотні росіян і починають сперечатися, обов’язково починається кулачний бій. А тут навіть ті, хто приїхав із Донецька, яких без проблем можна було пізнати по шкіряних куртках та багатьох інших атрибутах, навіть вони, попри якусь полеміку, теж переймалися цим духом: знімали одні пов’язки, чіпляли інші й теж гуляли Майданом. Ні мату, ні п’яних, ні дебоширів. Усе це стало підтвердженням того, що в Україні сформувалося зріле громадянське суспільство, і люди діяли відповідно до переконань. А технології — так, людей треба організовувати. Однак неможливо організувати мільйони за лічені дні, якщо вони цього не хочуть.
У Росії ж мене щоразу цілком серйозно запитували: справді там б’ють росіян чи ні? Чимало моїх друзів і знайомих спеціально приїжджали до Києва, щоб побачити Майдан. І практично всі, хто через нього пройшов, зовсім по-іншому стали сприймати Україну. Мабуть, реально відчувши, чого так не вистачає сучасній Росії, — повітря мирних і усвідомлених демократичних свобод, громадянського суспільства.
— Справді, на Майдані росіян було досить багато, попри щоденні новини про Україну по ОРТ та інших російських каналах, які наші депутати охрестили «п’ятихвилинками ненависті», по всій Москві стояли білборди з зображенням Януковича, а Лужков узагалі готовий був зняти кепку, щоб стати на нього схожим.
— Безумовно, однобока пропаганда російських ЗМІ буквально «зазомбувала» частину населення Росії. І те, що депутати Верховної Ради вирішили провести в зв’язку з цим розслідування і подати в суд на ОРТ, виглядає цілком логічно.
Що ж стосується мера Москви, то одна з московських газет влучно охрестила його Лужковим-Сєверодонецьким. Втім, такі поїздки для нього — уже своєрідний діагноз. Нормальну людину це обурює. Наприклад, уявіть ситуацію: у нас у Примор’ї проходять вибори, туди приїздить мер Києва та заявляє, що потрібно терміново віддати японцям Курильські острови. При цьому на знак солідарності, щоб бути схожим на них, він готовий, ну, наприклад...
— …зробити пластичну операцію і стати схожим на місцевого Япончика.
— От-от. Чи український співак здійснив би тур Росією з піснею «Только бы не было войны», яку б крутили по всіх російських каналах. Як натяк, що вона обов’язково буде. Однак, пробачте, про своїх співвітчизників або гарне, або нічого: не вважаю пристойним виносити сміття з хати, а думку про московську мерію висловив у книжці «Диагноз», яка нещодавно вийшла в Москві.
— Яку позицію щодо України зайняв російський бізнес?
— Зацікавлено-вичікувальну. Цього року спеціально поїхав кататися на лижах до Крушавеля — на гірськолижний курорт, де збирається більшість російських бізнесменів. Вони жваво цікавляться нинішньою ситуацією і тим, як можна розпочати в Україні свій бізнес. І не дивно: щодо розвитку бізнесу в Росії в них настрій песимістичний. Працювати стає дедалі важче, і, як наслідок цього, відповідно до останніх статистичних даних, відплив капіталу з країни зріс у 6,5 разу. Аби підстрахуватися, люди купують нерухомість з посвідкою на проживання в Англії, Швейцарії, інших європейських країнах, але далеко не кожний буде в змозі вкладати там гроші в справу. Один із основних мотивів: мовляв, «нет пророка в отечестве своем», раз на батьківщині не затребувані, отже, треба їхати туди, де запропонують можливості для реалізації. У цьому плані сусідня Україна психологічно набагато комфортніша та ближча. Я на місці України спеціально б займався російським капіталом, він, на відміну від західного, набагато мобільніший. Крім того, цей бізнес можна використовувати й для фінансування міждержавних урядових програм. Наприклад, тієї самої програми підтримки російської мови, уже задекларованої Ющенком, а для цього — створити при президенті чи уряді раду з російської мови. Нам же така конкуренція корисна, як і загалом здорове суперництво наших політичних і економічних систем.
— Чи вважаєте ви, що після виборів намітиться криза в українсько-російських відносинах
— Думаю, що ні. І українці в цьому плані займають правильну позицію: кажуть, що навіть цього й не помітили. Мені здається, що історія з Тузлою, яку нині «голодуючий» Рогозін розкручував у особистих цілях, була для наших відносин більш драматичною.
— У нас навіть анекдот ходив із цього приводу: «Для чого Путін приїхав до України? — Щоб «відтузлити» Леоніда Даниловича...»
— Тут нашому президенту не позаздриш: на ньому безліч протокольних завдань, величезна відповідальність, яку він нікому не делегує, та, найнеприємніше, із моєї точки зору, надмірна запопадливість різноманітних служб і протоколу, які заганяють і президента, і гостей у прокрустове ложе необгрунтованих і неефективних протокольних рамок, що призводить до нівелювання ефекту від самих заходів. Доходить до кумедного: у квітні минулого року в пансіонаті «Море» була зустріч президентів і спікерів наших країн. Ви навіть не уявляєте, на що цей візит перетворили відповідні служби безпеки! Я, за ідеєю, мав презентувати позитивні приклади вкладень російського капіталу в соціально значущі об’єкти Криму, але мене загнали в парк, і мені нічого не залишалося, як показувати двом президентам себе й реліктові дерева, зачитуючи вголос латиною їхні назви на табличках. А сам курортний комплекс, аналогів якого в Криму на сьогодні немає, так і залишився за кадром. Його ніхто не бачив. А я виглядав як окозамилювач, так і пояснили президентам. Наші державні телеканали нічого не показали — за це, виявляється, я мав заплатити окремо. І не в державну кишеню.
Або ще приклад: у розмові з одним провідним політиком нагадую йому, що ми разом двічі були на Харківському авіаційному заводі, а він у відповідь лише здивовано знизує плечима, мовляв, ніколи там не був. Пригадав тільки тоді, коли я йому сказав, у складі яких делегацій він туди приїжджав. Річ у тім, що всі ці високі гості на такій швидкості проносилися через завод у щільному оточенні чиновників, телекамер, преси та охорони, що просто не запам’ятали де, власне, перебували… І, на жаль, це поширена практика.
— Отже, Путін стає жертвою свого ж апарату?
— Будь-який великий політик у відомому сенсі зливається з апаратом. Важливо, щоб короля не грав почет. Професіональна людина цю проблему вирішить. Не може довго тривати ситуація, коли оточення обмежує доступ до президента незалежних політиків і експертів. Це і є причина помилок 2004 року. У президента має бути незалежна точка зору. Це ж не Ленін у Горках. Що ж до ставлення Путіна до внутрішньополітичних розкладів в Україні, то, виходячи з практики спілкування з ним, я думаю, що він завжди займав у цьому питанні досить дипломатичну позицію. Один із прикладів: коли «доброзичливці» поскаржилися йому на те, що я спілкуюся з опозицією і навіть привіз її на одну з міжпарламентських зустрічей, він із посмішкою відповів: «Чому ж усьому світу спілкуватися з нею можна, а Лебедєву не можна?» І сам займав аналогічну позицію, вважаю, його участь на чиємусь боці — в основному міф.
— До речі, як ви як бізнесмен і політик ставитеся до заяв ряду російських політиків про «повернення» Криму Росії, що періодично виникають? І до того, що згідно з опитуванням московського радіо 56% респондентів говорять про те, щоб повернути Крим Росії?
— Для ряду політиків Крим — козирна карта, завдяки якій можна отримати політичні дивіденди, їх мало турбує те, що її розіграш ускладнює і гальмує російсько-українські відносини.
Що ж до простих росіян, таке враження, що людей знову-таки дезінформували, інакше вони б замислилися над тим, що приєднання Криму мало що змінює, але створює небезпеку. Будуть ті самі ціни на квитки, ті самі злидні, безробіття і корупція, а також кримська бюрократія, до якої приєднається бюрократія російська (ще гірша за вашу). І нині в жителів Криму набагато краща перспектива жити в рамках тієї України, яку оголошено до реформування. А кримчанам я б порадив насамперед звертати увагу на зміну інвестиційного клімату та їхнього рівня життя, а не на демагогію.
— Як ви почуваєтеся в Криму в ранзі найбільшого інвестора?
— Зовсім не комфортно через різке підвищення рівня корупції. Ми вклали в будівництво об’єктів понад 100 млн. дол. і щороку збільшуємо обсяг цих інвестицій. Та місцева влада лише заважає: займається створенням проблем, а потім за їхнє вирішення вимагає гроші, та ми принципово хабарі чиновникам не даємо.
Не буду голослівним. Торік на конкурсі купили напівзруйнований санаторій «Слава», який через кілька років плануємо перетворити на тризірковий комплекс, доступний людям із середнім статком. Спочатку була історія з вилученням із земель «Слави» 0,65 га в момент переоформлення документів. Далі, у санаторію вже багато років в оренді перебуває пляж. І природно, що, зберігаючи профіль, ми подали документи на продовження права оренди. Перед цим пройшли складну процедуру узгодження в Києві. А сесія міської ради нам у цьому праві відмовляє. Об’єктивних причин немає. Намагаємося розібратися й отримуємо відповідь: «блокуватимемо всі проекти НРБ, поки не перерахуєте місту 200 тисяч гривень на соціальні потреби». Логіка влади така: ви працюєте в зоні пріоритетного розвитку і від суми одержуваних пільг маєте відрахувати місту 10%. Пояснюємо, що закон про ТПР не передбачає додаткового грошового обтяження. Та наші аргументи і слухати не хочуть.
Ще приклад. У травні минулого року вводимо в Алушті найбільший у СНД відкритий Аквапарк із готельним комплексом. Обсяг інвестицій — понад 20 млн. дол. Уже два роки просимо місцеву раду виділити невеличку ділянку пляжу в оренду для обслуговування гостей на належному рівні. Не виділяють. Може, взагалі нікому не виділяють? Та ні! По сусідству з Аквапарком віддають в оренду пляж комплексу «Будинок кінематографістів», довгобуду, який в найближчі роки не має перспективи бути зданим в експлуатацію. Кажуть, мовляв, «натиснули згори» з Сімферополя.
Для всіх прикладів не вистачить місця. Коли в жовтні минулого року ми закладали камінь у фундамент храму, який будуємо за власний кошт під Алуштою, я відверто говорив про все це з в.о. міського голови А.Щебликіним і групою депутатів. (В Алушті вже три роки немає мера. Попереднього зняли нібито за корупцію, він увесь час судиться, а депутати розтаскують потихеньку все, що ще залишилося.) Проте віз і нині там. Чи можете ви собі уявити, щоб у будь-якій іншій країні в іноземного інвестора, який вкладає такі величезні кошти в окремо взяте місто, так складалися відносини з місцевою владою?
Хіба ми вимагаємо якихось привілеїв? Ці й чимало інших питань я як член ради з іноземних інвестицій при президенті України збираюся викласти у відкритому листі на ім’я керівників автономії Дейча і Куніцина. Думаю, на відміну від чиновників з Алушти, для них інвестиційний клімат у Криму, за ідеєю, не має бути порожнім звуком.
— Усі дають хабарі чиновникам, а ви — ні? Хіба не прорахували, на що йшли?
— Знали. І тому зайняли принципову позицію. Відсутність стабільних підходів законодавців до питань розвитку вільних економічних зон і постійна зміна законодавства призвели до того, що кошторисна вартість наших проектів зросла більш як на 20%, я не кажу вже про хронічне неповернення ПДВ та інші речі.
Що ж до місцевих чиновників, то вони, як піраньї, щойно почують: налетять, обліплять і об’їдають, при цьому апетити зростають, і совісті — ніякої. От і рятується більшість бізнесменів, які цікавляться Кримом, ганебною втечею, мовляв, собі дорожче.
Нас же «не перекусять». Оскільки ми наполегливі, принципові й дуже на них злі.
Взяти ту саму Алуштинську набережну. При тому, що ми готові повністю привести її до ладу, зберігши там всі існуючі нині торговельні місця, тільки в упорядкованому, цивілізованому вигляді. Та сесія міськради дозволу на це не дає. І вони згодні жити на смітнику, за безцінь перекуповуючи один у одного недобудовані об’єкти, які в результаті повністю руйнуються і відновленню вже не підлягають.
У тому самому Сімферополі немає жодного пристойного готелю. Ми офіційно звернулися до уряду Криму з пропозицією побудувати перший у місті(!) п’ятизірковий готель. Ті перенаправили нашого листа до мерії міста. Жодної відповіді. Мовчать як риби, вірніше, як ті піраньї... Усі чекають, зрозуміло чого. Та не дочекаються. Ми їх виховували, виховуємо й виховуватимемо. Нехай усе просувається не так швидко, як хотілося б, але цивілізація наступає. Наші об’єкти ростуть. Однаково в результаті переможе здоровий глузд і цивілізований підхід до вирішення питань.
— Отже, «свободу не спинити».
— Звісно! Адже є непорушний закон розвитку суспільства, бізнесу, цивілізацій: успіх супроводжує того, хто спроможний навчатися нового й рухатися в руслі глобальних тенденцій, які об’єктивно відбуваються.
І Крим можна за кілька років перетворити на цукерку, якщо все-таки поставити бюрократію на службу суспільству.
— Дивно, як усі ці ситуації вас, на відміну від більшості інвесторів, не відлякали?
— Я шаную невдачі та поразки більше за перемоги: вони вчать життя і загартовують характер. Перемоги ж — розслаблюють і роблять уразливішими. Навіть закон своєрідний вивів: на тридцять невдач — одна велика удача. І це норма.
— Чому, на ваш погляд, Росію останнім часом постійно переслідують суцільні невдачі: втрата сфер впливу, різке скорочення населення, відплив вітчизняного капіталу?
— З усього переліченого вище до реальних невдач можна віднести хіба що здоров’я нації. Інше — просто тенденції, над якими варто замислитися. Багато в чому Росія опинилася в програші, оскільки за останні кілька років згорнула всі основні демократичні інститути.
У результаті в стратегічному плані — помилки: монетизація пільг у такому жахливому виконанні, скасування виборів губернаторів, навіть запровадження десяти днів свят — країна вже місяць не працює.
Або ось така масштабна невідповідність: начебто є успіхи в сфері макроекономіки, але вони перекреслюються тим, що люди живуть дедалі гірше. Населення скоротилося на 800 тис. чоловік за 2004 рік. Народ існує окремо, влада — окремо, а між ними — провалля.
Протиріччя зачепили й саму психологію російського політичного істеблішменту, в якій усе ще присутні імперські нотки. І тут уже не до жартів. Кажуть, мовляв, ми втратили Крим, потім Аджарію, Абхазію, тепер втрачаємо Україну. Хоча насправді не втрачаємо, а отримуємо — унікальну можливість будувати свої відносини з цими та іншими територіями на принципово новій, взаємовигідній, цивілізованій основі.
Що ми придбали, крім міжнародного осуду, відключивши на півдня газ Білорусії? Точилися розмови на цю тему й щодо України... Та в принципі Україна цілком може брати газ із Європи по реверсу, а Росія, втративши основну територію трансферу, справді програє. Отже, погано буде обом, але більше — нам. Та щоб усвідомлювати це, знову-таки, треба вчитися мислити глобально.
— Наскільки позначилася наявність цього «імперського» чинника в російських політтехнологів? Той самий Гліб Павловський…
— Я вже жартував із цього приводу, запропонувавши їм очолити фонд неефективної політики. Ви ж бачите, куди вони скотилися. По різних ЗМІ «накаркує» різні жахіття в дусі журналістів часів сталінської епохи. Суть його заяв зводиться до того, що все це американці, ЦРУ й західні технології, які можуть поглинути тепер і Росію. Тому в Росії потрібно терміново розпочинати полювання на відьом, тому що все це до нас негайно імпортують.
— Може, у чомусь вони й праві. Взяти знову-таки пітерських пенсіонерів… Раптом наш «помаранчевий вірус» насправді небезпечний?
— Я б назвав це «захворювання» не вірусом, а щепленням, яке насправді дає Росії надію на видужання.
Наші країни ще до кінця не усвідомили, як тепер усі ваші події відгукнуться в нас. Будь-яка заява уряду, реформи та дії. Якщо Ющенко введе виборну посаду губернаторів — у Росії теж порушать це питання. Діятиме легально українська повноцінна опозиція — російські політики теж не зможуть закрити очі на її відсутність у себе в країні. І взагалі виявиться корисним, якщо помаранчева революція сприятиме виникненню між Україною і Росією здорового суперництва.
— … Юлія Тимошенко в інтерв’ю одному з наших видань заявила, що «коли Україна стане більш європейською країною, ми й Росії допоможемо рухатися в цьому самому напрямі»...
— Судячи з того, як розвиваються події, європейський чинник набуватиме величезного значення для обох наших країн. При цьому Україна для Росії справді має всі шанси стати її європейським поводирем. Поживемо — побачимо, потрібні факти.
— І якою, по-вашому, має бути тактика України стосовно Росії?
— Нині українцям слід подивитися, що не так зроблено в Росії, і не повторювати наших помилок. Наприклад, той самий скандал із «ЮКОСом». Так, ми перемогли безвідповідальну, корисливу, непатріотичну приватну олігархію, але іншої в нас немає, у результаті приватних олігархів замінили на державних, а це ще гірше. За останні кілька років посилився державний сектор в економіці, і тепер у нас що не чиновник — то керівник великої корпорації, з особистим літаком, віллою і годинником за мільйон доларів, у яких він ходить на засідання комісії по боротьбі з бідністю. Як ви вважаєте, дивлячись на цього ділка, чи будуть його підлеглі жити чесно й не брати хабарів? І думаєте, у Кремлі не знають, як живуть чиновники? Візьміть, наприклад, готель «Георг V» у Парижі — його пожильці часто-густо арабські шейхи та російські чиновники, і за номер цей росіянин платить 10 тис. дол. при середній зарплаті в Росії в 50 дол. Загалом, прислів’я «риба гниє з голови» у Росії як ніколи актуальне.
— Як колишній бізнесмен і нинішній депутат, які перші кроки ви порадили б зробити новому українському уряду?
— Для початку не оголосити, а розпочати боротьбу з корупцією.
Змінити сам принцип відносин між бізнесом і владою. Іти від володіння власністю, створювати чесні правила гри та слідувати їм. Чітко зафіксувати статус чиновника. І не закривати очі на реальну вартість його способу життя.
Друге — держава має здійснювати конкурсні, чесні, прозорі приватизації. Якщо економіка не монополізована. За короткий термін можна істотно поповнити бюджет і підняти ВВП.
І третє, розвивати демократичні інститути в найширшому сенсі цього слова. В усіх країнах світу корупція була переможена там, де існували незалежні ЗМІ, багатопартійна система та опозиція. Якщо цього немає, то боротися з корупцією (вірніше, створювати видимість) змушені правоохоронні органи, які самі в ній загрузли. А перелічені мною демократичні інститути самі всіх виведуть на чисту воду. Правоохоронним же органам просто нікуди буде подітися, і вони будуть змушені процесуально «оформити» склад злочину.
У цьому сенсі я поділяю точку зору: всі державні об’єкти необхідно приватизувати, але прозоро і за правильні гроші. А чиновникам із бюджету платити великі зарплати.
— Як зробити, щоб трикутник Україна — Європа — Росія, що ледь позначився, не став за своїм змістом «бермудським»?
— Політикам потрібно позбавлятися радянського синдрому — шукати в кожному явищі підступи ворогів. І нормально ставитися до того, що Україна як незалежна держава має право створювати і вступати в будь-які політичні й економічні утворення. Причому одночасно в ті самі ЄС, ЄЕП, ще будь-куди, і це не підступи ЦРУ і ФСБ, а просто країні на даний момент так вигідно. Як і Росія теоретично може вступити в НАТО, оскільки сьогодні це на дев’яносто відсотків політична організація.
Та при цьому слід пам’ятати, що будь-які задекларовані державою утворення приречені, якщо не мають під собою надійного економічного підгрунтя. Наприклад, я так і не побачив реальних документів на тему, що усе-таки економічно являє собою ЄЕП? Попри свій статус співголови міжпарламентської комісії та можливості, які відкриваються в зв’язку з ним. Ющенко казав, що теж не бачив. І я переконаний, що нічого ми так і не побачимо, якщо не наповнимо цю форму реальним змістом.
Дуже ефективне в цьому сенсі міжрегіональне співробітництво, на яке Європа сьогодні робить основний наголос. Така інтеграція сприяє інтеграції глобальній. Причому вигідно при цьому створювати глобальні міждержавні схеми.
— Які у вас є конкретні пропозиції, реально вигідні обом сторонам?
— ...Деякі з них я виклав у відкритому листі новому керівництву України. Перша стосується створення міждержавного авіабудівельного консорціуму, побудованого за принципами Європейського оборонного й авіакосмічного консорціуму, що об’єднує Іспанію, Італію, Францію, Німеччину, Великобританію. Моя пропозиція така: є Харківський завод, що випускає чудовий літак АН-148, КБ Антонова, Воронезький завод, Іллюшинське конструкторське бюро й компанія «Ильюшин-финансы», в якій частки приватного та державного капіталів приблизно однакові — вони є замовниками (цього року з бюджету виділено понад 200 млн. дол.). Давайте об’єднаємо ці комплекси порівну, за принципом: дві держави плюс приватний капітал. Така конструкція могла б виробляти літак АН-148, а також вести розмову з європейцями про продаж їм частини пакета акцій.
Друга пропозиція — об’єднати «Аэрофлот» і «Аеросвіт». Знову ж на рівних правах. Приклад: досвід з об’єднання французьких і голландських національних перевізників, які вже виграють у якості послуг.
До речі, Ющенко поділяє ідею щодо злиття наших цивільно-авіапромислових комплексів. Подивимося, що з цього вийде.
— Помаранчева революція, безумовно, підвищить інтерес інвесторів. Як, на ваш погляд, забезпечити їхні права?
— При президенті України багато років чисто формально значиться рада з іноземних інвестицій. При новому уряді це має бути постійно діюча прозора організація з механізмом вирішення проблем: аналізувати претензії, вносити їх в органи виконавчої та законодавчої влади. Доцільно було б давати керівникам великих корпорацій, що працюють в Україні, на ротаційній основі керувати радою між засіданнями. Ці наші пропозиції виписані на основі міжнародних стандартів і також уже подані новому уряду.
Зі свого боку, у вересні в Криму на базі нашого пансіонату «Море» ми готові щороку проводити всесвітній економічний форум, запрошуючи на нього головних інвесторів світу.
А в плані залучення інвестицій державі треба зосередитися на тих галузях, куди приватний сектор не надто любить добиратися, наприклад, на іпотеці. В Америці 7,5 трлн. дол. — обсяг іпотечних кредитів, і видають їх в основному державні організації, створені ще при Рузвельті. Цю думку я безуспішно намагався пояснити нашому уряду. Може, ваш прислухається.
— Чому ви так оптимістично налаштовані щодо України?
— Я чудово розумію, що в нового уряду — безліч труднощів, неоднорідна команда, цілий віз проблем, які дісталися у спадок, і віра народу, котрий, як завжди, сподівається на все й відразу.
Та водночас у наявності — величезна кількість зовнішніх і внутрішніх чинників, які сприятимуть виконанню задекларованих обіцянок, а вони, до речі, насправді того варті.
Велику роль відіграє і особистісний чинник. Ющенко — політик європейського масштабу. У нього є глобальне розуміння України як європейської країни, крім того, він освічений, що далеко не завжди зустрінеш у політиків, і не комерсант. За ті десять років, що я його знаю, власного бізнесу в нього ніколи не було. Все це — дуже важливі показники. Тепер. Після такої кампанії він ще й «змужнів».
Далі. В оточенні нового президента є сильні провідні політичні постаті. Той самий Олександр Зінченко, якого добре знаю, потужна постать — Петро Порошенко, Юлія Тимошенко — не торкатимуся її періоду в бізнесі, він досить суперечливий, але як політик вона дуже сильна. Її рішучість і харизма для даного етапу — великий плюс.
Безумовно, і в цьому оточенні чимало тих, хто, перефарбувавшись, спробує жити по-старому або, стомившись, опустить руки. Та, на жаль, — не дадуть. Помаранчева революція створила Україні небувалий за своїм розмахом піар. Три тижні ваша країна не сходила з перших шпальт ЗМІ всіх країн світу, лише нещодавно віддавши першість подіям із цунамі. Така пильна увага й допомога людства накладає відповідальність і не дозволить розслабитися. Стимулом до дії буде й критика незалежних ЗМІ, і робота опозиції. Та головне — психологія нової української влади відповідає духу світових глобальних тенденцій, що при правильній поведінці забезпечить країні попутний вітер. Збіг всіх цих обставин — той шанс, який дається раз у житті, і головне — не прогавити його.
Отже, давайте суперничати країнами, але не в корупції, окозамилюванні, чиновниках без почуття обов’язку, відпливі капіталу, обмеженні прав і свобод, а в русі, націленому на гідне життя: доступному житлі, наукомістких секторах, охороні здоров’я, освіті. І не надто важливо, хто буде лідером, якщо це реальне лідерство, підтверджене великими успіхами у політиці та економіці. Сьогодні шанс стати лідером є в України, та й для Росії це корисно. Однак цей шанс треба реалізувати. І не плутайте наш оптимізм з ейфорією — як писав Б.Пастернак, «побед от поражений ты сам не должен отличать».