Слово «мільйонер» стали вживати в середині XVIII століття для визначення майнового статку тих, хто вдало купив свого часу акції однієї компанії в штаті Луїзіана Північної Америки. Акції так швидко виросли в ціні, що тисячі доларів, вкладені у бізнес, розрослися в мільйони упродовж кількох місяців. Разом зі словом «мільйонер» дуже скоро почали вживати ще одне визначення, пов’язане з тими подіями в Луїзіані, — «луїзіанська булька». З’ясувалося, що інвестор-шотландець Джон Лоу, який працював на короля Франції (тоді — власника Луїзіани) обдурив людей, і відразу після 1723 року — року свого виникнення — так звана луїзіанська булька луснула. Але промовленого вже важко позбавити життя, і слово «мільйонер» залишилось популярним. Невдовзі луїзіанські колоністи стали новими американськими громадянами — мільйонерами. Не багато американців після того змогли бути свідками подібного процесу в наступні століття.
Всім українцям пощастило стати мільйонерами в перші ж роки незалежності. Могли отримувати кілька мільйонів авансу і знати, що в день зарплати за два тижні отримаємо ще вдвічі більше... Дехто й зараз «отримує» від вдячної України та її народу мільйони і мільйони доларів, привозить їх до нас у Канаду і купує собі «хатинки» та ще й платить податки матінці-Канаді на соціальне утримання поколінь нащадків чорношкірих рабів із тієї самої Луїзіани, які не змогли стати мільйонерами у XVIII столітті і помилково Луїзіану залишили.
Помилка полягає в тому, що саме зараз зі США у світ приходить нове слово — «декамільйонер». Це означає, що в Америці стає так багато людей, майно яких оцінюється десятками мільйонів доларів, що для них навіть придумали таку назву, а фінансова індустрія західного світу перебудовується, створюючи нові види послуг для нового класу клієнтів.
У США загальна кількість родин, майно яких перевищувало 10 мільйонів доларів, у 1995 році сягала 180.000, а в 2000-му — вже 261.200.
У Канаді кількість родин зі статком у 10 мільйонів доларів із 1999-го до 2000 року виросла з 3.450 до 3.900. Статок у 100 мільйонів доларів мали в 1999 році 300 родин, і в 2000-му — 350. (Для більшої компактності тексту і економії читацьких емоцій надалі мільйон скорочено позначатимемо літерою М.) Видно, що бідненька Канада далеко відстала від США.
Колишня метрополія Канади і США — Великобританія — нараховувала в 1999 році 8.800 родин із майном більше 10М, із них 700 — із майном вище 100М. Того ж 1999 року у Франції зареєстровано 3.400 декамільйонерів, Німеччині — 9.400, в Австралії — 2.275, в Азії — 71.150, а в континентальній Європі — 24.900. Це вже ринок. Ринок, на якому фінансові організації, спроможні запропонувати послуги новому класу споживачів, зможуть зібрати щедру винагороду. Не маючи на меті кепкувати над українськими фінансистами і спеціально підкреслюючи повагу до вагомості всіх вкрадених, вивезених і просто схованих українських за походженням мільйонів доларів, хочу підкреслити, що все те, про що йтиметься далі, — світле майбутнє українського фінансового ринку і вже тому, як один із варіантів світлого майбутнього, заслуговує на увагу українців.
Порівняємо моделі дохідності менеджерів, які працюють із умовною середньою групою звичайних клієнтів трастової компанії і групою декамільйонерів:
Видно, що робота з декамільйонерами створює робочі місця із непоганою фінансовою компенсацією.
Хто вони, ці нові клієнти? В основному — нові люди, нові багатії. Згідно з опитуванням близько 1000 декамільйонерів різних країн, крім Америки (Східна Європа в тому числі), тільки 5% їх отримали велику спадщину, 1% — отримували велику платню від роботодавця, 10% — заробили гроші від продажу усталеного бізнесу, а понад 80% зібрали свої декамільйони, плекаючи власний бізнес. В Америці ця тенденція теж зберігається: в 1992 році 14% декамільйонерів вважали, що джерело їхнього статку — спадщина, в 1998-му — тільки 10%. Для тих самих періодів часу співвідношення тих, хто «заробив» свої декамільйони, зросло з 35 до 47%. За свідченням Forbе, у 1999 році 63% із 400 найбагатших родин США вважали себе єдиними відповідальними «заробітчанами» свого майна, тобто selfmade.
Швидко змінюється не тільки кількість фінансових клієнтів нового класу, а й їхні звички. Порівняно з 1995 роком, у 1998-му майже вдвічі збільшилася частка декамільйонерів США, які покладаються на власні родинні ресурси, приймаючи рішення про інвестиції та заощадження, — із 12 до 21%. Тільки 15 і 6% декамільйонерів покладаються зараз у цих важливих справах відповідно на банки або брокерів. До того ж з’ясувалося, що пересічний брокер добре ознайомлений не більше ніж із шістьма видами можливих фінансових продуктів у своїй галузі, що вже замало для клієнтів нового типу, які намагаються розподілити свої фінансові активи між більшою кількістю фінансових інститутів і не цураються шукати кращих цін.
Якщо 1995 року більше половини декамільйонерів працювали лише із трьома-п’ятьма фінансовими інститутами (банками, трастами), то в 1998-му понад 47% працювали з більше ніж вісьмома організаціями. Якщо в 1995 році 27% з них майже не шукали кращих цін, ніж ті, що пропонували їхні традиційні партнери, то в 1998-му таких залишилося тільки 15%, а 78% вже не приймали першу ж запропоновану ціну за остаточну і шукали ліпших варіантів за межами традиційних партнерських зв’язків. Це відчув фінансовий ринок і відповів зростанням кількості нових фінансових організацій, які стали боротися за право працювати з великими грошима декамільйонерів на персональному рівні. Тут є за що позмагатися: відомі інвестиційні компанії управляють розміщенням значних фінансових потоків, зосереджених на рахунках із балансом понад $5M: Merril Lynch має 32.000 клієнтів загальною «вартістю» в $475 мільярдів, Charles Schwab — 25.000 із вартістю $125 мільярдів, Norther Trust — 12.000 вартих $92 мільярди, J.P.Morgan — 12.000 вартих $79 мільярдів. Список можна подовжити, однак він не буде довшим, ніж два десятки рядків. Це старі, відомі фірми.
У 1999 році на ринку також було зареєстровано діяльність 8.500 незалежних фінансових радників, 1.500 незалежних брокерів-ділерів, 300 менеджерів, які спеціалізувалися на управлінні високими статками, і ще понад 2.000 фінансових організацій різних назв, які спрямували свої погляди в новому напрямі — ринку декамільйонерів. Не треба думати, що вони зароблять гроші тільки на збільшенні майна своїх клієнтів. Спеціальних зусиль докладають до планування благодійної діяльності багачів. Адже в 1999 році більше 56% тих, чий річний прибуток становить понад $100М, пожертвували на благодійність, із них 11% зробили внески понад $100.000, а в 1995-му таких було тільки 6%. Тож спеціальні фірми розробляють програми таких пожертвувань, стежать за ефективністю їх виконання.
Традиційні банки створюють нову систему фінансових підрозділів, призначених обслуговувати декамільйонерів як численних нових фінансових клієнтів, а самі декамільйонери створюють родинні фінансові контори, які стають чималим ринком праці для висококваліфікованих фінансистів, радників, математиків, статистиків, комп’ютерників і персоналу, що їх обслуговує. Цей новий ринок — реальність теперішнього життя, в якому з’явилися не тільки нове слово «декамільйонер», а й прошарок людей, котрі вже не дозволять забути це слово.
Автор не має жодних намірів звертатися до сучасних українських декамільйонерів із закликом вище тримати прапор вітчизняного бізнесу і свідомо нести свою відповідальність за прирощення нелегального статку. У найближчі 20—50 років їхні імена так часто переходитимуть з табличок на дверях високих владних кабінетів до в’язничних списків і написів на надгробках, що не слід турбувати їх зайвий раз. Мета цього огляду — зацікавити дітей із тих родин, у яких ще лежать підручники з математики і теоретичної фізики, за якими вчилися їхні батьки. Діти, не викидайте цих книжок, навіть якщо ви нічого в них не розумієте, бо за ними вчитимуться ваші діти, які стануть тими програмістами, статистиками й аналітиками, які управлятимуть декамільйонами не відомих нам нащадків сучасних декамільйонерів. Тож ліпше бережіть книжки, видані до 1991 року.