Економісти, які звикли мислити усередненими або узагальненими категоріями, говорячи про безробіття в різних країнах, звичайно наголошують на кількісних показниках. Приміром, повідомляють, що у США на цей час налічується 7,9 млн. безробітних, у Німеччині — 4,3 млн., у Гонконгу — 210 тисяч. Не забувають вони згадати й про те, що західноєвропейські країни витрачають на програми соцзабезпечення майже в 10 разів більшу частку свого ВВП, ніж країни Південно-Східної Азії, — 22 відсотки в середньому по Євросоюзу проти неповних 2 відсотків у Таїланді, Малайзії та Індонезії. Порівняно зі Сполученими Штатами, європейські безробітні значно довше отримують допомогу, крім того, втративши роботу, вони не позбавляються права на безплатну медичну допомогу...
Звичайно, без такої точної об’єктивної інформації не обійтися. І все-таки ці дані не дають щонайменшого уявлення про щоденну боротьбу безробітних різних країн за своє виживання, не показують, із якими найскладнішими проблемами вони зіштовхуються, які засоби їх вирішення вони вишукують. Тому журналісти International Herald Tribune і вирішили накидати штрихи до портретів безробітних із трьох країн різних регіонів світу, щоб отримати уявлення про те, що об’єднує їх, а що залишається суто індивідуальним.
Приміром, 42-річний американець Хосе Давид Осоріо. Свою роботу (у закусочній місцевого аеропорту) він втратив через два тижні після трагедії 11 вересня. Його доходи становили 22 тис. доларів на рік, а після багаторазових відвідувань центру зайнятості, де довелося заповнити безліч документів, він отримав допомогу у розмірі 268 дол. на тиждень. Було за що боротися, адже це максимальна допомога безробітним, можлива у штаті Віргінія, і становить вона 60 відсотків його заробітної плати. А ось чимало товаришів Хосе по біді, провівши в центрі кілька днів, так і пішли ні з чим — із надто серйозними бюрократичними перепонами їм довелося зіштовхнутися заради зовсім не гарантованої перспективи отримувати 50 доларів на тиждень (мінімальна допомога безробітним).
Термін дії допомоги — від 12 до 26 тижнів, залежно від тривалості попереднього виробничого стажу безробітного. Хосе до звільнення пропрацював шість із половиною років, тому може претендувати й на максимальну тривалість отримання допомоги. Живе він із непрацюючою дружиною та 11-місячною дочкою. За свою дуже скромну квартиру з однією спальнею він платить 600 дол. на місяць, і решти грошей ледве вистачає на харчування та комунальні витрати. Медична страховка закінчилася в день його звільнення, і, щоб оплатити медичні огляди, потрібні немовляті, йому довелося звертатися по допомогу в добродійні організації. Щоправда, на час написання статті журналістам стало відомо, що Хосе вже знайшов собі роботу...
А ось 54-літній німець Хорст Бер живе на допомогу безробітним уже 12 років. І збирається жити так до самої пенсії, яка належить йому по досягненні 65-річного віку. Зі своєї роботи м’ясника він звільнився сам через часті болі у м’язах. Пройшовши безплатне лікування в державному реабілітаційному центрі, він цього болю практично позбувся, з’ясувавши заодно, що був він наслідком перенесеного ревматизму. А також довідався, що хворіє на діабет та астму. Зараз Хорст має 604 євро (530 дол.) на місяць допомоги безробітним. Ще 36 євро він отримує на дорожні витрати і 161 євро — за те, що підробляє розфасовником у найближчому супермаркеті. Всього виходить 800 євро, що становить 53 відсотки його колишньої зарплати. Підробляє він цілком офіційно, щоправда, не більше 39 годин на місяць (щоб не втратити допомогу). Держава оплачує всі його витрати на охорону здоров’я, включаючи купівлю ліків.
Життя Хорста видавалося б цілком благополучним, якби не дуже висока плата за квартиру. Він сам живе в 70-метровій трикімнатній квартирі у престижному районі міста, що обходиться йому в 500 євро на місяць. Тільки за електрику він платить 49 євро, ще 26 — за телефонні розмови. Відтак на решту витрат (практично тільки на їжу) йому залишається по 5 євро на день. А прожитковий мінімум, за оцінками німецьких економістів, становить 9,2 євро на день. Проте переїжджати в дешевшу квартиру Хорст не збирається. І не лише через те, що він прожив тут понад тридцять років, а й тому, що в цьому самому будинку в окремій квартирі живе його колишня дружина з двома дочками.
За 12 років свого безробітного існування Хорст прослухав нескінченну кількість курсів з перекваліфікації. Однак безрезультатно. На його думку, якби уряд ті гроші, які він витратив на ці курси, надав йому як кредит або концесію на приватний магазинчик, то це було б набагато краще.
Вонг Кам-Кван потрапила в Гонконг 10 років тому. Після роботи на китайській фабриці, де вона отримувала 700 юанів на місяць (85 дол.), робота на фабриці в Гонконгу за 5 тис. доларів, хай навіть і гонкозьких, на місяць здалася їй раєм. При цьому вона не переймалася втратою соціальних гарантій, які мала в Китаї. Проте після фінансової кризи 1998 року на фабриці розпочалися проблеми. Власник перестав вчасно виплачувати своїм працівникам зарплату, і на час закриття фабрики у квітні 2001-го їй заборгували зароблене за цілий рік.
Зараз 51-річна Вонг отримує 1700 гонконзьких доларів (218 американських доларів) допомоги на себе, а також 3 тис. доларів на своїх старих батьків. 2180 дол. із цієї суми йде на оплату бідної квартири, яку вони орендують у державному житловому будинку. Решти суми ледве вистачає на просту їжу. Навіть зимовий одяг не по кишені. За час роботи на фабриці Вонг відклала 30 тис. дол. (гонконзьких, зрозуміло), проте на час закриття фабрики від цієї суми залишилося лише 6 тис. Вонг та її батьки мають право на дешеву медичну допомогу у державному госпіталі, однак там такі величезні черги, що лікуватися практично неможливо. Шансів знайти роботу у Вонг практично немає, і вона сама не знає, що буде далі.
за матеріалами International Herald Tribune