4 березня Хорст Келлер, керуючий директор Міжнародного валютного фонду, несподівано оголосив про свою відставку. У його біографії намітився черговий крутий поворот, точніше — ривок угору. Пан Келлер прийняв пропозицію опозиційних партій Німеччини висунути свою кандидатуру на посаду президента країни.
1999 року президентом ФРН був обраний на п’ять років ставленик соціал-демократів Йоханнес Рау. Те, що його наступником стане Келлер, практично ні в кого не викликає сумнівів. Оскільки президент Німеччини обирається спеціальною парламентською асамблеєю, у якій правоцентристський альянс, куди входять ліберальна FDP (Партія вільних демократів) і консервативний CSU (Союз християнських соціалістів), сьогодні має більшість голосів. Отож результат голосування 23 травня майже відомий.
Хорст Келлер повертається на батьківщину. Його не бентежить, що президент Німеччини перебуває в статусі «англійської королеви», виконуючи в державі представницькі й церемоніальні функції. За великим рахунком, президент — постать не просто політично нейтральна, а надпартійна, — покликаний відігравати в суспільстві об’єднуючу, загальнодержавну роль. На думку оглядачів, 61-річний Хорст Келлер цілком здатний освоїтися в новому амплуа. Так, ще обіймаючи посаду глави МВФ, він неодноразово й досить різко критикував економічну політику та реформи у сфері оподаткування, що їх проводив «червоно-зелений» уряд Герхарда Шредера. Проте найважливішим злетом у своїй біографії — переміщенням у МВФ — майбутній німецький президент багато в чому зобов’язаний саме Шредеру.
Узагалі Хорст Келлер може слугувати одним із найяскравіших сучасних прикладів стрімкого просування кар’єрними щаблями. Економіст за освітою, він розпочинав свою трудову біографію в маленькому бюрократичному Бонні, колишній столиці Західної Німеччини. Понад десять років прослужив чиновником у міністерстві фінансів і виріс до радника канцлера Коля з міжнародних економічних питань. У період об’єднання Німеччини Келлер відігравав ключову роль, відповідаючи за економічні аспекти процесу. Він був одним із тих, хто стояв при витоках народження єдиної валюти євро, представляючи свою країну у важких переговорах, які завершилися створенням економічного й монетарного союзу Європи та підписанням відомого Маастрихтського договору 1991 року. У Німеччині досі вважають цей договір заслугою Келлера.
Завдяки зусиллям і потужній підтримці з боку свого багаторічного шефа Гельмута Коля, Келлер у вересні 1998-го, несподівано для багатьох, опиняється в кріслі президента Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР). Банк переживав не найкращі часи, і новий президент мусив «розгрібати» наслідки російської економічної кризи. На подив скептиків, він упорався, і вже через рік фінансове становище Банку помітно поліпшилося. Власне, ЄБРР виявився для Хорста Келлера не лише випробуванням на міцність, а й місцем і часом успіху — там він продемонстрував свої здібності, набув міжнародного досвіду й політичної ваги. А заодно став найбільш «короткочасним» президентом Банку — тільки півтора року. До речі, у керівниках МВФ Келлер також пробув менше, ніж усі його попередники на цій посаді.
Минуло тільки чотири роки після попередньої ротації першої особи МВФ. Багато акціонерів МВФ (а загалом їх — 182 країни) ще пам’ятають жорстокі баталії, які перетворили зазвичай мирну процедуру на стомливий, а для декого і болісний процес. Так уже склалося, що вища посада в МВФ закріплена за представником Європи, а крісло голови Світового банку — за громадянином США. Але після Мішеля Камдессю, який 13-річним перебуванням на чолі МВФ установив своєрідний рекорд «довголіття», знайти йому гідну заміну виявилося непросто. Тоді, у лютому-березні 2000-го, європейські лідери довго думали, ще довше торгувалися і нарешті без особливої радості, але зробили ласку Німеччині, надавши їй право висунути свого кандидата. Проте кандидатуру німця Кайо Кох-Везера, заступника міністра фінансів, уже узгоджену як єдину від ЄС, американці забракували через «недостатність» політичної ваги претендента. Німеччина почала гарячково перебирати всі наявні в неї імена. Але в правлячих соціал-демократів не виявилося гідного кандидата. Що не зупинило Шредера. Він вирішує просувати й лобіювати Хорста Келлера, хоч той не був ані членом його партії, ані наближеним до правлячої коаліції. Навпаки, він завжди вважався людиною Гельмута Коля, якого Шредер переміг на виборах у 1998-му...
Після стрімкої березневої відставки Келлера обов’язки керуючого директора МВФ тимчасово покладено на першого заступника Анне Крюгер. І відразу в пресі почали з’являтися імена можливих кандидатів на посаду глави МВФ. Під першим номером значився міністр фінансів Великобританії Гордон Браун. Постать настільки значна й «великовагова», що у разі його згоди процес обговорення інших кандидатур припиниться автоматично. Проте сам Браун ніяких заяв з цього приводу не робив. Його офіс також утримувався від коментарів. Британці чудово знають чому. Занадто настирливі чутки про те, що прем’єр-міністр Тоні Блер, рейтинг якого стрімко падає, поступиться місцем старому другові Гордону Брауну — якщо не добровільно, то під тиском партійних рядів. Хай там як, але позиція Брауна гранично прозора: він дасть згоду на МВФ лише в тому разі, якщо повірить, що в нього немає реальних шансів очолити партію і стати наступним прем’єр-міністром країни.
Крім Британії, у Європі є ще низка країн, які серйозно придивляються до керівної посади в Міжнародному валютному фонді. Реальне суперництво може розгорнутися серед кандидатів від Франції, Іспанії, Німеччини, Італії. До слова, уже є самовідводи. Відразу після відставки Келлера британська газета Guardian одним із претендентів назвала Лешека Бальцеровича, нинішнього главу центробанку Польщі. Але вже 7 березня в телеінтерв’ю він поспішив відмовитися від ще не запропонованого місця. За його версією, він зобов’язаний і хоче виконувати важливу роботу на батьківщині, а тому не бачить себе наступним шефом МВФ.
Кандидатом від Франції на сьогодні може бути лише одна людина — нинішній президент ЄБРР Жан Лем’єр. Але його шанси експерти оцінюють як невеликі. Авторитет Лем’єра у фінансовому світі дуже високий, йому однаково підвладні ролі економіста, фінансиста, політика і стратега. Проте є кілька «але». По-перше, одну з ключових фінансових позицій у Європі вже займає француз: Жан-Клод Тріше наприкінці минулого року очолив Європейський центральний банк (ЄЦБ), що є центробанком єврозони. По-друге, із восьми виконавчих директорів МВФ три представляли Францію — Швайцер (1963—1973), Ларозьєр (1978—1987), Камдессю (1987—2000). І терміни їхнього перебування на чолі МВФ були найтривалішими. Навряд чи про це не згадають партнери по ЄС. А по-третє, відносини Франції і США сьогодні складаються, м’яко кажучи, не найкращим чином. Адже ні для кого не секрет, що заокеанське слово для європейської кандидатури негласно є вирішальним.
Якщо всерйоз поставитися до «американського» чинника, то найвірогідніші шанси у військових союзників США — Італії й Іспанії. Правда, кандидатура, яку може запропонувати Італія, — Маріо Драгі (він обіймає сьогодні одну з високих посад в американському інвестиційному банку Goldman Sachs) — багатьма оглядачами вважається непрохідною. Варто пригадати: чотири роки тому Італія, несподівано для всіх, намагалася взяти участь у «захопленні» головного крісла МВФ, пропонуючи в кандидати тодішнього міністра фінансів і колишнього прем’єра Джуліано Амато. Але розмова про нього навіть не розпочалася, бо з’явилася кандидатура німця Келлера, однозначно могутніша. Правда, часи змінюються, й уряди також. Сьогодні італійський прем’єр, відомий майстер політичних імпровізацій, не втомлюється нагадувати про особисту дружбу з американським президентом. А Італія в недалекому майбутньому позбудеться своєї високої європейської квоти — Романо Проді закінчує президентство в Єврокомісії...
Іспанський претендент — міністр економіки Родріго Рато — має досить високі шанси переїхати до Вашингтона. Іспанія — один із найвідданіших союзників США в іракській війні. І цей чинник може стати вирішальним. До того ж у колі європейських колег сам кандидат має імідж професіонала. А крім того, не виключено, що тріумвірат «силачів» в особі Британії, Франції, Німеччини захоче добровільно поступитися цією європейською квотою «зміцнілій» Іспанії, яка останнім часом дедалі частіше висловлює невдоволення з багатьох питань внутрішньої політики ЄС і претендує на місце в першому ешелоні. До речі, під час зустрічі міністрів фінансів країн—членів ЄС у вівторок у Брюсселі кандидатури на посаду глави МВФ уже гаряче обговорювалися учасниками зібрання. Рішення поки ще не прийняте. Але саме шанси Родріго Рато видаються найбільш обнадійливими.
Утім, не слід також виключати зі списку бажаючих Німеччину, яка після того, як Келлер пішов із МВФ, залишається без жодної високої кадрової позиції в міжнародних організаціях. Підтвердження того — слова Хорста Келлера, сказані в першому після відставки інтерв’ю: «Не сумніваюся, що, крім мене, є й інші німці, які можуть обійняти цю посаду».
Щорічні «весняні» збори Міжнародного валютного фонду та Світового банку відбудуться 24—25 квітня у Вашингтоні. Півтора місяця до їх початку — цілком достатній термін і для висунення єдиного кандидата від Європи на посаду глави МВФ, і для наступного голосування в Раді директорів фонду. Важливо, аби партнери по Євросоюзу змогли відмовитися від взаємних підозр і претензій у процесі узгодження кандидатури. І не менш важливо, щоб заокеанський партнер схвалив їхній вибір.