Цей усталений порядок було порушено 1921 року, коли Монголія перетворилася на сателіта Радянського Союзу, а Комуністична партія заходилася будувати світле майбутнє, зруйнувавши для початку все те, що створювалося в країні століттями. Кочівників вирішили перевести на осілий спосіб життя, відлучивши від кіз і овець, і привчити ... Ну, коли не до трактора, то хоча б до лопати. Величезні череди було націоналізовано, поголів’я різко скоротилося, з урожаєм у пустелі якось не складалося, тож не дивно, що до чергового проголошення чергової перемоги соціалізму на «гуманітарну» допомогу із Москви припадала третина всього обсягу економіки Монголії.
Черговий різкий поворот у розміреному житті монголів стався на початку 90-х. Москва припинила не тільки вчити їх жити, а й допомагати матеріально. «Святе» місце відразу зайняли Світовий банк, МВФ та Азіатський банк розвитку, які дружно почали направляти країну до ринку. Коли цей маневр розпочався, в Монголії залишалося лише дві конкурентоспроможні галузі промисловості: добування міді й вівчарство. Нині, після кількох сотень мільйонів доларів інвестицій і десятиліття «вільного» розвитку, країна втратила всі шанси на гідне місце на світовому ринку.
Західні експерти у всьому, ясна річ, звинувачують корумповане місцеве керівництво, яке не впоралося з завданням модернізації добування міді й організувало цілу мережу підпільної торгівлі кашеміровим прядивом. А Ральф ван Гельдер, австралієць, який з 1994 року вивчає розвиток монгольської економіки, стверджує, що її було принесено в жертву глобалізації та ідеалам ринку. «Ринкова економіка є нічим іншим, як економікою потужності. Коли ви належите потужній економіці, такій, як у Сполучених Штатах або в Японії, то ви можете дозволити собі прийняти релігію глобалізації, — стверджує д-р Гельдер. — А стосовно маленької країни, такої, приміром, як Монголія, ця релігія не спрацьовує. Вона призводить лише до спустошення».
І все-таки життя в країні починає помалу налагоджуватися. 1990 року 90 відсотків державного поголів’я овець (33 мільйони особин) було приватизовано. Відтоді це поголів’я збільшилося на третину. Зате пастухів, котрих десять років тому було лише 15 тисяч чоловік, стало втричі більше. Приріст відбувся, переважно, за рахунок людей зі сторони, котрі спокусилися високими цінами на кашемір на світовому ринку.
Монголи вважають, що схильність до вирощування овець закладена в них генетично. Зі своїми чередами вони проходять багато тисяч кілометрів, не лякаючись небезпек величної пустелі. А новоявлені пастухи не полюбляють відходити далеко від Улан-Батора й інших обжитих місць, виснажуючи цим грунти й наближаючи екологічну катастрофу. Більше того, вони прагнуть розводити переважно не овець, а кіз, які поїдають на своєму шляху все, ще більше виснажуючи довкілля.
І нарешті, з крахом системи державного контролю бездоглядними залишилися криниці. В результаті з їхніх стін виколупують каміння для спорудження зимових кошар, а самі криниці стають непридатними. Назва одного з районних центрів, Даландзадгад, перекладається як «місто 70 криниць». Нині їх там залишилося менше десяти. Особливо сильно наслідки такого злочинно-нехлюйського ставлення до води в пустелі відчули торік, коли після дуже посушливого літа прийшла рання й сувора зима. До кінця її недорахувалися 2,5 мільйона кіз і овець...
Утім, з одержанням самої пряжі головний біль монголів не закінчується. Захід, фінансова допомога якого сягає нині 20 відсотків усього монгольського ВВП, виставив свої, досить жорсткі вимоги до врегулювання експорту кашеміру. У результаті практично всю пряжу за безцінь скупив сусідній Китай. 1994 року монгольський уряд наважився не послухатися всесильного МВФ і наклав заборону на експорт непереробленої пряжі. Це викликало потужний приплив іноземних інвестицій у монгольську економіку, і вже під кінець року в країні було відкрито понад 50 цехів із переробки пряжі. Зате МВФ зі Світовим банком відразу заморозили 17 мільйонів доларів з 30-мільйонного кредиту, і вже наступного року ні про які заборони на експорт сировини не було й мови. І все ж цей акт відчаю сприяв тому, що Китай таки підняв закупівельні ціни з 9 доларів за кілограм пряжі до 40.
Десятиліття незалежності показало, що Монголії буде дуже важко знайти своє місце під палючим сонцем глобалізації. Хоча ця країна вже не здається такою відірваною від решти світу, як колись. Принаймні супутникові тарілки біля традиційних монгольських юрт спроможні викликати ажіотаж тільки серед західних журналістів. Тож цілком можливо, що через кілька років і ринок у пустелі вже не здаватиметься міражем, який чи то приваблює, чи то відлякує.