До початку 2005 року середня зарплата робітника в Євросоюзі становила 70 дол. на день, Румунії — 4 долари, Китаї — 45 центів. Ця статистика відома так само добре, як і дії, на які вона надихає. Багато європейських компаній переміщують (чи прагнуть перемістити) свій бізнес у країни з дешевшою робочою силою, а багато урядів країн Західної Європи активно прагнуть їм у цьому перешкодити. Чи принаймні списати на них свої невдачі в боротьбі з безробіттям.
Політичні й економічні наслідки такої практики було докладно проаналізовано в останній день роботи зимової сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, і з повними (англо- та франкомовними) версіями доповідей можна ознайомитися на сайті ПАРЄ — assembly.coe.int. Проте найцікавіші тези «Наслідків для Європи економічного відродження Китаю» та «Переміщення економічної активності за кордон і економічний розвиток Європи» заслуговують на увагу широкого кола читачів.
Попри те, що «китайський» чинник і особливості економічного співробітництва з країнами Центральної та Східної Європи в Страсбурзі розглядалися окремо, однак загальна логіка аналізу дає змогу їх об’єднати. Причини, що спонукають компанію переміщувати своє виробництво в країни з дешевшою робочою силою, прості та зрозумілі: прагнення мінімізувати витрати і підвищити прибуток. Для компанії успішний «переїзд» обертається підвищенням конкурентоспроможності, зростанням доходів, вивільненням коштів, які можна витратити на розвиток і соціальні проекти.
Досить очевидними є наслідки такого переміщення і для регіону-реципієнта: підвищення зайнятості, зростання доходів, долучення до нових знань і технологій, великі надходження до бюджету, а при грамотному їхньому розподілі — ще розвиток інфраструктури та розв’язання соціальних проблем. Крім того, подальша міграція робітників з іноземних філій у місцеві компанії сприяє поширенню не лише технологій, а й навиків сучасного менеджменту та бізнес-культури, а загострення конкурентної боротьби з місцевими виробництвами ще більше сприяє подальшому прогресу. Іншими словами, спостерігається підвищення рівня життя населення загалом, а не лише серед тих щасливчиків, котрим вдалося працевлаштуватися на новому підприємстві. Класичні приклади в цьому сенсі — Іспанія й Ірландія, котрі на певному етапі змогли найраціональнішим чином скористатися перевагами своєї бідності.
Зате для тієї місцевості, звідки переміщається якесь виробництво, найочевиднішим наслідком є звільнення робітників і зростання безробіття, що спричиняє зниження рівня життя. Проте в більш довгостроковій перспективі зазвичай усе також закінчується добре: ціна товару, коли його вироблено з використанням дешевшої сили, знижується, а це підвищує купівельну спроможність населення і тим самим розширює ринки збуту як для старих, так і для нових товарів. Зростає загальний товарообіг, стимулюючи розвиток інших виробництв, що знов-таки сприяє загостренню конкурентної боротьби і, відповідно, підвищенню конкурентоспроможності й цього регіону також. А ще при цьому відбувається вирівнювання економічного розвитку цих двох регіонів, що запобігає загостренню соціальної і політичної напруженості, а також дає змогу ефективніше використовувати кошти з фондів розвитку.
Однак реальна картина, засвідчують доповіді, дуже далека від цієї райдужної перспективи. Хоча і не скрізь.
У тих країнах, де ринок праці є достатньо гнучким, а соціальний захист спрямований не на стимулювання безробіття, а на заохочення освоєння нових ніш працевлаштування, усе складається досить благополучно. Приміром, у Великобританії 61% британських компаній замислюються над переміщенням усього свого бізнесу або його частини в країни з дешевшою робочою силою. І ніхто їм не намагається в цьому перешкоджати. Більше того, Сполучене Королівство служить одним з унікальних прикладів того, як країна може водночас не лише «втрачати» робочі місця, а й «залучати»: бажаючих перемістити свій бізнес із-за кордону до Великобританії не менше, ніж із неї — за кордон. І при цьому безробіття в країні залишається на непристойно низькому рівні — менше 5%.
Інша річ — Франція. Саме тут обурення «нечесною» конкуренцією з боку іноземної дешевої робочої сили досягає найвищої напруги. Більше того, експерти вважають: саме страх перед її подальшим зростанням змусив французів сказати «ні» на референдумі з приводу Конституції Євросоюзу, що передбачає його подальше розширення. Уряд уміло маніпулює громадською думкою, підтримуючи такі настрої.
Насправді ж у США, приміром, частка робочих місць, які «перетекли» за кордон, дорівнює менше 1% від загальної кількості звільнень. У Франції цей показник ще нижчий: 2004 року, наприклад, переміщення французького бізнесу за кордон призвело до звільнення лише 11 тис. чоловік — при тому, що в країні щодня майже 20 тис. робочих місць переходять із рук у руки. Із іншого боку, через рік після звільнення знайти собі нову роботу змогли тільки 60% французів, тоді як у США лише через три місяці працевлаштовується 70% тих, хто втратив роботу.
Можна навести й іще більш показову статистику: коли в США кожен долар, вкладений у закордонний бізнес, приносить американській економіці 14 центів «навару», то у випадку з Францією національна економіка недораховується 15 центів (у Німеччині втрати на кожному доларі сягають навіть 20 центів). Не дивно, що в цих країнах докладають титанічних зусиль, аби «не випускати» свої підприємства за кордон. Придатними для цього вважаються будь-які засоби — як організація масових вуличних протестів, так і політичні «вмовляння», державні субсидії та пільги, запеклі торги з профспілками, котрі у разі відмови від наміру викинути на вулицю тисячі робітників знижують свої традиційні вимоги.
Ще більшій демонізації в світових ЗМІ піддається Китай. Причому, на тверде переконання доповідачів ПАРЄ, чутки про експортну могутність Піднебесної сильно перебільшені. Так, справді, від китайських шкарпеток і майок навіть у французьких бутиках не сховаєшся, та либонь неупереджена цифір засвідчує те, що країна, котра має 21% світового населення, насправді дає лише 6% глобального експорту!
Насправді ж проблема торговельних відносин із Китаєм зводиться до невідповідності того, чого від нього хочуть, і того, що можуть йому запропонувати натомість. Американці розплачуються за всі свої китайські задоволення американськими цінними паперами, від яких уже ломляться азіатські банки. Залишається тільки сподіватися, що разом у цих двох колосів — ганчіркового й паперового — шансів впасти менше, ніж порізно.
У випадку ж із Європою ситуація кардинально інакша. Віддавна Старий Світ охоче завозив із Китаю чай і шовк, з великими труднощами зацікавлюючи свого торговельного партнера лише сріблом. Нині Пекін уже витіснив європейців із позицій найбільшого постачальника текстилю. Отож можна зрозуміти логіку рішення Євросоюзу, котрий встановив торік квоту на китайську текстильну продукцію, яка стосовно трикотажу виявилася заповненою вже до липня. Але ж, як образно висловився китайський міністр торгівлі, КНР потрібно продати 800 млн. футболок для того, аби купити один сучасний авіалайнер. А либонь цього року дві третини закуплених ним нових літаків були саме європейського виробництва...
Отже, думка страсбурзького комітету з економічних питань і розвитку досить однозначна: замість того, аби під впливом Вашингтона воювати з китайськими шнурками, Європі потрібно визначитися з власними пріоритетами. Економіки Китаю і єврозони розвиваються в протифазі. Тому потрібно навчитися елементарних навиків економічної синергії та діяти не на ослаблення Китаю як свого економічного конкурента, а на його зміцнення як свого партнера. Адже в нього дуже багато слабких місць, які Європа може й повинна допомогти захистити.
Нині проблема енергетичного голоду Китаю вирішується за рахунок зростання споживання енергоносіїв. Потреба в них за останні десять років уже подвоїлася і ще раз подвоїться до 2030-го, якщо Китай не обзаведеться енергозберігаючими технологіями, якими володіють багато європейських країн. Катастрофічна нестача питної води призвела до того, що кожен третій китаєць не має доступу до її запасів — і тут Європі є чим допомогти КНР. Про екологію й узагалі говорити не доводиться.
Проблема старіння населення: тут наш континент також дещо випереджає Піднебесну, отож європейцям знов-таки буде чим поділитися. Тим паче що вже в середині цього століття формула китайського населення виражатиметься схемою 4 — 2 — 1. Іншими словами, політика «одна сім’я — одна дитина», яка до того ж супроводжується гендерною дискримінацією (батьки як єдиного нащадка воліють мати сина, а не доньку), спричинить те, що на кожному китайці лежатиме відповідальність за своїх тата-маму плюс двох дідусів і двох бабусь...
До чого ж закликає ПАРЄ?
Передусім жодним чином не обмежувати свободу торгівлі, переміщення людей і капіталів, що, крім усього іншого, суперечить законам СОТ і основним європейським свободам. Утім, це зовсім не означає, нібито процеси міграції робочих місць слід пускати на самоплив. Розумна соціальна політика із захисту тих, хто в результаті згаданих процесів втрачає роботу, має бути спрямована не на виділення довічних допомог з безробіття, а на допомогу в перекваліфікації, можливості розпочати власний бізнес.
Крім того, у країнах-реципієнтах необхідно розв’язати проблему захисту авторських прав, відсутність яких завдає шкоди європейській економіці в цілому. Не можна ігнорувати і той факт, що зазвичай «у дорогу далеку» легше «зриваються» великі компанії, насамперед транснаціональні. А статистика свідчить: найефективнішим двигуном економічного розвитку є дрібні та середні підприємства. Виходить, саме для них слід створювати в Східній Європі умови, найпривабливіші для перенесення бізнесу з країн Західної Європи.
І нарешті, потрібно прагнути до об’єктивнішого та виваженішого висвітлення всіх цих складних проблем у ЗМІ. Приміром, Штати, котрі вперто створюють в особі Китаю образ економічного ворога, стверджують: саме його «стараннями» пояснюється 11-відсоткове скорочення робочої сили, зайнятої в низькооплачуваному промисловому виробництві в США в період із 1995-го по 2002 рік. Ось тільки як тоді можна пояснити факт зниження за той самий період цього ж таки показника в самому Китаї, але вже на 15%?
При вдумливішому аналізі з’ясується, що американський показник цілком корелюється з середньосвітовим (ті самі 11%) і супроводжується 30-відсотковим зростанням обсягів промислового виробництва. Незаангажовані економічні експерти вважають: уся справа в технологічній революції, яка дає змогу замінити некваліфіковану непродуктивну працю комп’ютеризованими автоматичними лініями, тоді як «зацікавлені сторони» воліють «призначати винним» Китай або, у крайньому разі, Східну Європу.
Крім того, неприпустимо ігнорувати і той факт, що за рахунок переміщення економічної активності з розвиненіших країн у менш розвинені відбувається економічне вирівнювання регіонів. Приміром, в Угорщині з 2001-го по 2003 рік зарплати зросли на 20%, і такі компанії, як IBM, Phillips і Fletronics, покочували за «коротким карбованцем» далі на схід. Який радує їх таким потужним зростанням ринку збуту, що багатьом навіть і не снилося.
Ні, зараз ідеться не про Україну. У Китаї армія здатних купувати предмети розкоші до 2010 року досягне 100 млн. чоловік, і саме на китайського клієнта вже нині орієнтуються виробники Ferrari. Не дивно, що саме італійці найбільш охоче купують китайський текстиль. Правда, нерідко у вигляді напівфабрикатів, відправляючи назад блузки й чоловічі сорочки з модним ярликом і... з багаторазово збільшеною ціною.