Ще якихось десять років тому чилійське вино за межами Латинської Америки сприймали як певну екзотику. Нині ж воно завоювало собі чудову репутацію, чималий сегмент світового ринку за зростаючого попиту і постійного розширення клієнтури.
Аналогічні тенденції спостерігаються сьогодні і в Аргентині. Щоправда, з певними варіаціями. Подібність і відміності в розвитку винних економік цих сусідніх країн і стали предметом розгляду статті в The Economist.
У 1994 році, з якого британський журнал веде літопис латиноамериканського винного буму, аргентинський експорт відповідної продукції, що вимірюється в гектолітрах, удвічі перевищував чилійський. Щоправда, в перерахунку на мільйони доларів співвідношення було оберненим і далеко не на користь аргентинців. До 2002 року, з якого, власне, і ведуть хронологію аргентинського прориву, різниця між розрахунками в одиницях об’єму та одиницях вартості практично нівелювалася. Але відставання від чилійських показників становило приблизно три рази. Зараз воно стрімко скорочується: в доларах — до 2,5 разу, у гектолітрах — до 1,6.
Що саме зумовило бум аргентинського винного експорту, британський журнал аналізує традиційно грунтовно. Формально економічна причина для цього є — значна девальвація в 2002 році аргентинського песо. Ця акція залучила чимало закордонних інвесторів, які й спровокували зрештою аргентинський бум у галузі виноробства. До того ж не лише за кількісними показниками (Аргентина вже прорвалася в першу п’ятірку виробників вина), а й за якісними.
Цікаво, що в самій Аргентині обсяги споживання вітчизняного вина скоротилися (аргентинці стали вживати більше пива), а от у грошовому обчисленні виросли — за рахунок переходу на якісніший продукт.
А за кордоном аргентинське вино стрімко набуває популярності. Унікальні сорти винограду — Malbec, Torrontes — вже дали назви неповторним аргентинським винам, які заслужили визнання в усьому світі. Особливо швидкими темпами зростає експорт аргентинського вина до США. Причому він орієнтований не тільки на широкого американського споживача, якому припали до смаку терпкі яскраві вина з фруктовим ароматом, а й на найвибагливіших поціновувачів. Наприклад, журнал Wine Spectator, своєрідна біблія американських енофілів, присвоїв рейтинг 90 балів і вище (зі 100 можливих) 172 червоним винам з Аргентини. А марка Alchaval-Ferrer, пляшка якого коштує 120 дол., отримала 95 балів.
Ще один фактор, який грає на руку аргентинським виноробам, зовнішньо може видаватися малоістотним — яскравість національного колориту цієї країни. Патрісіо Тапіа, експерт ще одного американського спеціалізованого журналу Wine&Spirits, стверджує, що, маючи в своєму багажі аргентинське танго і Марадону, маркетологам легше просувати на ринку продукцію, яка навіть безпосередньо не стосується цих національних символів.
Чилійська ж винна економіка всіх цих переваг позбавлена. Зате має чимало інших.
Стабільність природного й інвестиційного клімату дали змогу цій країні з 1995 року подвоїти площі під виноградниками (вони виросли до 100 тис. гектарів). А виробництво вина, оцінюване як у гектолітрах, так і в мільйонах доларів, виросло вп’ятеро. Значною мірою цьому сприяє укладення угод про вільну торгівлю з багатьма країнами — від Великобританії (де чилійське вино збільшило за останні чотири роки свій сегмент ринку з 5 до 7%) до Південної Кореї. І це тоді, коли кількість марок червоного чилійського вина, які одержали 90 балів і вище, істотно поступається аргентинському показнику — «всього лише» 138. Щоправда, саме чилійський Don Melchor врожаю 2003 року отримав 96 балів.
Одна з проблем чилійського виноробства полягає в тому, що країна практично не має власних, ендемічних сортів винограду й унікальних марок вина. Єдиний значущий виняток — сорт Carmenere, занадто примхливий і надто складний у процесі обробки. Зате чилійці досягли вершин майстерності у виробництві таких класичних вин, як Cabernet Sauvignon і Chardonnay.
І, нарешті, ще одна перешкода на шляху подальшого розвитку чилійського винного експорту — посилення національної валюти, що стало наслідком стійкого зростання ціни на мідь. У результаті більшість із 150 національних виробників ледве зводить кінці з кінцями.
Утім, в Аргентині у виноробів свої економічні причини для головного болю. Основна — двозначна інфляція, через яку вартість будівництва винокурні зросла з 2002 року вчетверо. З огляду на те, що тільки в околицях Мендози (винної столиці Аргентини) налічується понад 800 окремих виробників, це може відіграти навіть деяку позитивну роль. Чого ніяк не можна сказати про п’ятивідсотковий податок на винний експорт і повну відсутність державної політики в просуванні аргентинського вина на зовнішньому ринку.