Давня схильність Роберта Самюельсона, лауреата Нобелівської премії в галузі економіки, до жанру економічного трилера виглядала дещо недоречною в роки загального процвітання. Зараз його чергові «страшилки» уже не звучать настільки відвертим дисонансом зведеному хору більшості аналітиків, але це розуміючу публіку чомусь не радує. Особливо з урахуванням масштабності нової економічної напасті, напророченої світу паном Самюельсоном.
Мова в даному разі йде про загрозливо високі темпи розвитку економіки Китаю. Ті 9 відсотків приросту ВВП, які китайці із завидною завзятістю демонструють протягом останніх двох десятиліть, авторитетного економіста відверто лякають. За рахунок винятково низької вартості праці ця країна, подібно гігантській вирві, засмоктує в себе чужі ресурси у вигляді грошей і робочих місць, загрожуючи глобальній економіці убивчою дефляцією.
На тлі зниження обсягів глобальної торгівлі (на один відсоток за 2001 рік) обсяг дешевого китайського експорту за 10 місяців 2002 року зріс на 21 відсоток. При загальному зниженні обсягів іноземного інвестування потік іноземного капіталу в Китай збільшився також практично на 20 відсотків, до жовтня підібравшись до позначки в 46 млрд. дол. Причому основна частка іноземних інвестицій припадає на складну електроніку, яка розвивається небаченими темпами. А далі ще й не таке буде, якщо середня заробітна плата китайського електронника складає 100 дол. на місяць, а рівень професіоналізму наближається до світових стандартів.
Здавалося б, нічого нового в такій ситуації немає. Подібне уже відбувалося в Японії, Південній Кореї та Мексиці. І дійсно, ретельне зіставлення темпів економічного розвитку Китаю з аналогічними фазами в економіці Японії та Тайваню, проведене Джонатаном Андерсоном із Goldman Sachs, показує повний збіг ключових параметрів. До того ж навіть за нинішніх темпів зростання на частку Китаю поки що припадає усього лише 3,5 відсотка світового ВВП, тоді як частка США перевершує 20 відсотків.
І все було б нічого, якби не кількість самих китайців. 1,3 млрд. чоловік, на думку пана Самюельсона, можуть добряче поплутати весь звичний економічний розклад. Вільна торгівля, до принад якої Китай уже долучився на повних підставах, грунтується на тому постулаті, що більш успішна спеціалізація кожного окремого учасника процесу веде до економічного прогресу решти. При цьому передбачається, що, продаючи за кордон одні товари, країна купує там інші. Однак ця теорія почала давати збій ще на прикладі Японії.
Хронічне активне сальдо торгового балансу Японії стало прецедентом, засвоєним іншими азіатськими економіками. Ціни на азіатські товари за останні п’ять років упали на 20 відсотків. Азіати дедалі більше продають за кордон й дедалі менше там купують. У результаті у них накопичується величезний резерв іноземної валюти. Так, у Японії з 58 млрд. доларів на грудень 2001 р. він зріс до 453 млрд., у Китаї — із 42 до 237 млрд., і в Південній Кореї — із 14 до 117 млрд. дол. Природно, в інших країнах при цьому виникає торговий дефіцит, у небажаності якого нікого переконувати не треба.
Однак, як показав приклад Японії, надлишок у цій справі також ні до чого хорошого не призводить. Спроби подолати вплив дефляції, що виникла внаслідок цього, поки особливих результатів не дали. Проте сприймати цю проблему як суто японську пан Самюельсон вважає дуже небезпечною помилкою. Тим більше коли те ж саме загрожує і Китаю. Який, до того ж, має шанси взагалі перетворитися на самодостатню економіку, яка не відчуває потреби купувати щось за кордоном.
Вирішення даної проблеми може полягати в ревальвації китайської валюти. У результаті чого китайський експорт стане дорожчим, а імпорт — дешевшим. Проте Китай, судячи з усього, на це не піде. Адже в такому разі під загрозою опиняться величезні державні підприємства, які вирізняються своєю низькою ефективністю. А викинути на вулицю мільйони людей у країні, де й так рівень безробіття складає від 11 до 13 відсотків, немислимо ні з точки зору самої китайської влади, ні з точки зору глобальної економіки. Адже йдеться про мільйонні армії в ледь не півторамільярдній країні.