«МакЛінней з тривогою і здивуванням… не розумів, для чого все це купується і вантажиться і навіщо з такою нерозсудливістю розкидаються мільйони… Важко було щось зрозуміти у цьому вихорі закупівель, замовлень і контрактів».
Олексій Толстой,
«Гіперболоїд інженера Гаріна»
Тотальний наступ Китаю викликає у світі змішані почуття. В умовах кризи фінансова і політична еліта США, європейських держав, Росії та інших країн влаштовує помпезні зустрічі з китайським керівництвом й улесливо заграє з розбухлим китайським капіталом. Проте у широких масах усе навпаки: від країн збіднілого «золотого мільярда» до Африки посилюються антикитайські настрої. Якщо із шкурно-економічними мотивами китайської експансії все більш-менш зрозуміло, то ідейно-світоглядні двигуни китайської економічної колонізації, схоже, відсутні як такі. Можна лише впевнено сказати, що з побудовою «світлого комуністичного майбутнього» у світовому масштабі китайські тілорухи не мають нічого спільного, бо разом із собі подібними китайські так звані комуністи мають до комунізму такий само стосунок, як морські свинки - до моря і свинок. Зате китайський наступ може знищити геть усе на планеті, включаючи й Китай…
Внутрішня і зовнішня траєкторії сучасного Китаю підпорядковуються не марксистсько-ленінській, маоїстській або іншій подібній світоглядній схемі, а іманентним законам капіталізму, як їх розумів Карл Генріх Маркс, і є яскравою ілюстрацією тез Володимира Ульянова-Леніна про державно-монополістичний капіталізм у стадії імперіалізму. З позицій справжньої, не затьмареної різними збоченнями комуністичної ідеї, Китай - це одне з найяскравіших втілень антикомунізму.
Щоправда, у Піднебесній регулярно, за графіком, проводяться з’їзди компартії, де виголошують добре знайомі радянським людям, але прикрашені китайським колоритом промови про братерство народів, про всіляке задоволення розумних матеріальних і духовних потреб трудящих, про світле майбутнє без злиднів та експлуатації, в якому всі найкращі властивості людини набудуть безмежного розвитку. Але це бутафорія: за рівнем хижацької експлуатації природних і людських ресурсів китайські «комуністи» заткнуть за пояс будь-яких капіталістів.
Втім, є й особливість. У колишньому СРСР злочинно «оскандалилися» у питанні побудови принципово нового суспільства і пішли шляхом огульного дерибану. У Китаї теж «облажалися» зі «світлим майбутнім», але зробили по-східному хитріше: під опортуністичну байку Ден Сяопіна про те, що «неважливо якого кольору кішка, аби лише мишей ловила», вибудували диктатуру державно-монополістичного капіталу з деякими напівліберальними моментами, з китайським колоритом і забійною дозою націоналізму, але під ширмою псевдокомуністичної ідеології.
Згідно з останнім переписом населення країни становить 1 млрд. 338 млн. чоловік, але, за прогнозами, досягнувши 1,5 млрд. до 2040 року, почне убувати. Найголовнішим експлуатованим ресурсом у Китаї є практично необмежені трудові ресурси. Що ж стосується природних ресурсів, то своїх мало, і Піднебесна прагне експлуатувати ресурси всього світу, що загрожує катастрофою.
Нині прийнято захоплюватися технологічними, інфраструктурними, урбаністичними досягненнями китайців. Також поширеною є думка, що Китай украй перенаселений. А Росію, східні регіони якої розбігаються, спиваються, вироджуються, деградують, прийнято лякати пришестям китайців, які загрожують окупувати величезні простори Сибіру й Далекого Сходу. Але все далеко не так…
Величезне скупчення технологій, капіталу та інфраструктурно-урбаністичних чудес має місце тільки в розвинених південних і східних приморських регіонах поряд з величенною і неухильно прогресуючою соціально-економічною нерівністю. Тут же - катастрофічно наростаюча скупченість через «ліміту капіталізму» (або, простіше кажучи, пролетарів, готових за гроші робити будь-що), яка постійно прибуває з глибинки. Спостерігається і масова трудова міграція китайців по всьому світу, включаючи Україну. Разом з тим величезні простори усередині Китаю - Внутрішня Монголія і Сіньдзян-Уйгурський автономний район - стають дедалі більш безлюдними.
Що стосується колонізації китайцями Сибіру і Далекого Сходу, то нещодавно російські журналісти провели цікаве дослідження серед китайських мігрантів в Амурському, Хабаровському та Приморському краях. Китайці, які давно живуть тут колоніями і займаються торгівлею, дрібним бізнесом, категорично проти того, щоб «Китай прийшов у Сибір». Мовляв, якщо тут теж буде Китай, ми не зможемо заробляти свої 300-400 дол. на місяць і доведеться, у кращому разі, за «сотку баксів» по 12-14 годин гарувати на фабриках, що виробляють ширвжиток, або мігрувати в інші країни.
Нещодавній випадок яскраво ілюструє «комуністичний» і «народний» характер політико-соціального ладу в Китаї. В одній із південних провінцій, де земля дуже дорога, місцева влада відібрала у громади масив землі вартістю близько 150 млн. дол. і віддала його якійсь корпорації. Місцеві жителі вчинили бунт, рознесли поліцейський відділок та урядові будівлі, а зупинити їх вдалося тільки з допомогою військ. Подібні бунти в Китаї відбуваються дедалі частіше. У наявності антагоністичний конфлікт між працею і капіталом, між державою, яка виражає інтереси капіталу, і пролетаризованою масою. Тому балаканина китайських демагогів про «комунізмовість» свого ладу розрахована хіба що на західних політологів, які в джорджтаунських університетах не вивчали марксизму-ленінізму. І це не кажучи про наростаючі національні протиріччя, тому що Китай украй неоднорідний в етнонаціональному і культурно-мовному плані.
* * *
Отже, говорячи про китайську експансію у світі, правильніше було б казати про економічні мотиви, точніше, про вищезгадані іманентні закони капіталізму. Такими є розширене відтворення капіталу, експансія в нові сфери економіки та соціального життя, у нові країни й географічні простори для завоювання ринків збуту, сфер впливу, нових джерел сировини і ресурсів.
Заходячи у Середню Азію, Китай дає потужний поштовх розвиткові своїх внутрішніх депресивних і безлюдних районів (насамперед величезного Сіньцзян-Уйгурського автономного району, Внутрішньої Монголії, яка межує з ним на сході і на півдні, та Тибетського автономного району). Тут слід зазначити, що ці величезні малолюдні відсталі території, які значно випереджають за площею найбільші європейські країни, становлять близько половини території Піднебесної. Але в етнонаціональному та історичному плані не є китайськими, залишаючись джерелом сепаратизму, а тому завдання їх «кооптації» у Китай стоїть дуже гостро.
* * *
Західні експерти очікували, що після вступу Китаю до СОТ у 2001 році темпи його економічного розвитку різко знизяться, але вийшло навпаки. Виявилося, що китайські товари вже під власними, а не західними марками добре продаються на зовнішніх ринках. Середньорічні темпи приросту ВВП у Піднебесній за десять років становили понад 9%, і це - реальне виробництво, а не надування деривативів!
З 2016-го по 2020 рік Китай за обсягом ВВП може випередити США. Однак є думка, що завдання «наздогнати і перегнати Америку» Пекін уже вирішив, але не афішує цього, позиціонуючи себе як країна, що розвивається. Адже коли перерахувати ВВП на душу населення при чисельності 1 млрд. 338 млн. чоловік, то вийде, що Китай - це країна, що розвивається, з низьким душовим доходом. При цьому кількість населення в Штатах приблизно уп’ятеро менша. Але в Китаї ВВП сформований реальним виробництвом, а в США величезну його частку становлять фінансові спекуляції, так звані послуги та інше, без урахування чого може виявитися, що американська перевага - уже тільки фікція. До того ж у Китаї значна частина ВВП реінвестується у виробництво, а в Штатах - іде на споживання.
Очікувалося, що з початком кризи 2008 року падіння світових ринків потягне вниз і Китай, та де там. Пекін переорієнтував виробництво на внутрішній ринок. У 15-річному плані соціально-економічного розвитку Китаю, прийнятому в березні 2011 року, поставлене головне завдання - розвиток внутрішнього ринку, підвищення рівня життя і платоспроможності населення. А внутрішній ринок величезний. Нині у заможних приморських містах Китаю спостерігається споживчий бум, різко зростає кількість машин, яких там зараз випускається 19 млн. на рік. Але зростання виробництва і споживання в Китаї створює величезну загрозу природним ресурсам та екології не тільки його самого, а й усієї планети.
* * *
Для задоволення невпинно зростаючої потреби в сировині Китай застосовує різні способи - від масштабних інвестицій до перекосів торговельних балансів на свою користь і перетворення на сировинні придатки цілих країн (часто там, куди бояться сунутися інші). Яскравим прикладом слугує Африка, природні ресурси якої китайці давно й успішно експлуатують. До 2015 року китайські інвестиції на «чорному» континенті сягнуть 50 млрд. дол., товарообіг - 300 млрд.
Колись прорадянській Анголі Пекін надав 4 млрд. дол. для інфраструктурних проектів, здійснюваних китайськими підрядниками. Ангола розраховується нафтою. Близько 15 млрд. дол. вкладено у видобуток і транспортування нафти навіть у Судані, де багато років триває жорстока громадянська війна. Є дані, що, попри ембарго, Китай поставляв у Судан і озброєння.
До початку громадянської війни і падіння Каддафі китайські інвестиції в нафтовидобуток Лівії оцінювалися в 12-18 млрд. дол., і є дані, що співробітництво триватиме і при новій владі.
Понад 700 млн. дол. Пекін вклав у Замбії в десять підприємств з видобутку міді, кобальту, олова, урану, алмазів, але в цій країні (Замбії) ширяться антикитайські настрої.
У Габоні китайські компанії взялися за будівництво гідроелектростанцій, мережі залізниць, глибоководного порту з метою розробки родовищ залізної руди, яку західні фірми розвідали в 1950-х роках, але так і не розпочали її видобувати в екваторіальних джунглях.
У Демократичній Республіці Конго Китай вклав 10 млрд. дол. у транспортну та іншу інфраструктуру, за що Конго зобов’язується поставити китайцям не менш як 600 тис. тонн кобальту і 8 млн. тонн міді (!).
У ПАР Китай вклав 7 млрд. дол. у видобуток хрому, платини, золота, алмазів, потіснивши західні фірми.
* * *
На російському напрямку китайці діють більш тонко. Там можна поживитися високими технологіями в атомній енергетиці, авіації та космонавтиці. Для Кремля партнерство з Пекіном теж набуло важливого значення. Як відомо, новою мантрою наших сусідів стала модернізація через катастрофічно зростаюче відставання пострадянської економіки від Заходу й «азіатських тигрів».
Достатньо сказати, що поки Росія не може довести до пуття одне «Сколково» через бардак і дерибан, за п’ять років у Піднебесній створено 126 наукових містечок для розвитку атомної та авіакосмічної галузей. Програма «Партнерство для модернізації» між Росією й Європою застопорилася, бо Захід нині б’ється в кризових судомах. Кремль звернув погляд на Схід: меморандуми про співробітництво в сфері модернізації підписано з Південною Кореєю та Китаєм. Путіна приваблює не лише вливання в Росію китайського капіталу, а й посилення геополітичних позицій і зростання інвестиційної привабливості країни, які, нібито, після цього відбудуться. Має місце суто російський парадокс: через брак фінансових ресурсів Москва домагається китайських грошей, одразу пропонуючи себе як фінансового донора Європі та розраховуючи, напевно, заробити на спекуляції відсотками (хоча Китай уміє працювати з Європою набагато ліпше від нашого слов’янського брата).
Ігри з Китаєм можуть закінчитися для Росії погано, тому що партнерство стає дедалі більш нерівним. Товарообіг між країнами становить близько 56 млрд. дол., і до 2015 року планується довести його до 100 млрд. При цьому торгівля Китаю з ЄС і США вже становить більш як 300 млрд., і навіть його товарообіг із Сінгапуром перевищує російський. Але головна небезпека полягає в перекосах: 40% російського експорту в Китай становлять нафта та енергоносії, 12 - деревина, 10 - продукція кольорової металургії, 8 - чорної, по 5% - морепродукти й руда. Зате в структурі китайського експорту в Росію на машини й устаткування припадає, за різними оцінками, 25-30%, продукцію легкої промисловості - 15%. У загальній структурі експорту в Китаї частка обробної промисловості та машинобудування становить майже 50% (у Росії ж - усього 1,5%).
Тож Китай прагне закріпити таку ситуацію, коли й Росія стає його сировинним придатком, ринком збуту китайських товарів і ареалом для зайнятості надлишкових трудових ресурсів Піднебесної в тому числі з допомогою створення інфраструктурних об’єктів у Росії на китайські гроші. Навіть створення в Китаї наукомістких виробництв в атомній, авіаційній і гірничодобувній промисловості призводить до того, що Росія дедалі більше стає донором, що поставляє Китаю сировину і дешеві інтелектуальні ресурси, які стануть непотрібними, як тільки китайці скопіюють технології зазвичай ще з радянського доробку.
* * *
Дещо інша ситуація в Білорусі. Ресурсно-промислова база тут слабкіша за російську, але теж є чим поживитися - «Білоруськалій», Мозирський нафтозавод, МАЗ, БелАЗ, Гродненський «Азот», великотоварне й доволі ефективне сільське господарство. На відміну від Росії й України, все це не розкрадено, збережено в цілості та робочому стані. Затиснутий між російським імперіалізмом, що прагне відібрати все й одразу, і «гламурною» євросоюзівською імперією, котра до того ж іще й якоїсь демократії вимагає, Лукашенко бачить альтернативу в Китаї, готовому реально вкладати гроші без додаткових політичних умов. Китайці відповідають взаємністю, бо Білорусь може стати їхнім плацдармом у центрі Європи.
У вересні 2011 року Пекін і Мінськ підписали договори про співробітництво в сфері приватизації білоруських підприємств, про фінансування Китаєм модернізації підприємств будівельної індустрії, машинобудування, телекомунікацій, хімічної індустрії та енергетики, а також про будівництво китайцями в Гродно теплової станції, що працюватиме на місцевому бурому вугіллі.
Також Пекін виділив Мінську пільговий кредит у сумі 1 млрд. дол., що різко підсилило зовнішньо- і внутрішньополітичні позиції Лукашенка, притиснутого до стінки економічною кризою, тиском Москви і зростанням невдоволення своїх громадян. Підписано рамкову угоду про створення індустріального парку під Мінськом, у який Ексімбанк Китаю планує вкласти до 30 млрд. дол.
Експерти вважають, що будівництво індустріального парку є реалізацією апробованої Китаєм «в’єтнамської» моделі, яка працює шляхом залучення дешевої та дисциплінованої робочої сили. До того ж, на відміну від В’єтнаму, Білорусь - досить розвинена країна з доволі освіченими і кваліфікованими трудовими ресурсами навіть за західними мірками.
Та при ближчому розгляді китайські «інвестиції» являють собою пастку, будучи не інвестиціями як такими, а так званими зв’язаними кредитами на досить жорстких умовах. Гроші даються під проекти, генеральним підрядником у яких є китайські фірми. Вони використовують своє устаткування та робочу силу, забезпечують замовленнями свої підприємства. У результаті 50-60% кредиту повертається в китайську економіку, але віддавати всю суму з відсотками доводиться одержувачеві позики, а головне - Китай вимагає державних гарантій, зазвичай у вигляді реальних активів.
* * *
Для підстригання під свій гребінець України Китай використовує різні методи. Вкрай небезпечно, що українська так звана еліта просто нездатна відповідати на виникаючі виклики, передусім через гострий брак інтелекту, якого вистачає хіба що на схеми і дерибан. Пекін бачить у нашій країні «нічийну» територію між Європою та Росією, які загрузли у своїх проблемах і на Україну їм не вистачає ні сил, ні коштів. Хоча, як казав «класик», Україна - не Росія, наша країна все-таки має значні запаси мінеральної сировини, виробничий, науково-технічний та аграрний потенціали. Але стараннями вітчизняних влади і капіталу Україна останні десять років теж невблаганно перетворюється на ресурсний придаток Китаю. Ще 2000 року наш експорт у Китай становив майже 630 млн. дол., уп’ятеро перевищуючи імпорт звідти. Але 2010-го китайський експорт в Україну сягнув 4,7 млрд. дол., що в 3,6 разу більше, ніж аналогічний український показник (1,3 млрд. дол.). Тож за десятиліття експорт Китаю в Україну зріс майже в 36 разів, тоді як наш у Піднебесну - всього вдвічі.
За січень-липень 2011 року експорт України в Китай становив майже 1,1 млрд. дол., з них близько 0,9 млрд. припадає на мінеральну сировину і лише 200 млн. - продукція з великою глибиною переробки. Експорт Китаю в Україну за січень-липень становив майже 3,25 млрд. дол., із них тільки 10 млн. - мінеральна сировина, решта - це машини, електро- і промислове устаткування, автотракторна техніка, електроніка (у т.ч. мобільні телефони і комп’ютери), фото- і побутова техніка, продукти харчування та ширвжиток, який включає одяг, взуття, побутову хімію.
Від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі України з Китаєм тільки за сім місяців цього року перевищило 2,15 млрд. дол. Так що структура товарообігу однозначно свідчить про перетворення й нашої країни на сировинного донора Піднебесної та ринок збуту китайських товарів з високою доданою вартістю.
Крім того, Україна стає ще й, так би мовити, інтелектуально-сировинним придатком Піднебесної, дешево продаючи науково-технічні напрацювання військового і не тільки призначення. В Україні вони цікавлять владу й капітал тільки для продажу, а в Китаї їх цінують і доводять до реального застосування. Нещодавно Україна нарешті сподобилася погодитися на створення - увага! - «українсько-китайського інституту зварювання ім. Патона» (дожилися!), бо нині більша частина патонівців працюють у Китаї вахтовим методом. Наші технології в галузі військової техніки, авіації, космонавтики, хімії, машинобудування знаходять застосування в Китаї, залишаючись непотрібними в Україні. Є дані, що, крім офіційного військово-технічного співробітництва, Китай за негласної участі саме українських фірм і фахівців за короткий проміжок часу налагодив виробництво крилатих ракет авіаційного і наземного базування, ракетного палива, пускового ракетного устаткування, розгорнув супутникові системи наведення ракет і космічної розвідки.
До речі, нарощування військової машини на основі новітніх озброєнь уписується в імперіалістичну парадигму Китаю. Це не означає, що Пекін збирається серйозно воювати. Повномасштабна сучасна війна взагалі чревата знищенням цивілізації. Військова машина потрібна Китаю скоріше для просування своїх економічних інтересів, для захисту капіталу і як знаряддя стримування по всьому світу.
У цих умовах українська влада втягується в небезпечні угоди з китайцями, зокрема, залучаючи згадувані зв’язані кредити, прикладом чого може служити скандальний проект електрички в Бориспільський аеропорт завдовжки всього 30 км, але ціною аж у мільярд доларів.
Ще однією дурістю є плани з поставок в Україну китайського гірничодобувного устаткування за низькими цінами, що загрожує знищенням українського науково-технічного та виробничого потенціалу, виникненням у цій галузі залежності від китайських устаткування й комплектуючих, ціни на які після знищення нашого виробництва обов’язково зростуть. У підсумку це може закінчитися тим, що китайці візьмуть під контроль сировинну галузь України. Не менш небезпечними є й плани зі створення в Україні китайських підприємств легкої промисловості, що остаточно доб’є вітчизняне виробництво. Та ще більше лякає зростаючий інтерес розбухлого від доларів Китаю до української землі, особливо на тлі злочинної вигадки нинішньої влади з тотальним її розпродажем.
* * *
Скуповування китайцями «бабусі Європи» диктується знову-таки іманентними законами капіталістичного імперіалізму в китайській редакції. Китай - найбільший власник активів, номінованих у знецінюваному доларі, і зацікавлений інвестувати в зоні євро для диверсифікації. Чверть із 3 трлн. дол. активів номіновано в євро, яке опинилося під загрозою різкої девальвації, й китайці прагнуть вкласти ці ресурси в реальні активи, а заодно - зміцнитися в Європі. Крім того, розміщаючи свої компанії в Європі, китайці уникають митних бар’єрів, одержують доступ до платоспроможного європейського ринку, до передових науково-технічних напрацювань і кваліфікованих фахівців, підвищують статус китайських торгово-промислових марок.
Розмах китайських проектів у Європі вражає. Серед них купівля китайською Geely майже за 2 млрд. дол. знаменитого шведського концерну Volvo. Угорщина, яка продовжує радіти «звільненню від комунізму», продала китайським «комуністам» найбільше хімічне підприємство за 1,7 млрд. дол. Британія готова із вдячністю прийняти китайські інвестиції в автопром, енергетику і транспорт на суму 4 млрд. дол., і це - тільки початок. В Альбіоні вже щосили скаржаться на засилля китайських банків у лондонському Сіті. Дійшло до того, що китайці будують у Британії наукове містечко, де англійські вчені та інженери під наглядом китайських менеджерів і на китайські гроші завзято трудитимуться над проектами швидкісних залізниць. Пекін інвестує 2 млрд. дол. у геліоенергетику Італії, розширює порт Неаполя і вантажний авіатермінал для збільшення пропускної здатності вантажоперевезень із Китаю. Франція та Португалія приймають мільярди китайських інвестицій. Греція здає китайцям в оренду на 35 років порт Пірей, Ісландія - майже всі портові потужності.
Мотиви європейців зрозумілі - це залучення за будь-яку ціну інвестицій для економіки, що задихається від їх нестачі. Але така гра стає для них дедалі небезпечнішою. «Золотий мільярд» сам вигодував Китай, переносячи туди «пережитки індустріальної ери» і розбудовуючи в Європі та Америці постіндустріальне «фуфло».
У розбухлому від грошей Китаї фінансова система контролюється державою, яка підтримує своїх інвесторів і експортерів у всьому світі, виділяючи довгі гроші під низькі відсотки та підкріплюючи військово-політичною міццю держави.
Інвестиції Піднебесної в Європу за 2006-2010 роки оцінюються в 35 млрд. дол., і це тільки початок. Нині китайці починають скуповувати державні борги країн єврозони, що б’ються в кризових судомах, а прем’єр Китаю Вень Цзябао зі східним підступництвом висловлює «готовність простягнути руку допомоги та збільшити інвестиції в Європі».
За останніми даними, 4% держборгу Італії та 12% держборгу Іспанії вже перебувають у руках Китаю, який цікавиться також боргами Португалії й Швеції. Євробюрократи цьому навіть, по дурній наївності своїй, радіють. Адже це німецькі й французькі банки нещодавно силою змусили списати 50% боргів Греції, а з Китаєм цей номер не пройде. Пекін може почекати й подати до сплати векселі пізніше, коли кігтик загрузне повністю. І чим доведеться розплачуватися - ще побачимо.
А поки що в Європі зростають антикитайські настрої. За деякими даними, китайської експансії побоюються 50% німців, 57% італійців, 42% британців, 52% французів. У цьому з європейцями солідарні на іншому березі Атлантики, де китайського наступу побоюються 55% американців і 53% канадців.
* * *
У світлі вищевикладеного зовсім не порожнім видається запитання: а куди рухається цивілізація? Адже є підстави стверджувати, що не обтяжені світоглядними «заморочками» китайці можуть домогтися того, що не виходить в американців з їхніми ліберальними рудиментами. А саме: побудувати все ж таки глобальний капіталізм у світовому масштабі на основі доведення нинішньої товарно-грошової та споживчої моделі цивілізації до повного абсолюту або, якщо хочете, абсурду. Важко сказати, в якому вигляді після цього станеться неминучий «гаплик» - одномоментна катастрофа або повільне занурення в клоаку, на яку цивілізація себе неухильно перетворює. Проте очевидно, ця модель веде людство до самознищення, яке китайська експансія незмірно прискорює.
А от інших моделей людство поки що не в змозі вигадати та реалізувати через брак мізків і морально-психологічне каліцтво, але це вже інша тема.