Уряд Естонської Республіки мало схожий на український. Усе значно менше, затишніше, а ще — ефективніше і, всупереч приказці, набагато швидше.
З серпня 2000 року естонський уряд працює в «безпаперовому режимі», тобто вся підготовка документів відбувається в електронному форматі. Засідання проходять раз на тиждень, причому будь-який житель республіки може спостерігати його в режимі реального часу. При цьому засідання тривають близько години.
У країні площею 45 тис. кв. км (із них половину займають ліси) і з менш як півторамільйонним населенням впроваджено одну з найкращих у світі систем електронного уряду. Із допомогою інформаційних систем створено мережу ефективних зв’язків між громадянами і владою всіх рівнів, включаючи вищі ешелони.
При цьому інформаційна система уряду Естонії дає змогу обмінюватися документами в електронному вигляді, знайомитися з поправками того чи іншого міністра, внесеними ним в обговорювані проекти нормативних актів, проводити голосування в онлайновому режимі.
До речі, за розрахунками естонців, використання комп’ютерної системи дало можливість заощадити значні кошти на канцелярських матеріалах, папері, публікаціях у пресі. Тільки це дозволило уряду Естонії окупити всі витрати на створення системи протягом приблизно трьох років.
Один із основних видимих ефектів — напівпорожні коридори як в урядовій будівлі, так і в столичній мерії. Переважну більшість питань цілком можна вирішувати не виходячи з дому, із допомогою персональної ідентифікаційної електронної картки з умонтованою мікросхемою.
Такі картки було запроваджено в Естонії 2002 року, а до кінця 2005-го їх мали вже близько 80% населення. Зараз охоплення практично повне.
До речі, з допомогою картки можна як розплатитися за поїздку в громадському транспорті, так і проголосувати на виборах. Не те щоб у результаті все було ідеально, але все це, м’яко кажучи, дуже різниться від української практики, де ідею «єдиного вікна» все ще вважають світлим і важко досяжним революційним ідеалом...
Тим часом, стартові умови в Україні й Естонії не дуже різнилися. Звісно, щось у маленькій країні і справді зробити легше. Однак розрив занадто разючий і, на жаль, неухильно збільшується.
У київських коридорах влади теж часто можна почути про електронний уряд. Він є в програмах, про нього говорять. Ще 1998 року в Україні прийняли Національну програму інформатизації. Потім нас порадували концепцією «Електронна Україна». Але от із втіленням... 1997 року естонський парламент проголосував за створення системи електронного уряду, через чотири роки система вже працювала...
За ті десять років, протягом яких естонці активно впроваджували цю ідею, Україна змогла освоїти лише ази — створити і більш-менш підтримувати інформаційні сайти міністерств і відомств.
Розмови про єдині бази інформації, про обмін даними між держорганами в основному так розмовами і залишилися. Кожне велике відомство вважає за свій обов’язок створити щось своє, не дуже замислюючись, як воно інтегруватиметься з іншими...
У результаті під час одного з опитувань на тему «Що ви думаєте про перспективи розвитку електронного правління в Україні і сьогоднішні реалії в цій сфері?» більшість відповідей звелися до того, що відбувається «профанація ідеї». А темпи впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у державному управлінні респонденти оцінювали в 50 років. Зустрічалися, щоправда, й оптимісти, котрі відводили на це п’ять років. Вся родзинка в тому, що анкета «дореволюційна» — зразка 2003 року, тож оптимістичний строк уже минув. Причини також називали однозначні — владна еліта не готова, система і забюрократизована, і корумпована. Як ви гадаєте, за чотири роки щось радикально змінилося?
Історія з Тендерною палатою (по ідеї, проектом суто електронним) показує особливості електронного уряду в українському стилі. На комп’ютер повісили замочок і адреску, де можна домовитися з власником ключика.
До речі, експерти, аналізуючи етапи створення системи, зазначили, що наявність відповідного обладнання забезпечує лише 20% успіху, решта 80% — навчання персоналу і... політична воля. Саме завдяки останній проект електронного уряду в країнах Балтії благополучно перетнув численні мілини. Адже знадобиться чимало законодавчих змін, подолання консерватизму тощо. Як виявилося, за бажання все це можна вирішити в розумні строки.
В Україні ж усе складніше. З одного боку, витрати на впровадження електронних систем досить серйозні. За розрахунками експертів, щороку тільки державні структури витрачають на «інформатику» до 250 млн. дол. Сума достатня, аби отримати якийсь результат.
Приміром, естонська система сумарно обійшлася приблизно в 200 млн. євро — близько 150 євро на жителя. Зараз на ці цілі виділяється менш як 1% бюджету Естонії — до 35 млн. євро на рік. Але при цьому було створено глобальну систему з виходом практично на кожного жителя, котрий постійно проживає в республіці.
Цікаво, що при впровадженні системи опозиція критикувала уряд за те, що він прагне заручитися додатковою підтримкою молодих громадян, при цьому обмежуючи права тих жителів, які не мають удома комп’ютерів і не володіють навичками роботи в Інтернеті.
Аргумент серйозний. Однак минуло сім років, і сьогодні в Естонії 62% населення активно користуються Інтернетом. При цьому 42% жителів мають комп’ютери вдома (у тому числі 37% домогосподарств підключені до Всесвітньої мережі). У результаті 79% естонців спілкуються з банками через Інтернет за системою «банк-клієнт».
В Україні проекти електронних міст поки що існують лише на папері. Тим часом бюджети Києва і Таллінна в перерахунку на душу населення практично однакові. А от рівень роботи чиновників...
При цьому за розвитком Інтернету у нас усе не так безнадійно. Рівень інтернетизації населення України продовжує зростати, зараз можливостями Всесвітньої мережі користуються близько 10—15% населення країни (в Європі цей показник гірший тільки в Албанії). У містах відсоток вищий — 28, у селах учетверо нижчий — 7%. У восьми найбільших містах України проникнення становить 48%.
Сумно від іншого. Тільки 83% шкіл мають комп’ютерні комплекси і лише 56% — доступ до Інтернету, причому менш як 6% — по виділеній лінії. Це результат десяти років безперервних розмов і урочистого розрізання стрічок президентами, прем’єрами, міністрами, а також їхніми чадами та домочадцями. Росія за цей час підключила до Інтернету 98,5% шкіл країни, у тому числі й сільські.
На початку року було ухвалено Закон України «Про основні принципи розвитку інформаційного суспільства України на 2007—2015 роки» і розпорядження Кабміну, котре затвердило План дій щодо реалізації цього закону на найближчі сім років. Однак, читаючи звіт про виконання закону цього року, розумієш, що за деревами знову геть загубився ліс — лише стовпці цифр про наявність комп’ютерів і майже нічого про те, задля чого, власне, це робиться. Комп’ютерна техніка швидко старіє, і до 2015-го більшу її частину банально спишуть. Тим часом витрати на створення інформаційних ресурсів не перевищують 1%.
Більше того, зі звіту випливає не дуже радісний факт. Виявляється, Мінтрансзв’язку України, на котре «скинули» процес розвитку інформаційного суспільства, уяви не має, що реально відбувається в цій сфері. Йому більшість відомств просто не подають звітів (от і залишається рахувати комп’ютери). Привіт «Електронній Україні» зразка 2003 року. Від того, що в місті Києві 439 тис. комп’ютерів (однозначно більше, ніж у Таллінні), черги в держорганах не стають коротшими... До того ж понад 60% органів державного управління, районних і міських держадміністрацій узагалі не мають сайтів.
За інформацією Валерія Фіщука, заступника директора по роботі з державними установами українського офісу корпорації Cisco Systems, зараз для одержання якихось документів, наприклад паспорта, громадянину треба буде провести в чергах близько 16 годин. Якби на відповідних інтернет-сторінках відомств були спеціальні бланки заяв, цей процес можна було б скоротити щонайменше удвічі.
А у разі впровадження технологій, запропонованих одним із найбільших світових гравців IТ-ринку Cisco Systems, було б досить оформити все в електронному вигляді й у точно призначений час прийти по документ.
Щоправда, тут виникає сумне запитання про долю чималої кількості приватних і напівдержавних фірм-«причеп», які «за помірну винагороду» надають сьогодні послуги із проштовхування всіляких паперів... Загалом, чого-чого, а безпроблемного впровадження не буде. Проте процес потихеньку йде.
По-перше, темпи й адекватність ухвалення рішень нагорі безпосередньо впливають на конкурентоспроможність бізнесу внизу. Хоча країна й демонструє: що менше держава втручається в економіку, то краще ця сама економіка почувається, усе ж середньостатистичний громадянин і бізнесмен при контактах із чиновниками втрачає часу в кілька разів більше, аніж міг би.
Тим часом, створювана зараз система веб-сайтів усіх урядових організацій дає змогу сформувати інтегровану мережу й отримувати до тисячі адміністративних послуг в електронному форматі. Ці опції у них є. Інша річ, що знадобиться відповідний супровід...
За словами Валерія Фіщука, мережні технології необхідні для підвищення продуктивності державного сектора. Адже послугами державних установ користуються всі верстви суспільства. І Інтернет допоможе залучати до обговорення державних питань найширші прошарки населення.
Однак місцеві органи влади мають забезпечити доступ до цих послуг (як в онлайновому, так і автономному режимі) усім громадянам, незалежно від рівня освіти і комп’ютерної грамотності. Причому навіть у глухому селі це цілком може бути щось на кшталт спеціалізованої точки доступу — той же інтернет-клуб чи пошта. Наприклад, у невеличкій Естонії функціонують 729 громадських пунктів доступу, у набагато більшій Україні — усього 3700.
— Ми працювали в різних країнах, маємо великий досвід у сфері інтернет-технологій і знаємо, що завжди можна знайти адекватне рішення, — каже Валерій Фіщук. — Наприклад, в Естонії із допомогою наших технологій створено комунікації, що пронизують усе суспільство.
У Казахстані упор в основному зроблено на швидку передачу інформації саме між структурами влади, і, до речі, ця система створюється хоч і авторитарно, але цілком ефективно. У Росії програма «Електронна Росія» теж призначена насамперед для апарату, однак існують і досить ефективні регіональні підсистеми.
Україна ж так остаточно і не визначилася. Головне ж — бракує чіткого розуміння кінцевого результату. Тим більше що процеси «розмиті» по десятках міністерств і відомств. Було б доцільно вивчити західний досвід, коли в уряді створюють посаду чиновника з правами міністра, відповідального за розвиток інформаційних технологій. На найскладніший період упровадження не завадив би навіть відповідний віце-прем’єр. Адже мережні технології при грамотному використанні підвищують як продуктивність праці, так і її якість. До того ж оцінна вартість програми «Електронна Україна» — 10—12 млрд. грн. Це не так вже й багато — 1,5% ВВП, але це справді проривні технології.
Є ще одна гостра проблема — кадри, без них жодне навіть найсучасніше обладнання не працюватиме.
Так, корпорація Cisco Systems уже кілька років працює з українськими закладами освіти, створюючи так звані мережні академії. Це дасть можливість підготувати тисячі людей, котрі знають, як створювати мережі, і, головне, навіщо це робити і що від цього можна отримати. Адже в Європі, куди ми начебто так дружно прагнемо, створення електронного уряду є одним із основних критеріїв.
Свого часу програма естонських реформ, включаючи створення електронного суспільства, мала амбітну назву «Стрибок тигра». Стрибок був успішним — тепер до Таллінна їздять переймати досвід.
До Києва поки що їздити ні до кого. Схоже, місцевому тигру недоклали м’яса.