З кожним новим візитом на автозаправку власники автомобілів у Німеччині стають роз- дратованішими: для того щоб залити повний бак розкішного «Мерседесу» S-класу сьогодні потрібно заплатити еквівалент 85 американських доларів — а ще рік тому ця сума становила 55 «зелених». В Ірландії, країні з найбільшими темпами зростання інфляції в Європі, страйкують залізничники, які вимагають 20-відсоткової індексації заробітної плати. У Франції на боротьбу з високими цінами на бензин один за одним піднялися представники різних професій — від далекобійників і власників вантажівок до рибалок і фермерів. В усіх країнах зони євро виробники жахаються від небувалого подорожчання імпортних товарів — за рік на 10 відсотків.
Інфляція та всі нещастя, які її супроводжують, знову перетворюються в найгарячіше політичне питання Європи. На думку багатьох європейських економістів, спасти ситуацію може лише приведення в дію особливих механізмів Європейського центрального банку (ЄЦБ). Проте президент головного фінансового інституту зони євро Вім Дуйзенберг і його партнери навряд чи зможуть виправдати покладені на них надії — на сьогоднішній день усі їхні зусилля зовсім не вплинули на темпи зростання цін у країнах Євросоюзу. Незважаючи на те, що з лютого поточного року ЄЦБ уже п’ять разів підвищував свою відсоткову ставку і довів її до 4,5%, рівень інфляції для 11 держав зони євро значно перевищив своє граничне значення в два відсотки, визначене свого часу вищими посадовими особами ЄС. Вже починаючи з нинішнього червня річний ріст інфляції прогнозувався на рівні 2,4%.
До всього іншого, різниця в рівні інфляції в таких державах, як Німеччина і Франція, які становлять основу Європейського союзу, і тих, що перебувають на економічній периферії, як, приміром, Ірландія та Іспанія, продовжує стрімко зростати. Так, ірландські ціни в першій половині цього року зростали в середньому втричі швидше, ніж німецькі.
Що ж саме у такій ситуації можуть зробити чиновники ЄЦБ? Найшвидше, найближчим часом вони оголосять про чергове підвищення відсоткової ставки, як мінімум, на 25 пунктів, сподіваючись за рахунок цього знизити темпи зростання інфляції хоча б до прийнятного рівня. Проте ймовірність того, що ці заходи дадуть хоч якийсь суттєвий результат, досить мала. Більшість експертів пояснює це тим, що корінні причини невтримної гонки цін у країнах Старого Світу лежать поза досяжністю найкращих фахівців ЄЦБ. З одного боку, інфляція в цих державах була «імпортована» разом з енергоносіями, насамперед нафтою, а з іншого боку — вона виявилася прямим результатом купівельної спроможності євро, що різко впала, цієї спільної валюти ЄС, курс якої вперто відмовляється повертатися на старі позиції, незважаючи на всі зусилля Європейського центробанку. Цього року слабкість єдиної валюти Євросоюзу принесла в загальний індекс зростання споживчих цін від 0,6 до 0,8 відсотка.
Внаслідок цього ціни в Європі піднялися практично на всі імпортні товари. Головні експерти лондонського Сіті оцінюють зростання вартості товарів і послуг зарубіжних партнерів країн зони євро в середньому на 13 відсотків. У результаті цього компанії, які напряму залежать від імпортної продукції, такі, як іспанська роздрібна фірма Galerias Preciados чи голландська чартерна авіакомпанія Martinair, мають нині найвищу цінову базу і серйозно стурбовані перспективами падіння своїх прибутків цього року.
Водночас від початку 1999 року вартість сирої нафти на світовому ринку зросла більш, ніж на 50 відсотків — на Лондонській біржі вона досягла 33,50 долара за барель, а на Нью-Йоркській — 34,10. Внаслідок цього ціна «чорного золота» досягла найвищого значення з моменту закінчення війни в Перській затоці. (Абсолютний рекорд був установлений 10 жовтня 1990 року — 41,15 долара за барель.)
Це призвело до позахмарних цін на бензин, що у свою чергу суттєво вплинуло на виробничі накладні витрати більшості європейських підприємств. Керівництво німецького хімічного й фармацевтичного гіганта BASF із прикрістю зазначає, що зростання цін на енергоносії і сировинну продукцію неминуче призведе до зниження прибутків корпорації в другій половині поточного року, незважаючи навіть на очікуване стабільне зростання рівня продажу її товарів. А виконавчий директор австрійської авіакомпанії Lauda Air змушений був заявити, що збільшення витрат на паливо не дозволить йому виконати вимоги місцевої профспілки про наближення оплати й умов праці співробітників його фірми до рівня, встановленого в корпорації Austrian Airlines.
Демон європейської інфляції вкотре довів непереконливість правил, розроблених апологетами глобалізації світової економіки. Адже здоровий глузд підказує, що навіть імпортована інфляція повинна вплинути на всю європейську економіку в цілому. Компанії переносять зростання цін на сировину, яку вони закуповують, на споживачів через підвищення цін на готову продукцію. Через це робітники вимагають підвищення заробітної плати, щоб зберегти свій рівень життя на колишньому рівні. Зрештою, у державі очікують інфляції і ціни починають свою скажену гонку. Класична відповідь центрального банку в цьому випадку полягає в підвищенні своєї відсоткової ставки.
Проте ця традиційна схема, судячи з усього, в Європі не спрацьовує. Почнемо з того, що високі ціни на нафту масово не вплинули на вартість готової продукції і послуг, як це відбувається звичайно. Головна причина цього в тому, що споживачі, змушені сплачувати більше за енергоносії, зменшили свої витрати на придбання інших товарів. Крім того, конкуренція в багатьох галузях економіки держав зони євро не дозволяє виробникам йти на значне підвищення цін на свою продукцію. Все це неминуче відіб’ється на прибутковості компаній: економісти прогнозують, що цей показник, який зріс за перше півріччя в середньому по ЄС на 20 відсотків, у останні місяці поточного року залишиться на тому ж рівні.
Профспілки, які побоюються, що ЄЦБ відповість на їхні вимоги значно збільшити зарплати різким зростанням своєї відсоткової ставки, здебільшого також намагаються стримувати свої апетити. Демарші ірландських залізничників на цьому тлі виглядають винятком. Загалом, цього року ставки заробітної плати в країнах зони євро коли й збільшаться, то трохи — у середньому на три відсотки.
Така стриманість є, звісно ж, позитивним чинником. Проте, з іншого боку, вона ускладнює завдання ЄЦБ — йому надзвичайно важко буде виправдати підвищення відсоткової ставки при такому помірному зростанні середньої заробітної плати і відсутності ознак того, що імпортоване зростання цін призведе до розкручування інфляційної спіралі. З іншого боку, Європейський центральний банк, хоча б через прагнення зберегти довіру до себе, не може залишитися байдужим до того, що відбувається.
На монетарному фронті високі відсоткові ставки також не зможуть зміцнити євро, як би ЄЦБ цього не хотів. Незважаючи на всі зусилля, єдина європейська валюта продовжує своє падіння, встановлюючи нові сумні рекорди. З моменту введення її вартість щодо долара впала на чверть (у січні 1999-го курс був 1,17 долара за євро).
Економічне зростання в Європі не може встигати за американським. Опубліковані днями статистичні дані про збільшення продуктивності праці в США вкотре показали, наскільки глибока прірва між американською економікою, яка бурхливо розвивається, і нетривкою європейською економікою. До того ж відсоткові ставки в США перевищують європейські в середньому на два відсотки (6,5% проти 4,5%), що для інвесторів привабливіше.
Отже, дуже малоймовірно, що ціни на імпортні товари в найближчому майбутньому знизяться, якщо ЄЦБ буде діяти так, як очікують експерти. Навіть навпаки. Зростання відсоткових ставок може викликати ризик економічної стагнації, що не тільки не залучить інвесторів, а навіть відлякне їх. У результаті євро буде продовжувати падати, а імпорт — дорожчати.
Вищі посадові особи, які визначають політику ЄЦБ, почувають себе надто невпевнено, щоб ризикувати по-крупному. Через це більшість спостерігачів думає, що вони не підуть на будь-який необдуманий крок, намагаючись знищити інфляційну тенденцію шляхом, скажімо, колосального підвищення відсоткової ставки, пунктів на п’ятдесят, чи здійснивши масовану інтервенцію на валютний ринок. Вони прекрасно розуміють, що це може завдати європейській економіці непоправної шкоди.
Крім того, банкіри ЄЦБ, як і більшість європейських аналітиків зі здоровим глуздом, у глибині душі розуміють, що для реального приборкання інфляції в країнах зони євро урядам цих країн варто було б піти на агресивнішу дерегуляцію своїх внутрішніх ринків і розпочати серйозні структурні реформи. Проте зробити це дуже й дуже непросто. Набагато легше невеличкій групі вищих посадових осіб центрального банку зібратися в одній кімнаті і ухвалити рішення про чергове посилення своєї монетарної політики.