Маю підозру, що етнополітика як наука по суті велика фальшивка. Цей предмет потрібен як школа політгнучкості, політмислення, здатності до компромісів, він дуже важливий сьогодні для виховання майбутніх політиків і свідомих громадян. Я мрію про той час, коли потреба у ньому відпаде сама собою, і не треба буде писати про геополітичні процеси, передвиборні технології, стратегічні інтереси тощо. Самоусвідомлений електорат приватизує не завод чи землю, а власну державу, і це буде найбільшою перемогою тих акул пера, ідей та ідеологій, які сьогодні науковоподібними термінами намагаються дати відповідь на дуже прості і наївні запитання.
Термін «етнополітика» увів більш як десять років тому в науковий обіг Джосеф Рафчайльд в одній з своїх монографій. Вважаю, що етнополітика це практично лише два запитання: хто МИ? що ми робимо щодо НИХ? МИ, як вигадана громада, можемо існувати тільки в контексті ЇХ (чужих). Канадці об’єктивно існують незалежно від США. Для США це прекрасно. Хто може хотіти ліпших сусідів від канадців? Є рідкісні приклади взаємосусідства і взаємовиручки націй, приміром, Чехія і Словаччина. Цей ряд, мабуть, ще можна продовжувати, тільки так от одразу нічого не спадає на думку...
На жаль, в сьогоднішньому світі ворогів шукають біля власної хати, біля власних кордонів. В цьому є своя логіка і сенс. Французам не потрібна Україна, їм би дати лад у власному домі. Німцям і так добре запеклася наука — як ходити по чужі землі і чужі душі. Великобританія заклопотана, як зберегти те, що залишила їй історія і т.д. А маленьким країнам, як, наприклад, Монако і Ліхтенштейн, добре і так, тому що там ніхто не бідує...
Центр політологічного дискурсу на сьогодні перебуває в площині стосунків України з Росією. Хочемо ми цього чи ні, та об’єктивно українська незалежність означає незалежність від Росії насамперед, у першу чергу від Росії — і тільки.
Оголошення Україною європейського шляху розвитку номінально важливе, та реально відбувається калькування російських політичних та економічних процесів. Йдеться зовсім не про національну агресію Росії щодо України, а про інерцію пострадянської ідеології та економіки. Треба усвідомлювати, що Росія (йдеться про Росію як про ідеологію, про духовну силу) і Захід — це абсолютно протилежні політичні та економічні утворення. Важко уявити, що в Німеччині чи Франції всього за кілька місяців приходить до повної влади така людина, як Володимир Путін, про якого за шість місяців до виборів майже ніхто нічого не знав...
Як заступник головного редактора журналу «Політична думка», я прочитав чимало блискучих аналітичних статей з питань політики в Україні. О. Сугоняко перед ними явно програє як відсутністю науковоподібних філософем, так і масштабом задіяного наукового і філософського апарату. Проте, як не дивно, його іноді майже наївне звертання до здорового глузду читачів, довірливість розмови, відкритість і гранична щирість автора викликають майже вибуховий емоційний ефект.
Не можу не згадати, як після тригодинного обговорення його праці в Парламентській бібліотеці одна його учасниця вигукнула: «Чорт забирай, то хто ж ми є?»
Власне, в цьому і полягає основне питання праці О.Сугоняка.
Він починає від початку. З міфу. Міф — це правда чи ні? Це те, чого не можна пояснити фактами. Це збільшувальне скло, через яке ми бачимо світ і себе. В цьому сенсі мають рацію ті, хто стверджує, що Шевченко «вигадав» Україну, як «вигадали» всі народи свої держави. Сугоняко інтуїтивно, але, як на мене, безпомильно, дійшов думки, що треба «вигадати» Україну знову. Україну модерну, багату, сильну...
Його рекомендації чіткі, хоча й не нові. О.Сугоняко віддає своїм опонентам те, що є, але забирає те, чого ще немає, вірячи, що воно неминуче буде; переконуючи, що це вигідно всім. Треба поступитися часткою привілеїв; вступити на поле Закону і відстоювати Закон, який завтра захистить тебе. Свавілля вигідне одномоментно — тут, тепер. А завтра?
Це генеральне питання. З одного боку воно звернене до електорату, якого зазвичай називають народом. З іншого — до можновладців. «Закони, суди, «правила гри», — пише Сугоняко, — захищають капітал від свавілля влади, а суспільство, людей — від утисків капіталу. Ця соціально-правова інфраструктура будувалася під тиском та контролем і капіталу, і суспільства століття. Нам доля дала значно менше часу».
Автор має рацію насамперед у тому, що треба знайти спільну духовну базу. У контексті цих розшуків не має значення, за великим рахунком, чи він голова, чи президент асоціації банкірів, чи останній бомж на Троєщині. Бути першим важко, тому що всі знайдуть помилки, чи припишуть.
Україна, навіть сьогодні, — країна порубіжжя. Цивілізаційний кордон проходить не фіксованими держкордонами, а таки по Збручу, поміж «старою» та «новою» Радянською Україною. Тому що Львів та Івано-Франківськ були окупованими територіями, так само як Варшава і Будапешт, в тому сенсі, що комуністичний режим ніколи не втрачав психологічних ознак окупаційної влади в очах більшості населення... Питання: як час залікує українські рани? Давайте визнаймо, Україна — постгеноцидна, скалічена держава, яка зазнала страхітливої лоботомії: вбивства розуму нації. Народ, який «знає» свою історію, нічого не відаючи про її трагічні події та віхи. Можна не любити Хвильового, Винниченка і Нарбута, але не можна уявити історію України без них. ЗМІ толерантно віддають і нашим і вашим, делікатно оминаючи всі гострі кути самої причини і причин вселенської трагедії. Вбивства інтелекту одного з найрозвиненіших, духовно найбагатших народів Європи!
О.Сугоняко каже: ми — є. Але немає, доки народ у цілому не усвідомить те, що він вижив, і те, що пережив. Проблема України не в тому, що нема єдиної національної ідеї, а в тому, що нема спільної національної ідентичності. Це принципово різні речі. Україна буде існувати тільки тоді, коли буде досягнуто консенсусу в питанні: хто такі українці і чого вони хочуть. М.Грушевський поставив правильні запитання. О.Сугоняко поставив їх ще раз. Хто відповість?
Карл Маннгайм у своїй класичній праці про соціологію знання «Ідеологія та утопія» писав, що кожна вартісна конкретизована нова ідея починалася як утопія, тобто, як щось абсолютно нереальне. Книжка О.Сугоняка «Україна: Повернення до себе»— «утопія», яка справжді може стати жаданою реальністю. (Примітно, що автор сам рекомендував себе як «Олександер», тобто за харківським правописом 1929 року, а не «Олександр» — за правописом 1933 року. Повернення до себе...) Це утопія, тому що того, про що він пише і чого пристрасно бажає, ще нема. Є держава Україна, але немає багатої, благополучної України. Це утопія, тому що можна повернутися тільки до місця, де ти уже побував. Але для більшості громадян України традиційне українство таке ж екзотичне, як японське хайку. Після сталінської політики тотального геноциду, мору фізичного і духовного традиційна Україна була знищена. Розкол між поколіннями, символом якого є героїзація образу Павлика Морозова — став великою перемогою радянської влади. Це був час повного припинення інформації й обміну цінностями між поколіннями. Страх — сказати щось не те, обговорювати проблеми при дітях — діти можуть проговоритися серед своїх ровесників — він був виправданий і він завдав нищівного удару народній свідомості, травмував саму історичну пам’ять. Через це переважна більшість українців не знають, куди повернутися: вони просто ніколи там не були. Власну культуру і власну мову їм треба вивчати не спочатку, а вперше. Цей комплекс меншовартості — один з найбільших ворогів будівництва життєздатної Української держави.
Тут йдеться не тільки про мову (хоч і це дуже важливий аспект самоусвідомлення будь-якої нації; а українська мова пережила свій справжній «голодомор», особливо за останні сімдесят років). Інтелектуальні чорні діри сьогодні заповнені суржиком, інтелектуальним «ніщо». Духовна та культурна нігеляція може призвести до того, що сама країна може стати інтелектуальним бомжем Європи.
Сучасна Україна перед дилемою: нема дороги назад — і суспільство взагалі розгублене у пошуках шляху вперед. З одного боку — консолідація української незалежності; з другого — інтеґрація до світових процесів. Через те книжка О.Сугоняка — вибір окремих есе, написаних протягом десяти років, — своєрідний феномен в інтелектуальному і духовному житті нації. Суть його книги — це складний шлях повернення до себе. І навернення людей до їх природних, успадкованих цінностей і невід’ємних прав людини, народу і нації. Не випадково у додатках автор друкує неоціненну і великому загалу невідому «Книгу буття українського народу» Миколи Костомарова. Не віриться в наївність О.Сугоняка, коли він стверджує, що можна будувати нову Україну тільки на основі Шевчека і Костомарова або інших українських класиків. Але є велика мудрість, що не можна збудувати нової України без Шевченка і Костомарова. Повернення до себе — це по суті відкриття — хто ти є. Це розшук власного коріння і спадщини. І у нашій суржикізованій Україні (більшість населення якої не знає ні української, ні російської, ні будь-якої іншої відомої людству мови) класичне питання Грушевського: «Хто такі українці і чого вони хочуть?» — надзвичайно актуальне. Особливо для російськомовного бізнесового класу.
На мою думку, найцікавіша частина його роботи — це звернення до так званих нових українців. Мабуть його треба тиражувати й не в одній газеті. Це, з одного боку, наївний, але очевидний проект самоорганізації і самозахисту суспільства. З іншого, — дуже відважний крок представника тих, хто прагне домагатися всього й відразу, негайно — влади і грошей. О.Сугоняко попереджає, що саме тут ризик для тих, які акумулюють політичні і фінансові ресурси в країні. Це сувора діалектика: щоб піти далі, треба знайти, звідкіля йти. Щоб стати європейцем, треба стати українцем. Щоб стати громадянином світу, треба стати українцем і європейцем. І цей шлях самоідентифікації треба пройти. І починати сьогодні і тепер, бо завтра буде пізно.
Пошук якоїсь національної ідеї, на мою думку, безплідний. Натомість національній ідеї потрібен пошук національної ідентичності, і найважливіший елемент цього — це пошук спільного минулого, спільної спадщини. О.Сугоняко справедливо відзначає, що номенклатура не може стати українською, тому ще це породження іншого роду цінностей, вихованих на «правилах гри», де козирем був незнищенний совкізм.
Від їхньої системи цінностей залишився тільки відвертий цинізм. Для номенклатури — віра, переконання не мають ні найменшого значення. Вона шукає вигоду, а не ідеали. Якщо вигідно буде стати українською, вона стане першою! Сугоняко добре розуміє клан, що сповідує принцип: «Думай одне, кажи друге, роби третє». Мабуть, тому він і звертається до самої сутності — інстинкту виживання. Зрощення політики і економіки, владних і фінансових структур безперечно дає і ще трохи буде давати відчутні вигоди. І все ж — тимчасові. Він справедливо, як на мене, вважає, що це бомба сповільненої дії, оскільки при цьому не враховується головний носій влади й капіталу — народ.
О.Сугоняко, як мені здається, прекрасно розуміє, що майже неможливо займатися легальним бізнесом в Україні. Так чи інакше, усі винні перед державою і коли всі винні і заслуговують покарання, саме законодавство як «правила гри» для всіх зникає. Хто отримує покарання — всього лиш питання ступеня сваволі того чи іншого чиновника (або результат внутрікланової боротьби, де завжди кимось жертвують, для імітації порядку, законності, легітимності перед тим самим «терплячим», «миролюбним», «прекрасним» народом). О.Сугоняко пише: «Криза виробництва, чиновницьке свавілля породили у людей зневіру, песимізм, депресію, почуття скривдженості та незахищеності. Такий психологічний стан народу зумовлений, як ви самі розумієте, не якимись ідейно-політичними мотивами, а його життям, точніше, виживанням. Адже роботи немає. З навчанням дітей, з їхнім харчуванням, одягом — просто муки. А після завершення навчання дітей — складно знайти роботу. Голодують наші батьки, за межею бідності й виживання пенсіонери. Доведений до відчаю люд може втрутитися у владні питання своїм надзвичайним способом. Приклади відомі і з давньої нашої історії».
О.Сугоняко усвідомлює тривожність сьогоднішнього моменту. Ставка Хмельницького на московського царя, Мазепи — на швецького, Центральної Ради — на німців, укапістів — на комуністів, УПА — на американців — усе це свого часу призвело до трагедій. Сьогоднішні надії на міжнародні фінансові кола й інституції — з цього ж ряду, і вони також безплідні. Ніхто, окрім самого народу, не ствердить — що він є. Ніхто, крім народу — народу як єдиного фундатора власної держави не зможе створити таку державу. Необхідний консенсус у тому, навіщо й кому це треба?
Як політик і фінансист О.Сугоняко у своїй книжці доводить, що це вигідно усім: селянам на Львівщині і олігархам в Києві. І навіть донецьким гірникам. Можна мислити такими категоріями: якщо я не вхоплю цього сьогодні, хтось інший забере завтра; після мене хоч потоп. А що залишиться пізніше: торгівля позаакцизними цигарками на базарі? А хто купуватиме? І за що? Незважаючи на напіввідкриті кордони і полегшення виїзду за кордон, більшість українців нікуди не їдуть і нікуди не збираються. Незахищеність викликає страх. У цьому О.Сугоняко правий. А страх провокує соціальний хаос. У цьому також з ним не можна не погодитися. Та тим не менш, страх — сила цілком конкретна. Він може викликати такий духовний ефект, коли люди стануть біля державних і фінансових кордонів своєї держави на смерть.
Адже суть — не в альянсі бізнесових кіл з національними демократами чи націоналістами, суть у тому, щоб створити альянс усіх, щоб будувати життєздатну і «вигідну» всім державу.
О.Сугоняко зробив свій крок. Тому, що держава — не лише наше спільне право, але і наш спільний бізнес. Безсилля держави — наше всезагальне безсилля. Могутню державу можна створити тільки спільними зусиллями, тільки через повернення, врешті, до себе.