У червні 2002 року в столиці Таїланду Бангкоку відбувся Всесвітній форум з питань менеджмент-освіти, в рамках якого пройшли дискусії на тему глобальної відповідальності фахівців інституцій, які займаються підготовкою менеджерів і розвитком менеджменту. Автор статті, який узяв активну участь у цьому заході, вважає, що зазначені питання безпосередньо стосуються України.
Глобалізація, не питаючи нас, вже безпосередньо зачіпає Україну, керівництво якої визначило магістральним курс держави на інтеграцію до Європейської спільноти та трансатлантичних структур.
Як пише у своїй книзі «Усвідомлення глобалізаціїї. Лексус та Оливкове дерево» широко відомий американський журналіст Т.Фрідман, глобалізація — це невпинна, безжалісна інтеграція ринків, національних держав і технологій до фантастичного рівня, який уможливлює швидший, глибший і дешевший, ніж будь-коли, рух індивідуумів, корпорацій і національних держав до світової спільноти і зворотний її рух до індивідуумів, корпорацій і націй-держав. Провідною ідеєю, на його думку, є вільно-ринковий капіталізм — чим більш розкутими будуть ринкові сили, тим ефективнішою і більш процвітаючою буде економіка.
За часів холодної війни принциповим було питання: на чиїй ви стороні (східнокомуністичній — західнокапіталістичній). Глобалізація ставить інше питання: якою мірою ви пов’язані з іншими? Якщо під час холодної війни найбільше цікавилися потужністю ваших ракет, то за глобалізації цікавляться переважно швидкістю ваших модемів.
Визначні економісти попередньої епохи К.Маркс і Д.Кейнс кожний по-своєму прагнули «приручити» капіталізм. За часів глобалізації такі провідні, на думку Т.Фрідмана, економісти, як Й.Шумпетер і А.Гроув, вважають за краще повністю вивільнити стихію капіталізму. Й.Шумпетер, колишній міністр фінансів Австрії і професор Гарвардської школи бізнесу, суть капіталізму висловив як «творче руйнування» — безперервну заміну застарілого неефективного процесу чи установи новими, ефективнішими. А.Гроув, голова Інтелу, розробив модель глобалізованого капіталізму, за якою драматичні інновації трансформують індустрію сьогодні дедалі швидше. Ті країни, в яких уможливлено швидке руйнування неефективних компаній і структур, вивільнення грошей і ресурсів та спрямування їх на інноваційні проекти, зможуть вижити в нові часи. Ті ж, котрі будуть сподіватися, що уряди підтримуватимуть і захищатимуть свої неефективні компанії від «творчого руйнування», залишаться позаду і зрештою програють.
Теоретичні основи глобалістики та глобалізації розвитку вперше в Україні сформовано в колективній монографії «Глобалізація і безпека розвитку» під науковою редакцією професора О.Білоруса. Авторами цієї книги описані природа та основні закономірності і закони глобалізації та глобальної інтеграції. Надано критичну оцінку сучасних міжнародних трансформаційних стратегій і стратегій глобального розвитку. Доведено, що європейська регіональна інтеграція повинна стати базою для підвищення конкурентоспроможності нових незалежних країн Східної Європи для подальшої конкурентоспроможної й ефективної їх інтеграції у світові структури.
Оцінюючи глобалізацію, дослідники вбачають багато позитивних і негативних рис і наслідків. Дехто в полемічному запалі схильний навіть суто локальні наші проблеми пояснювати глобальними чинниками і злими намірами.
Така двозначність оцінок не є специфічно українським явищем. Учені й політики світу невпинно сперечаються про підсумковий математичний знак наслідків глобалізації — плюс чи мінус. Позитив вбачається передусім у зростанні ефективності діяльності, піднесенні ролі знань, комунікації, інформації тощо. А негативом вважають, зокрема, мішанину старого і нового; надто швидку зміну моди і руйнацію навіть добрих традицій, включаючи історичну пам’ять; тотальне поширення споживацьких нахилів; вільний обіг і зростання прибутковості капіталу, але переважно для «золотого мільярда», хоч поруч із «золотим» існують і «злиденні мільярди» людей.
На добре відомі парадокси глобалізації ще раз вказав у британському тижневику «Гардіан» (від 11 червня 2002 р.) Р.Керрол у статті «Західні лідери ігнорують саміт ООН з питань продуктів харчування», коментуючи Всесвітній продовольчий форум, що нещодавно відбувся у Римі.
Один із них полягає в тому, що ніколи ще в світі не вироблялося стільки продуктів харчування і ніколи вони ще не були такими дешевими. Водночас у світі голодують і систематично недоїдають понад 800 млн. людей. Досі вважалося, що голод є наслідком загальної бідності, але сьогодні спостерігається відносно новий феномен — збільшення кількості голодуючих на фоні зростаючого достатку. Так, США виробляють продовольства на 40 відсотків більше, ніж самі можуть спожити, проте 26 млн. американців потребують соціальної допомоги. В Індії ось уже п’ять років поспіль всі зерносховища переповнено, запаси досягли рекордного рівня в 59 млн. тонн, однак майже половина індійських дітей страждають від недоїдання, десятки мільйонів голодують.
Наступний парадокс полягає в тому, що фермери в бідних країнах припиняють займатися сільським господарством. Причина — імпорт більш дешевого продовольства з країн, що субсидують його виробництво у себе. Це відбувається під натиском МВФ, який вимагає від бідних країн відкриття їхніх ринків. В Гаїті та Мексиці, Мозамбіку та Танзанії дрібні фермери вимушені розпродувати своє майно — вони не в змозі витримати конкуренцію з баронами світової агроіндустрії. Тим часом США ухвалили закон про збільшення щорічних субсидій найбільшим вітчизняним виробникам продовольства на 18 млрд. дол. на рік впродовж десятиріччя. Негативні наслідки цього заходу для фермерів у країнах третього світу складно навіть оцінити, відмічає Р.Керолл.
Х.Кунг, директор Глобальної етичної фундації, спеціаліст із проблем світових релігій та їх впливу на суспільство, у своїй актуальній книзі «Глобальна відповідальність: у пошуках нової світової етики» нагадує нам інший ряд мінусів глобалізації: кожної години у світі 1500 дітей помирають від голоду; щомісячно світова економічна система додає більш як 7,5 млрд. дол. боргів до нестерпного тягаря на плечах народів третього світу.
За таких обставин до нескінченно малої величини зменшується значення голосу кожного окремого громадянина при визначенні назрілих проблем, навіть за умов зростання так званої електронної демократизації, коли комунікаційно-інформаційні технології сприяють відносному наближенню влади до людей. Посилюються відчуття, що економічний контроль і ухвалення політичних рішень в економічній сфері переміщуються на недосяжний для громадян рівень глобальний. Тому навіть за умов місцевих демократичних свобод люди втрачають контроль над своїм життям: обрані ними представники стають залежними від необраних відомих і таємних глобальних «диктаторів ринку».
Звісно, добро і зло в житті співіснують. Але як все ж таки мінімізувати мінуси глобалізації? Вже згаданий нами Х.Кунг вважає, що людське суспільство не може існувати без світової етики для націй, що не може бути миру між народами без згоди між релігіями, яка досягатиметься на основі діалогу між ними. А як зазначив Р.Рюнт у статті «Перевиховання людства», деякі люди вважають, що ослаблення національної самосвідомості — явище не зовсім негативне, навпаки, посилена глобальна самосвідомість могла б створювати цінні фокальні точки для політичної дії та інституційного будівництва.
Проте національна самосвідомість передбачає здатність нації турбуватися про себе, тобто ні в чому не потребувати ні вчителів, ні помічників, ні рабів, а також не сподіватись, що твої проблеми вирішить хтось інший (як от, приміром, завдяки запрошенню варягів нами керувати, чи закупівлею комбайнів «Джон Дір», чи «дорученням» іноземному правосуддю розібратися з нашими вітчизняними злодіями, чи дослуханням до іноземних консультантів більше, ніж до власних).
Але має існувати розумна межа між штучною ізольованістю та розумною самодостатністю, між васальством або «козачковістю» та співробітництвом. Досягнення «золотої пропорції» є складним завданням для України — нам іще необхідно створювати відповідне законодавче поле, розвивати інститути та впроваджувати норми громадянського суспільства, закладати базу для міцних рівноправних відносин та співпраці з нашими європейськими сусідами. Надзвичайно важливими є також поліпшення реального економічного стану, сприйняття і впровадження в життя правил ведення бізнесу, які є нормою в міжнародному бізнесовому середовищі.
Звичайно, Україна, будучи географічно розташованою в центрі Європи, має повне право на талан усієї Європи. Але однієї географічної приналежності для цього замало. Та інституційована Європа, до якої Україна прагне, має свої цінності та свої правила гри, які треба приймати, законодавчо та культурно утверджувати.
З огляду на реальні труднощі, які мусимо подолати, досить сміливими виглядають ті цілком конкретні терміни, що їх призначають наші політики для інтеграції України в європейську спільноту держав. Адже наразі навіть не маємо загальновизнаних національних лідерів, які були б добре обізнані з теорією і, особливо, практикою ринкових відносин в умовах жорсткої конкуренції, що панує в міжнародному середовищі, які володіли б навичками культурного, етичного ведення бізнесу та знанням відповідних правил бізнес-комунікації, які глибоко усвідомлювали б процеси глобалізації, що охопили цілий світ.
Ф.Фукуяма у своїй публікації «Я чи суспільство» (www.diezeit.de), говорячи про Росію та Україну, пише: «… У цих країнах встановилася вже не планова і ще не ринкова економіка… Різниця у посткомуністичному розвитку між Польщею, Угорщиною та Чехією, з одного боку, а також Росією та Україною, з іншого, полягає якнайменше у повній відсутності громадянського суспільства в останніх». Але констатуючи відставання України від країн Вишеградської групи в питаннях розвитку економіки, створення громадянського суспільства, входження до СОТ тощо, не можна ігнорувати різницю стартових умов, історичної спадщини, характеру і стану «людського капіталу». За досить скромним підрахунком у цих компонентах Україна відстає принаймні на одне покоління, тобто на 20—30 років. Цю прірву ще треба долати і, критикуючи Україну за низькі темпи ринкових перетворень, за повільний розвиток демократії, за відсутність громадянського суспільства, наші західні партнери повинні усвідомлювати наявність цього «кордону в часі», а не дорікати нам у небажанні або супротиві, не карати, а допомагати.
Тут не можна не згадати велику роль у сприянні включенню України в світові процеси одного із найвідоміших західному істеблішменту українців, громадянина Канади, радника голови Верховної Ради України та прем’єр-міністра України доктора Б.Гаврилишина, який переконаний, що Україна має шанс на входження в Євросоюз. Він каже: «Для України двері до Євросоюзу зачинені, втім, не замкнені. Ми могли б їх профорсувати. На нас не чекають, нас ніби й не хочуть, але це нам потрібно і, я думаю, цього можна досягти». (Інтерв’ю газеті «День» від 15.03.01).
Ні в якому разі українцям не можна погрузати в «болоті меншовартості». Бо високий рівень освіченості нашого народу, його працьовитість, його спрага до заможності — це теж об’єктивність, вагомі чинники того, що уявний «кордон у часі» можна і треба подолати.
Маємо два вихідні аргументи: за і проти. Між ними прірва — ніби глибока, ніби широка, але не можна визначити наскільки, поки не спробуємо її подолати. В історії розвитку наземних комунікацій подолання прірви здійснювалось двома шляхами: засипанням її або будівництвом мостів через неї. Очевидно, що засипання, заповнення прірви — процес тривалий і неперспективний. Краще будувати мости, а, якщо продовжити використання метафор, то мости — це люди, їхні інтелекти, здібності, майстерності, прагнення тощо.
Тому скорочення нашого відставання по всіх вищезгаданих напрямах і досягнення кінцевої мети — нашої повноцінної інтеграції в європейські та світові процеси — можливі в принципі і в прийнятні терміни тільки за рахунок надання пріоритету інвестиціям у розвиток людського капіталу та шляхом матеріалізації людського потенціалу. При цьому одним із найважливіших чинників, на наш погляд, є підготовка нової генерації лідерів, які мають стати лідерами як для бізнесу, так і для державного управління в цілому.
У пошуках шляхів зменшення ризиків глобалізації досить плідним було обговорення цієї проблеми під час Генеральної Асамблеї Європейської фундації розвитку менеджменту, яка проводилась у рамках Всесвітнього форуму з менеджмент-освіти у Бангкоку. Дискусія відшукувала як суб’єктів глобальної відповідальності (тобто тих, хто, власне, несе таку відповідальність), так і її об’єкти (тобто, перед ким і за що саме ця відповідальність настає).
Щоправда, дещо парадоксальними можуть видатися розмови про глобальну відповідальність за умов, коли у наш час багатьом бракує навіть локальної відповідальності. Проте форум визначив глобальну відповідальність як усвідомлений обов’язок тих людей, яким підпорядковано багато соціальних, економічних, освітніх та культурних процесів, здійснювати керівництво цими процесами через призму моралі і справедливості таким чином, щоб забезпечити пристойне існування світової спільноти, готовність «глобальних режисерів» до гармонізації своїх конкретних дій з інтересами суспільства і природою. Серед цих «глобальних режисерів» — щонайменше сім мільйонів людей, статок яких перевищує один мільйон доларів, а також світова когорта менеджерів у всіх галузях життя.
Сила й успіх будь-якої бізнес-компанії залежить, у першу чергу, від компетентності її працівників. Це саме можна сказати про країну в цілому: її успіхи — в її людях, в тому, що і як ці люди вміють робити (на всіх щаблях влади і суспільства).
Сильна національна економіка визначається ефективними правилами ведення бізнесу; стимулюючими розвиток бізнесу законами (гармонізованими з міжнародними законами і практикою); розумною і зваженою інвестиційною політикою (зокрема збалансованістю зовнішніх і внутрішніх інвестицій); раціональним використанням ресурсів (природних, в тому числі географічних), інтелектуальних, фінансових і людських (зокрема управлінських — менеджерських, лідерських).
Не можна розривати рівень розвитку економіки країни і стан розвитку її управлінських кадрів й інституцій, що їх готують, — це речі, можна сказати, жорстко пов’язані між собою (на етапі розвитку — лінійно, на етапі зрілості — експоненціально).
Продовжує діяти давній, добре перевірений принцип — кадри вирішують все. Лідерство набуває значної ролі. Лідер мусить жити і працювати так, щоби у тих, хто йде за ним, не було й сумніву у його діях і вірності обраного ним шляху. Разом з тим, люди мають відчувати, що він (лідер), при всій його значущості, — один із них. Лідеру протипоказано повторювати чужі помилки — краще на них вчитися. Проте лідер повинен не боятися помилок і критики.
Щоб бути ефективним, треба бути гнучким, адаптивним. Інколи питають: якщо справи компанії йдуть добре, то навіщо мінятись? Але ж навколо все змінюється: конкуренти не сплять — чатують; технології змінюються, середовище змінюється… Можна бути сильними в старих умовах, але програти, якщо не змінитись в нових умовах.
Менеджмент мусить змінюватись, бо інакше буде відкинутий на узбіччя, як старі засоби виробництва — камінні плуги, костяні ножі, старі жорна, рахівниці тощо.
Порівнюючи ознаки двох світів — старого і нового, відзначимо, що у менеджменті нового світу дедалі більший наголос робиться не на повноваженнях, а на відповідальності. Тепер треба вміти та мати волю ефективно розподіляти відповідальність за справу поміж керівниками, між ними та підлеглими. Але має бути не формальний, а справжній логічний розподіл відповідальності, її делегування, яке може бути потужним мотивуючим фактором в разі одночасного наділення достатніми повноваженнями.
Якщо порівнювати стан розвитку і якість бізнес-освіти з розвитком бізнесу в розвинених країнах, таких, наприклад, як США, то побачимо високу кореляцію відповідних показників.
Тому наша бізнес-освіта повинна:
— готувати фахівців з інтегрального управління процесами розвитку всіх сфер життя суспільства, фахівців, які усвідомлюють відповідальність у глобальному контексті;
— адаптувати світовий досвід до умов трансформаційної країни, якою є Україна, з метою сприяння її інтеграції у світові процеси;
— сприяти утвердженню в Україні основних засад громадянського суспільства, принципу обслуговування владою інтересів електорату, замість паразитичного панування над ним;
— надавати найновіші знання через традиційні та новітні засоби інформації, орієнтуючись на створення умов широкого їх використання у житті соціуму.
Необхідним є й посилення ролі об’єктивної як вітчизняної, так і міжнародної акредитації наших закладів освіти й розвитку менеджменту та навчальних програм. У цій справі потрібна абсолютна прозорість, компетентна система оцінки, публічність, постійний моніторинг та зворотний зв’язок.
На міждержавному рівні слід здійснити гармонізацію законодавчих засад менеджмент-освіти. Мабуть, настав час розробки проекту модельного закону про менеджмент-освіту, який слугував би зразком для національних нормативних актів. Такий модельний закон мав би, зокрема, передбачити, яким чином інституції з навчання та розвитку менеджменту сприятимуть підготовці морально-етичних, високопрофесійних фахівців із широким діапазоном знань та здатних працювати у широко диверсифікованому міжкультурному бізнесовому середовищі.
Глобальна відповідальність передбачає глобальне переосмислення та відповідне перевиховання, і з цього процесу ніхто не може бути вилученим. Глобальна відповідальність менеджменту України полягає якраз у тому, щоб він переймався проблемами України в глобальному контексті.