Меріл Стівенсон, автор багатосторінкової статті в журналі The Economist, присвяченій економіці Великобританії, за походженням американка. З британським виданням співпрацює (із змінним успіхом) от уже 20 років. Щоправда, спеціалізується в основному на економіках Іспанії, країн Латинської Америки, Африки, Азії. А загалом — на проблемах глобалізації. Можливо, саме цим і пояснюється її інтерес до економіки британської. Адже, як стверджує пані Стівенсон, саме Британська імперія стала батьківщиною глобалізації. Причому ще в XIX столітті.
Примітно, що російськомовна Вікіпедія пов’язує народження цього явища з Іспанією і Голландією і датує цю подію XVI—XVII століттями. А англомовна версія тієї самої віртуальної енциклопедії відсилає читача аж до Великої монгольської імперії і Шовкового шляху. А потім також наводить приклад Dutch East India Company як першої транснаціональної корпорації.
І все-таки оскаржити твердження американської журналістки не так просто. Рефрен патріотичної пісні «Керуй, Британіє!» (який у російськомовному перекладі звичайно подається чомусь саме в розширеному варіанті — «Правь, Британия, морями!») знаменував собою не тільки торжество військової могутності імперії, а й її комерційний потенціал. Століття по тому після створення неофіційного гімну (1740 рік) Великобританія видобувала практично половину всього вугілля та виробляла понад половину чавуну й текстилю у світі. А в 1880-му експортувала 40% фабричних товарів, у 1890-му відвантажувала у своїх портах більше вантажів, ніж усі інші країни, разом узяті.
Утім, ще через сто років економічному становищу Великобританії мало хто наважився б позаздрити. Стрибки інфляції та ірраціональні темпи економічного зростання забезпечили країні не лише проблеми зі вступом до Європейського економічного співтовариства (яке трансформувалося згодом у Європейський Союз), а й досить однозначні перспективи економічного спаду.
Запобігла цьому залізна рука Маргарет Тетчер, яка вгамувала не лише інфляцію разом зі стагнацією, а й профспілки, що розгулялися. Результат — 14 років стабільного економічного зростання. Попри навіть те, що біля керма національної економіки консерваторів давно вже змінили лейбористи. При цьому заслуги торі ніхто оскаржувати не збирається, як, утім, і вихваляти заслуги їхніх давніх політичних опонентів. А все тому, що «залізна леді» пішла проти течії, переламавши хребет історії, тоді як Тоні Блер доклав надто мало зусиль для того, щоб утримати на плаву спадщину, яка йому дісталася.
Успіх, який зникає
Формально особливого приводу для занепокоєння у Великобританії начебто немає. Країна, не надто велика й багата на природні ресурси, домоглася неабияких економічних успіхів. Причому саме за умов глобалізації, якою звично лякають її непримиренні супротивники.
Середні темпи приросту ВВП за останні десять років — 2,8%, що перевищує навіть показники ударного повоєнного десятиріччя. У країні створено 2,5 млн. нових робочих місць. Інфляція утримується в межах тривідсоткової стелі, хоча самі британці вважають оптимальним двовідсотковий рівень. Лондон — загальновизнана фінансова столиця світу; торік за обсягами прямих іноземних інвестицій Великобританія поступилася тільки США.
Не вступаючи в битву з арміями низькооплачуваних виробників ширвжитку з Азії, країна зробила ставку на високі технології та наукові розробки. Хоча й продовжує експортувати 1,3 млн. автомобілів на рік, щоправда, в основному під американськими, французькими та японськими марками. Загалом за останнє десятиріччя було закрито 1,2 млн. робочих місць на виробництві. При цьому туманний Альбіон — одна з трьох європейських країн, що не закрили двері перед хвилею трудової міграції з нових членів ЄС. У результаті 600 тис. поляків і литовців сприяли зростанню виробництва на 1% порівняно з 2004 роком і на три — з 1997-го.
Однак передумов, що така ситуація зберігатиметься й далі, американська журналістка не виявила. Великобританія справді успішніше за інших вписалася в зигзаг глобалізації, проте нині її наздоганяють і обганяють інші країни. І коли більшість країн йде на зниження податків, Лондон їх підвищує. За останні десять років податковий тягар у країні збільшився з 34,8% ВВП до 37,3. Нові правила оподаткування, запроваджені в 1998 році, обійшлися національній економіці в 50 млрд. фунтів стерлінгів. У результаті Всесвітній економічний форум у Давосі торік «опустив» Великобританію з 9-го на 10-те місце у світовому рейтингу конкурентоспроможності.
Найсумніше, на думку пані Стівенсон, що чинники, які сприяють нинішньому успіху Великобританії, не надто сильно залежать від мудрості та політичної волі національних політиків. Наприклад, перетворенню Лондона на фінансову столицю світу сприяли англомовність корінного населення і виключно вигідний часовий пояс, який дає змогу «збігатися за фазою» і з американськими, і з азіатськими партнерами. Не приєднавшись до зони євро, Великобританія, проте, не поступилася своїми ключовими позиціями ні Франції, ні Німеччини і легко обійшла американських конкурентів. Чому знов-таки сприяв скандал, пов’язаний із Enron. Єдиною перевагою Лондона, яку можна поставити в плюс тамтешнім політикам, є виняткова доброзичливість і гостинність британських податківців до всіх чужоземців. Можливо, це просто від гарного життя, адже City дає п’яту частину корпоративних податків країни.
Зате набирають сили чинники, які істотно ускладнюють життя в нинішній фінансовій столиці світу. За останні десять років ціни на нерухомість потроїлися, Лондон вважають одним із найдорожчих і перезавантажених транспортом міст світу...
Учитися, учитися й учитися... будувати капіталізм
Не можна сказати, що уряд Тоні Блера не усвідомлював усіх цих проблем. Витрати на освіту, транспорт і охорону здоров’я за останні роки подвоїлися. Тільки в школи за 15 років було інвестовано 40 млрд. фунтів стерлінгів. Проте результати пригнічують.
Кожен шостий випускник британської школи не вміє читати, кожен п’ятий — рахувати (тобто не виконує нормативів, розрахованих на 11-річних дітей). За даними OЕCР, за рівнем освіченості у віковій групі 25—34 роки країна посідає 23-те місце з 26. Щоправда, серед 55—64-річних — 13-те. При цьому середні показники оцінок зростають. Як з’ясувалося, через те, що школярі переважно вибирають найлегші предмети, удвічі рідше, ніж десять років тому, складаючи іспити з фізики та хімії. Однак при цьому 40% випускників шкіл планують продовжити освіту.
У результаті країна вже нині відчуває гострий дефіцит бухгалтерів, юристів, лікарів, інженерів, математиків. А ще, хоч як дивно, підприємців.
Не меншу проблему являє собою і низька продуктивність праці. Щоправда, із чим вона пов’язана, не зовсім зрозуміло. Так, на заводах транснаціональних корпорацій показники по різних країнах цілком порівнянні. Однак статистика вперто свідчить про те, що Європа взагалі і Великобританія зокрема істотно відстають від Сполучених Штатів. Можливо, припускає The Economist, це пояснюється тим, що за океаном на показник продуктивності впливає значний розрив між цінами в роздрібній та оптовій торгівлі, чого не спостерігається в європейських економіках.
З іншого боку, британці дедалі частіше доходять висновку, що практично повна зайнятість — це теж не надто добре. Адже в результаті роботу отримують усі — і ледачі, і недбалі, і недисципліновані, і просто ні на що нездатні, і економічні показники загалом по країні демонструють тенденцію до зниження.
Виклики часу
Поки що від глобалізації Великобританія неабияк виграла. За оцінками фахівців, цей виграш оцінюється в трильйон доларів, або в 10% ВВП. Проте щоб підтримати взятий темп, країні потрібно розробити стратегію подолання таких викликів:
— загрози тероризму;
— глобального потепління;
— опору глобалізації;
— економічного націоналізму.
Хоч як дивно, кількість британців, які вважають, що глобалізація несе мир і процвітання, скорочується. Значною мірою цьому сприяють проблеми адаптації мігрантів. Спалахи насильства й сутички між представниками різноманітних громад стали вже звичними. І якщо спочатку конфлікти виникали між чорними та білими, потім між жовтими і білими, то нині вже — між жовтими й чорними. І саме питання міжрасових відносин стає, як показують опитування громадської думки, найзначимішими для британських виборців.
Британська модель мультикультуралізму, яка не надто заохочує асиміляцію іммігрантів, виявилася далеко не найвдалішою. Особливо зрозуміло це стало після липневих терактів 2005 року, здійснених «доморослими» фанатами ісламу.
З приходом до керма Гордона Брауна експерти пов’язують великі надії. Вважають, що в нього набагато більше шансів утримати національну економіку на плаву в бурхливих водах глобалізації. По-перше, новий прем’єр-міністр не поділяє захопленість старого реформуванням державного сектора, на який нині припадає 700 тис. робочих місць. Крім того, Браун відомий своєю опозицією до відправки британських військових до Іраку, що може дещо остудити полум’я мусульманських екстремістів.
Утім, цілком можливо, що найрадикальніші реформи здійснюватимуть знову ж таки торі. Як заявив їхній лідер, Девід Кемерон, «трагедія останніх десяти років полягає в тому, що, маючи з 1993 року стійке високе економічне зростання, ми могли перетворитися на європейський Гонконг, знизивши податки і реформувавши освіту. Та ми цей шанс втратили».