Коли на початку року курс єдиної європейської валюти почав стрімко зростати, фінансисти забили на сполох: сильна євровалюта для незбалансованої економіки єврозони може означати лише загрозу. Тим паче, що за 2002 рік євро вже подорожчав на чверть.
Пророцтва, особливо негативні, на жаль, часто збуваються. На початку травня євро — уперше за чотири роки ринкового «проживання»! — досяг нарешті своєї стартової цінової вершини — 1,17 долара за євро. Цими самими днями економісти поставили діагноз європейському економічному простору — стагнація.
Випадково не покарана ініціатива
Ще в Маастріхтському договорі 1991 року, із метою запобігання в майбутньому дестабілізації євровалюти, було зафіксовано жорсткі правила «проживання» в єврозоні. Одне з головних стосувалося дефіциту бюджету, розмір якого в кожній національній економіці не мав перевищувати 3% від ВВП країни.
У грудні 1996 року в Дубліні, коли міністри фінансів Європейського Союзу намагалися узгодити й затвердити так званий «пакт стабільності», виникли перші серйозні розбіжності між Німеччиною та Францією, палкими союзниками в справі просування єдиної євровалюти. Німеччина наполягала на тому, аби штрафні санкції проти держав, котрі перевищили встановлений ліміт дефіциту бюджету, застосовувалися автоматично. Франція рішуче не погоджувалася й обстоювала позицію більш політичну, ніж економічну. Як-от: рішення про фінансові покарання повинні прийматися колегіально міністрами фінансів країн—членів єврозони в кожному конкретному випадку. Делегації інших країн від дискусії самоусунулися й пообіцяли погодитися з будь-якою досягнутою домовленістю.
Міністри, засідаючи до ночі, рішення не виробили. А коли наступного ранку зустрілися французький президент Жак Ширак і німецький канцлер Гельмут Коль, розмова, за свідченням очевидців, закінчилася гучним криком і обопільними звинуваченнями в непоступливості й недалекоглядності. Питання знову повернулося до міністрів. Компромісне рішення народилося пізно вночі, у результаті 17-годинних переговорів: якщо країна перевищує тривідсотковий дефіцит бюджету, проти неї автоматично вводяться штрафні санкції, які, проте, мають бути схвалені міністрами фінансів єврозони.
Отже, Франція погодилася на штрафи, Німеччина — на схвалення міністрів. Гельмут Коль, задоволений своїм дублінським успіхом, погодився назвати угоду «пактом стабільності та розвитку», як того хотів Жак Ширак.
Стабілізаційний пакт, ставши основою економічного й монетарного союзу Європи, не вийшов цілком таким, як його задумували в Бонні. За іронією долі, Берлін має дякувати французам за впертість, продемонстровану шість років тому. Бо сьогодні третя в світі економіка в тяжкому стані, і в разі ухвалення правил автоматичного штрафування, виявилася б першою жертвою.
Друга рецесія Німеччини
Після рецесії 2001 року німецька економіка як могла відсувала новий момент зустрічі з економічним спадом, який неухильно наближався. Проте скорочення обсягу ВВП два квартали поспіль і означає горезвісну рецесію. А останнє зростання німецького ВВП (лише на 0,3%) було зафіксоване в третьому кварталі 2002-го.
Вирішального удару найбільшій економіці Європи завдало саме зміцнення курсу євро стосовно долара. Оскільки посилення будь-якої валюти автоматично веде до падіння конкурентоспроможності «рідних» експортерів, обсяги імпорту починають зростати значно швидше від обсягів експорту. У Німеччині, де експорт забезпечує 40% ВВП, доходи за цією статтею почали стрімко зменшуватися.
Міністр фінансів країни Ганс Айхель 15 травня заявив: уряд Німеччини змушений знизити прогноз економічного зростання країни на 2003 рік — із 1 до 0,75%. Проте економісти, котрі ще на початку року пророкували поліпшення в німецькій економіці вже до кінця квітня й називали цифру річного зростання в 0,5%, нині збираються переглянути навіть такі скромні прогнози.
Зважаючи на все, у таку важку ситуацію коаліційний уряд соціал-демократів і партії зелених потрапив вперше за всі 4,5 року перебування при владі. Безробіття досягло рівня майже в 5 млн. чоловік, федеральний бюджет стогне від соціальних виплат, а податкові надходження не надходять у запланованому обсязі. Громадяни Німеччини відреагували миттєво: популярність соціал-демократів опустилася до рівня, призабутого вже з 1995 року.
У цій ситуації погляди уряду й чекання народу сфокусувалися раптом на одній людині — міністрі фінансів Гансі Айхелі. Колишній шкільний учитель, котрий несподівано став зіркою в кабінеті Шрьодера, зажив слави палкого прибічника гранично жорсткої політики в галузі бюджетних витрат, за що був охрещений «залізним Гансом». Проте довіра почала падати, коли його девіз «економія заради кращого завтра» не приніс очікуваних результатів.
У середині травня пан Айхель був змушений визнати: Німеччина не зможе втримати дефіцит бюджету в рамках 3% від ВВП, а під кінець року він скоріш за все збільшиться до 4%. Також було заявлено, що Німеччина не зможе до 2006 року ліквідувати дефіцит федерального бюджету згідно з вимогами норм європейського пакту про стабільність. Інакше країні довелося б відмовитися від економічного зростання.
Вислухавши сенсаційні заяви міністра, консервативна опозиція зажадала його відставки. Канцлер Шрьодер, що перебував у той момент із візитом у Малайзії, миттєво заявив: «Про відставку Айхеля не може бути й мови». А це означає — реалізацію десятилітньої економічної програми, запланованої нинішнім урядом, розпочинатиме саме Айхель. Примітно в даному контексті й те, що повноваження Айхеля-міністра закінчуються 2006 року, так само, як і всього кабінету. Але, за розрахунками, ліквідувати дефіцит бюджету можливо лише до 2008 року, що, поза сумнівом, ляже на плечі вже іншого уряду.
Отже, Європейська комісія опинилася в глухому куті. За нормами пакту про стабільність, до Німеччини потрібно застосовувати санкції. Проте важке становище економіки країни викликає лише відповідне розуміння — і в урядів євроблоку, і в брюссельських чиновників. Педро Сольбес, єврокомісар із монетарних питань, посилався на війну в Іраку, як на причину ослаблення деяких європейських економік. Отже, про негайні штрафні санкції не йдеться. Але в інтерв’ю німецькому журналу «Капітал» він недвозначно підкреслив: якщо Німеччина й у 2004-му, тобто третій рік поспіль, порушить зафіксовану в пакті тривідсоткову «стелю», то в січні 2005-го ЄС буде змушений застосувати штрафні санкції. Відповідно до умов пакту, Єврокомісія може визначити суму штрафу в розмірі 0,5% від ВВП, що для Німеччини становитиме 10 млрд. євро.
Заразом пан Сольбес попередив і Францію. Її очікує таке саме фінансове покарання, якщо вона вийде за рамки ліміту бюджетного дефіциту й у 2004-му. Тобто третій рік підряд.
Сильна валюта та слабкі економіки
Економіка Німеччини — найбільша в Європі і третя в світі. А в єврозоні, куди входять 12 європейських економік, частка німецького ВВП дорівнює 30%. Тому не дивують побоювання експертів з приводу ймовірності «перекидання» бюджетного «вірусу з берегів Рейну на партнерів за єдиною валютою».
Тривожні симптоми наростали з другого кварталу минулого року, коли сумарний ВВП євроекономік зріс лише на 0,9%. І нарешті, перші результати 2003-го не підтвердили навіть мінімального зростання в 0,1%: економічне зростання дорівнювало нулю.
Проте в колективній цифрі є різні складові. Якщо ВВП Греції зріс на 2,9%, то Нідерланди, Німеччина й Італія продемонстрували дуже блідий результат: відповідно, -3, -2, -1% квартального зростання. Утім, Європейська комісія здавалася не занадто занепокоєною, а лише «злегка розчарованою», і причину нульового зростання вбачала в негативному ефекті від воєнних дій в Іраку. І не вважала за потрібне переглядати прогнози на поточний рік.
Оглядачі були здивовані такою відверто слабкою, «неадекватною» реакцією найвищих менеджерів Євросоюзу на таку небезпечну статистику. Приміром, Financial Times у редакційній статті пише: нинішня економічна ситуація в єврозоні дуже нагадує Японію початку кризи 1990-х років.
Водночас у Європі знайшлися чиновники, котрі реагують миттєво. Відразу ж після повідомлень Євростату міністри фінансів Німеччини та Франції зажадали від Європейського центрального банку коригування грошової політики й надання євроекономіці стимулу та шансу. Як-от, знизити відсоткові ставки за банківськими кредитами, що сьогодні становлять 2,5% (це вдвічі вище, ніж у США). Але Вім Дуйзенберг, глава ЄЦБ, не поспішає, тим паче, що йому до душі нагадувати про політичну незалежність банку та за нагоди її демонструвати. Він вважає: експортери, у принципі, можуть потерпіти без дешевих кредитів, а ось зростання інфляції — загроза серйозніша, особливо для німецької та французької економік.
Щоправда, цього тижня надійшли сигнали з ЄЦБ щодо того, що зниження відсоткової ставки можливе, і невдовзі. Тим більше, що німецька економіка наприкінці травня продемонструвала раптом певне зростання, що тут же позначилося на євро: він зміцнів до рекордної позначки в 1,19 дол. Втім, міністри фінансів країн ЄС під час нещодавньої зустрічі в Брюсселі, дійшли висновку, що сильний євро — це не так уже й погано. А, за словами Педро Сольбеса, «сильний євро допомагає стримувати інфляцію та змушує експортерів прагнути до більшої конкурентоспроможності». Цікаво, що по інший бік Атлантики чомусь вирішили притримати «силу» своєї валюти.
Євро проти долара. Але краще б навпаки
Високий курс валюти не завжди означає високий економічний рівень країни її «проживання». Тому не секрет, що євровалюта «посилилася» не за рахунок своїх євроекономік, а в основному за рахунок ослаблення свого головного конкурента — американського долара. У падінні курсу провідної світової валюти «винна» не лише, або навіть не стільки, воєнна операція США в Іраку. До речі, ставка на патріотизм американського споживача не спрацювала. Іракський чинник спричинив депресію на споживчому ринку, у результаті чого роздрібний продаж у США в квітні впав на 0,9% — уперше після 11 вересня 2001 року.
Отже, реальними, або, точніше, довгостроковими, причинами зниження вартості долара оглядачі називають: великий торговельний дефіцит країни, дуже низькі дисконтні ставки за кредитами, а головне, більш як дворічне уповільнення темпів зростання економіки США. Від початку року курс долара відносно провідних валют світу вже скоротився на 12%. На перший погляд, це пряма вигода для експортерів з огляду на підвищення конкурентоспроможності американських товарів. Із іншого боку — прихована загроза, бо кожен уряд США воліє дотримуватися політики сильного долара: у свідомості американців саме він асоціюється зі здоровою вітчизняною економікою. (Ситуація із сильним євро прямо протилежна.)
Однак сказана в середині травня фраза міністра фінансів США Джона Сноу про те, що «низький курс долара спричиняє збільшення експорту», миттєво спрямувала курс американської валюти вниз. Бо світові валютні ринки побачили в ній натяк на те, що Вашингтон може змінити свої фінансові звички й дати долару свободу — аби тільки викликати економічне зростання. У такій ситуації євро знову не зможе стати рівноправним партнером старшого американського «брата».
Британія: рада б у євро, та люди не пускають...
Зростаючий курс євро на тлі падаючих економік єврозони — аж ніяк не підмога правлячим у Британії лейбористам у їхніх європрагненнях. Ослаблення німецької та французької економік після запровадження єдиної валюти особливо має засмучувати прем’єр-міністра Тоні Блера, котрий щиро сподівається ввести свою країну в європростір. Питання лише в тому — коли?
Прийшовши до влади 1997 року, «нові» лейбористи відразу почали проводити масовану пропаганду серед населення. І раптом з’ясували: британці, здебільшого проєвропейськи настроєні, не збираються міняти рідний фунт стерлінгів на «чужу» валюту. Запланований у країні загальний референдум із приводу вступу до єврозони обіцяв видати негативну відповідь, тоді уряд вирішив спорудити власну «перепону» на шляху до євро. Так п’ять років тому з’явилися «п’ять економічних тестів», придуманих міністром фінансів Гордоном Брауном. І лише цілковита економічна «готовність» може дати «зелене світло» проведенню референдуму.
У травні, під тиском опозиційної партії торі, котра вимагає негайного проведення референдуму з євро, кабінет міністрів оголосив, що Казначейство опублікує свої висновки за тестами 9 червня. Лейбористи взяли час на роздуми. Хоча більшість оглядачів, як, утім, і самих британців, не сумнівається: вердикт щодо проходження тестів буде негативним. І референдум знову перенесуть на невизначене майбутнє.
Ні для кого не секрет, що міністр фінансів, на відміну від глави кабінету, не горить бажанням завести країну в монетарний союз. Його позиція проста: британська економіка поки що здорова й самодостатня, тому «лихоманку» становлення нової валюти краще перечекати, а потім уже приєднуватися, якщо буде резон.
Цього разу Тоні Блер був змушений — мало не вперше — прислухатися до Гордона Брауна. А можливо, не стільки до нього, скільки до останнього опитування громадської думки. Британці виявилися дуже суперечливою нацією. 64% опитаних не бажають переходити на євровалюту проти 36% тих, котрі бажають. Але 49% упевнені, що країна приєднається до єврозони протягом п’яти років, а 26% — протягом десяти. Іншими словами, сьогодні більшість категорично проти євро, одначе розуміє, що рано чи пізно вирішальний крок зробити доведеться. І лише 8% узагалі не вірять у майбуття євро на своїй батьківщині.
Зважаючи на все, головна причина, яка «не пускає» британців до євроклубу, — це страх втратити національну самобутність. При цьому 45% населення вважають: якщо вже доведеться йти в цю горезвісну єврозону, то лише із зображенням королеви на британських банкнотах євро...