— 17 грудня 2007 року був підписаний Лісабонський договір. Чи можна його розглядати як новий, «спрощений», варіант конституції об’єднаної Європи? Які зміни він передбачає для бюджетної політики і бюджетного процесу ЄС?
— Я не поспішала б називати Лісабонський договір якогось роду конституційним договором. Назвала б його просто договором «нової Європи», який необхідно було підписати, бо після того як Європа стала союзом 27 країн, багато процедур уже запізнювалися, ухвалення рішень затягувалося й деякі напрямки політики, особливо зовнішня, були недостатньо скоординовані.
Я хочу нагадати, що Європейський Союз — економічна та політична організація вільних і незалежних держав. Уже з огляду на це він поки не може мати якоїсь спільної конституції. І новий договір ми називаємо за назвою міста, де його було підписано. В Лісабонському договорі сформульовано нові напрямки спільної політики, котрі стають пріоритетними для Європейського Союзу, такі, наприклад, як спільна енергетична політика, політика у сфері глобалізації, політика імміграції та боротьби з нелегальною міграцією, політика безпеки. Розробляючи проекти нових бюджетів, ми дедалі більше уваги приділятимемо вирішенню цих питань.
— Нагадайте, будь ласка, нашим читачам, які основні статті видатків фінансуються з бюджету Європейського Союзу і які — з національних бюджетів країн—членів ЄС?
— Від самого початку створення Європейського Союзу пріоритетом було визнано взаємодопомога у повоєнному відновленні та розвитку. З огляду на це було узгоджено спільну регіональну політику, що передбачала надання допомоги менш розвиненим країнам чи регіонам усередині окремих країн. На той час гостро стояло завдання просто нагодувати досхочу все населення, забезпечити його продуктами харчування. Тому було затверджено загальноєвропейську сільськогосподарську політику.
Ці дві політики домінують і сьогодні, ставши наріжним каменем спільної європейської політики. На їхню реалізацію поки що йдуть майже 80% усіх витрат бюджету Євросоюзу. На вирішення решти питань, зокрема на соціальні проблеми і допомогу третім країнам, — тільки те, що залишається.
У Лісабонському договорі відображені нові пріоритети. Сподіваюся, після передбаченої ним бюджетної реформи дедалі більше коштів загальноєвропейського бюджету ми зможемо спрямовувати на розвиток нових технологій, на навчання, на розвиток ринку праці, тобто на те, що необхідно вже в ХХІ столітті.
Дотепер усі ці питання не були предметом загальноєвропейської політики, вирішувалися кожним національним урядом самостійно й фінансувалися переважно з національних бюджетів. Самі країни домовляються, які напрямки політики будуть загальноєвропейськими і як їх фінансувати. Якщо певна політика не є поки загальноєвропейською, фінансування залишається національним.
— Які основні джерела доходів бюджету Європейського Союзу?
— Таких основних джерел три. По-перше, так звані традиційні джерела, тобто мита, податки на сільськогосподарську продукцію та цукор. Це близько 15% усіх доходів. Але їхня питома вага неухильно знижується, бо торгівля набуває дедалі більш вільного характеру, і розміри стягуваних за цією статтею податків скорочуються.
Друге джерело — податок на додану вартість, частину якого перераховують безпосередньо до європейського бюджету. Це теж близько 15% усіх наших доходів. І, нарешті, близько 70% — кошти, що перераховуються в бюджет Союзу з національних бюджетів.
Розміри перерахувань для кожної держави—члена ЄС індивідуальні і визначаються за досить складною математичною формулою, яка відбиває рівень економічного розвитку країни, передусім валового національного доходу на душу населення. Тож, що більш розвиненою є країна, то більше коштів вона передає до спільного бюджету і то більше допомагає менш розвиненим країнам, яким потрібно «підтягтися» до середньосоюзного рівня. Це — основний принцип Європи: допомога менш розвиненим країнам у цілому і їхнім окремим регіонам.
— У деяких пострадянських країнах існує стереотип, мовляв, «старі» члени ЄС, котрі є і більш розвиненими, вирішують свої економічні проблеми за рахунок нових членів. А насправді все відбувається з точністю до навпаки?
— Я так не сказала б. Обидві сторони мають вигоду від такої політики. Через два роки після вступу до Євросоюзу відразу десяти країн ми провели спеціальне дослідження, аби з’ясувати, які країни дістали найбільшу вигоду від такого безпрецедентного розширення. Виграли, звісно, нові члени, виробники яких здобули необмежений доступ на гігантський союзний ринок, а їхні громадяни —змогу навчатися і працювати в будь-якій країні ЄС. Не кажучи вже про істотні фінансові вливання із загальносоюзного бюджету.
Масштабний американський план Маршалла, що після Другої світової війни дуже сприяв відновленню економіки Західної Європи, передбачав отримання допомоги країнами-реципієнтами в розмірі в середньому в 1% від їхнього валового національного доходу. Нові члени ЄС нині щороку отримують із союзного бюджету допомогу в розмірі 2—4% від їхнього валового продукту. І тільки 2007 року, після приєднання ще й Болгарії з Румунією, середня цифра становила 2,5% їхнього валового продукту. У Литві, наприклад, — 3,5%.
Тобто ви бачите, який історичний шанс відкривається для нових країн. Хоча, звісно, як буде використано можливості, що відкрилися, залежить передусім від них самих.
Але й для старих членів, так званого ЄС-15, розширення Союзу теж було дуже корисним. За нашими розрахунками, розширення ЄС забезпечило 2% середнього приросту економіки в цих країнах. Особливо виграли Великобританія й Ірландія, які отримали багато досить кваліфікованої робочої сили від нових членів ЄС.
— Чому та ж Литва отримує допомоги більше, аніж інші країни-«новачки»?
— Це залежить передусім від рівня розвитку країни — одержувача допомоги. Наприклад, у Литві валовий внутрішній продукт на душу населення 2007 року становив 51% від середнього показника по ЄС. Якби він становив понад 70%, то розміри допомоги не могли б перевищувати 1% ВВП на рік. Тобто країна, котра потребує більше, більше й отримує. Наприклад, Німеччина чи Великобританія, в яких це співвідношення вище від 100%, одержують із союзного бюджету дуже незначні суми.
— А чи враховується те, як країна оформляє заявки на отримання допомоги, які програми пропонує? Адже гроші дають не «взагалі», а під конкретні заходи?
— Ще в період підготовки до вступу в Європейський Союз ці країни і самостійно, і під дуже серйозним тиском із Брюсселя виконали колосальну роботу, аби підготувати себе, всю свою адміністративну систему до спроможності абсорбувати надані Союзом фінансові ресурси. Чи, простіше кажучи, грамотно витратити виділені кошти. Відповідно до правил використання фінансової допомоги ЄС своїм новим членам (а правила всі ці країни Союзу розробляють і затверджують спільно), вся система має бути абсолютно прозорою.
Можу сказати, зокрема, і на основі власного досвіду, що час підготовки до вступу в ЄС — золотий час для будь-якої країни. Бо тоді країна під великим зовнішнім натиском просто змушена швидко й ефективно проводити реформи — ринкові, демократичні, пристосуватися до традицій європейських країн, що вироблялися протягом століть. Процес підготовки до членства дуже важливий і дуже корисний для будь-якої країни. Країна може стати членом Союзу лише тоді, коли вона цілком підготовлена. Коли й адміністративна система, і суди, і закони приведені у відповідність із європейськими стандартами.
— Можна порівняти цей процес із підготовкою дитини до іспитів: вона ніколи до ладу не опанує науку, якщо їй не будуть ставити запитання, загадувати якісь вправи...
— У період підготовки Литви до вступу в ЄС я три роки була міністром фінансів, а ще раніше, з початку 1990-х, працювала з Європейським Союзом, керувала литовською делегацією на переговорах про створення зони вільної торгівлі Литва—ЄС. Можу сказати, що процеси підготовки всієї адміністративної системи, всіх законів, створення поля для вільної конкуренції, демократизації країни ніколи так швидко не пройшли б, якби не «пресинг» (у позитивному сенсі цього слова) з боку ЄС і не політична воля Литви стати членом Союзу.
Формально переговори про вступ ми вели лише чотири роки, але конкретна робота з наближення до європейських стандартів у всіх сферах тривала понад десять років.
Усього за 10—15 років ми здійснили докорінний переворот у всіх сферах життя в нашій країні. Багато хто на заході Європи просто не вірив, що це взагалі можливо в такий історично короткий термін.
— Україна, до речі, теж просувається цим шляхом. Наша країна вже без п’яти хвилин член СОТ, і нині починаються переговори про створення зони вільної торгівлі Україна—ЄС.
— Це дуже добрий політичний та економічний крок для вас, бо Україна не лише матиме вигоди від вільної торгівлі, а й нестиме певну відповідальність. Тепер вона вже не зможе дискримінувати закордонних виробників, вона має поводитися як цивілізований член міжнародної торговельної системи, і це теж добре. Для Литви, наприклад, вступ до СОТ став великою школою гідного ставлення до інших країн — коли думаєш не тільки про те, як би з партнера побільше отримати, а й зважаєш на його інтереси. Хочу відразу додати, що Європейський Союз уже допомагає Україні змінювати свою адміністративну систему через європейську політику сусідства.
— Ще один пострадянський стереотип: у Євросоюзі фактично всі рішення ухвалюють «старі» члени, представники цих країн займають усі ключові пости. Що ви як представниця Литви можете про це сказати?
— Юридично всі члени Європейського Союзу рівні між собою, а всі найважливіші питання вирішують консенсусом. Це означає, що будь-яка, навіть найменша країна Євросоюзу, приміром, Мальта чи Люксембург, можуть накласти вето на принципове рішення. Хоча водночас населення та економічний потенціал різних країн-членів дуже різняться, що відображено у кількості місць у Європейському парламенті чи Раді Європи.
Ну, коли Литва — член Європейського Союзу «другого гатунку», то як же литовському комісарові довірили весь бюджет Союзу? У руках представниці Польщі пані Хюбнер — вся регіональна політика, майже 40% європейського бюджету. Призначення на високі посади залежить не стільки від того, хто, наскільки потужна в економічному плані країна, стоїть за тобою, а від того, наскільки ти здатен працювати, із яким багажем та досвідом сюди потрапляєш. Ви навіть собі не уявляєте, наскільки Європейський Союз різниться від Союзу Радянського.
Мені довелося пожити в умовах радянської системи, потім я багато років професійно працювала з Євросоюзом, вирішуючи питання вступу Литви. Але робила це outside — іззовні. І тільки тепер, коли я сама працюю в складі Європейської комісії inside — всередині системи, — я повністю зрозуміла, наскільки демократичний тут механізм ухвалення рішень, наскільки вражаюче він не схожий на механізм радянський.
Людині, котра виросла в СРСР, дуже важко повірити, що хтось допомагає тобі тільки тому, що ти менш розвинений. Особливо важко зрозуміти це людям старшого покоління. Коли я розмовляла з литовськими селянами, які одержують матеріальну допомогу від Євросоюзу на модернізацію своїх господарств, вони увесь час запитували: «Ну, добре, нам сьогодні дають гроші, але, може, через два-три роки попросять повернути їх? Чи зажадають щось натомість?» «Не попросять і не зажадають», — відповідала я. А тим часом понад 20% національного бюджету Литви — це європейські гроші. Для країн, яким довелося дуже багато змінювати і починати свій шлях у Європу практично з нуля, це дуже істотна допомога.
— Кілька років тому поляки казали мені: нині ми отримуємо основну допомогу Євросоюзу, а коли ви вступите до ЄС, надійде ваша черга. А Польща перестане одержувати цю допомогу взагалі чи її розміри істотно скоротяться. Чи зменшилися розміри допомоги десятці «новачків» після вступу до ЄС Румунії та Болгарії 2007 року?
— Ні, практично не зменшилися. Питома вага цих двох нових країн у загальному європейському фінансовому «казані» дуже незначна. І всі 12 країн-«новачків» інтегруються в сільськогосподарську та регіональну політику ЄС не відразу, а поступово.
Наприклад, у сільському господарстві розміри виплат для суб’єктів господарювання в «нових» країнах стануть за інших рівних умов такими ж, як у «старих» державах, тільки 2013 року. Дуже важко було б зробити це відразу. З одного боку, це фінансово непросто для Європи, з другого — і новачкам важко освоїти такі величезні суми. 2008 року вже 43% усіх витрат на регіональну політику з європейського бюджету підуть «новим» країнам.
Водночас що більш розвиненою країна стає, то менше допомоги вона отримує. Коли рівень її ВВП на душу населення перевищує 75% середньосоюзного, допомога, як я вже сказала, стає дуже незначною. Більшість «нових» країн істотно не дотягують до цього показника. Окрім Мальти та Кіпру, котрі наближаються до нього, і Словенії, чий показник уже перевищив за 80%. Найнижчий показник сьогодні у Румунії та Болгарії. Але це нормально — ми приймаємо країни і допомагаємо їм.
— На розв’язання яких проблем нових членів ЄС спрямовуються передусім бюджетні ресурси Союзу? Як і раніше, це — насамперед сільськогосподарська і регіональна політика?
— Так, але їхнє «обличчя» змінюється. Раніше сільськогосподарська політика зводилася до підтримки вирощування тих чи інших культур і, відповідно, забезпечення населення Європи продуктами харчування. Тепер це здебільшого боротьба за екологічну чистоту продукції, боротьба із захворюваннями тварин і рослин, які особливо небезпечні в умовах спільного ринку, розвиток сільської місцевості, системи послуг на селі, «зеленого» туризму, створення робочих місць у сільській місцевості.
Не менш різноманітною є й регіональна політика. Вона спрямована і на розвиток науки та сучасних технологій, і на підвищення конкурентоспроможності випущеної у відсталих регіонах продукції, і на гарантований розвиток цих регіонів випереджальними темпами.
— І як визначається, які конкретно проекти будуть підтримані, а які ні?
— Є певні, дуже загальні, правила: країни Євросоюзу домовляються, які регіони можуть одержати допомогу. Але які конкретні проекти, програми потім вибрати, вирішує сама країна, її уряд, шляхом проведення конкурсу на отримання допомоги. Тут уже Брюссель не втручається. Якщо країна велика, то рішення, швидше за все, ухвалюватимуть на регіональному рівні — як нині в Німеччині це роблять на рівні федеральних земель. Литва ж — країна маленька, і там усі рішення приймають у Вільнюсі.
— Спробую конкретизувати запитання: скажімо, в якійсь країні Євросоюзу є відсталий регіон. Там можна побудувати школи, лікарні, нові дороги, провести в села газ, відкрити курси трактористів або школу народних промислів... На все це грошей забракне. То хто ж визначає, на які конкретно цілі підуть гроші з бюджету ЄС?
— Країна одержить велику суму грошей. Частину — на сільське господарство, частину — на регіональний розвиток. І вона сама має вирішити, розкидати ці гроші «по шматочку» всім нужденним чи сконцентрувати їх на розв’язання стратегічних завдань із тим, щоб стати конкурентоспроможною. Це залежить від політиків, їхнього розуміння проблеми.
Можна все розкидати. І ми маємо такі приклади (не хочу наводити назви країн), коли держава вже 20 чи 30 років є членом ЄС і все ще стоїть із простягнутою рукою, отримує допомогу з союзного бюджету. А є країни, які ідеально скористалися наданим історичним шансом. От їх я назву. Це Іспанія та Ірландія. Причому в Ірландії перші десять років використання допомоги були не дуже успішними. Наприклад, у сільській місцевості будували дороги в «нікуди», це будівництво не доводили до кінця. А потім представники всіх основних політичних сил країни ухвалили спільну Програму національного розвитку. І тепер країна має найвищу в ЄС питому вагу високих технологій у своїй економіці.
В Іспанії сконцентрували кошти на розвитку туризму і торгівлі й теж домоглися відмінних результатів. Сама країна має вирішити, де її ніша і знайти місце в сучасному поділі праці. Думати, що якийсь добрий дядечко в Брюсселі вирішить це замість вас, велика помилка.
ЄС — то союз не просто цілком незалежних, а й відповідальних держав. Тут немає якогось одного боса, котрий приймає рішення за всіх. Ми можемо допомогти одне одному. Але якщо у вас самих немає зацікавленості у власному розвитку, то тут допомогти не зможе ніхто.
— Чи можете ви навести приклади вдалої стратегії використання допомоги євросоюзівського бюджету з боку якихось «новачків»?
— Гадаю, про це поки казати зарано. Адже вони в ЄС лише четвертий рік. Щороку вони подають у Брюссель свої програми, і вже з них видно тенденції: гроші вкладають переважно в дороги, споруди або в людину, її розвиток.
На жаль, більшість цих країн поки просто поспішають узяти якнайбільше грошей, але не думають, як використати їх розумно й далекоглядно. Нині акцент робиться насамперед на транспорт, дороги, послуги, енергетичні системи та іншу інфраструктуру: у більшості цих країн вона недорозвинена. Звісно, з цього потрібно починати, але пропорцію (скільки на інфраструктуру, скільки — на розвиток людини) треба стратегічно обдумати.
— Як контролюється ефективність використання допомоги? Адже навіть за найкращих задекларованих цілей гроші в принципі можна витратити неефективно, а то й просто розікрасти?
— Є чотири рівні контролю: два — у Брюсселі і два — у самій країні. Ще до отримання перших сум допомоги країна має створити в себе адміністративну систему з двома незалежними елементами контролю: на рівні міністерства і з боку спеціальної агенції, яка проходить сертифікацію в Брюсселі.
У Європейській комісії ми перевіряємо вибірково в середньому 5% програм, особливо ті, щодо яких є підстави вважати, що під час використання коштів можуть бути порушення. Крім того, у Брюсселі існує незалежна організація OLAF — «Закон проти фінансових зловживань». І коли виявлено серйозні порушення, то перерахування грошей за даною програмою може бути припинене. Ми можемо навіть зажадати повернення вже отриманих сум із національного бюджету.
Тобто, якщо злодій у селі — платити доведеться всім. Тому всі зацікавлені, аби злодіїв у селі не було. Втім, за чотири роки не було жодного випадку, коли «новачок» повертав гроші. А от Греції довелося повернути 600 млн. євро, отриманих із європейського бюджету для підготовки Олімпіади-2004. Ці кошти виділялися на будівництво стадіону в Афінах, проте були виявлені грубі порушення правил ЄС.
— А якого питання ми не торкнулися в нашій розмові? Що ви, колишня радянська людина, а нині єврокомісар, хотіли б сказати українським читачам?
— Україна — велика гарна країна з дуже цікавою історією. Україна — багата країна з великими природними та людськими ресурсами. Приймати рішення про майбутнє вашої країни маєте ви самі. Ви самі повинні вирішити, чи справді ви хочете в Євросоюз. Бо це не організація, куди можна прийти і просто щось отримати. Ви приходите сюди і щоб допомогти іншим, щоб ділитися своєю історією, своїм багатством, своїми людьми, своїми знаннями та своєю долею. Намагайтеся бути незалежними, намагайтеся поважати себе, не створюйте собі ворогів усередині країни (це зроблять інші) і намагайтеся, щоб вашу долю ніхто, окрім вас, не вирішував.
— Якщо стосовно НАТО в Україні немає консенсусу, то до можливого вступу своєї країни до Європейського Союзу позитивно ставиться переважна більшість українців. Водночас існує певний скепсис: мовляв, нашу країну ніколи до ЄС не приймуть — занадто вже ми різнимося від Європи.
— Європейський Союз не є чимось незмінним. Після вступу нових членів він уже став іншим і змінюється щодня. І коли Україна вступить до ЄС, то вона теж певною мірою визначатиме його обличчя. Це шанс. Хочете його використати — використовуйте. Хочете залишитися великою незалежною європейською країною, якою ви вже є, — залишайтеся.
Права у членів ЄС великі, і допомога їм надається дуже велика, особливо попервах. Але, окрім прав, є й обов’язки. Обов’язок бути демократичними, обов’язок поважати інші нації.