Гармати змовкли, музи мовчать і лише калькулятори гарячково рахують. Найазартніше — кому і які прибутки принесе відбудова економіки Іраку, і хто який «відкіт» за які контракти одержить. Із куди меншим ентузіазмом — які справжні потреби країни, котра пережила майже чверть століття диктатури, три війни, десятиліття міжнародних санкцій.
Точна кількість жертв останньої війни, особливо з іракського боку, стане відома ще не скоро. І нині головне — аби ця кількість більше не зростала. Для цього необхідно терміново організувати доставку продуктів харчування 27-мільйонному населенню, 60 відсотків котрого залежить від гуманітарної допомоги. Надходження продуктів по лінії ООН припинилося ще до початку війни, проте експерти запевняють, що деякий запас продовольства іракці все-таки нагромадили. До травня його, можливо, вистачить. Але потім у країні не виключають голоду, що передусім вдарить по дітях. А їх (якщо рахувати всіх віком до 18 років) — більше половини всього населення Іраку.
За найприблизнішими підрахунками, протягом шести місяців знадобиться 1,6 млн. тонн продуктів — учетверо більше, ніж для Афганістану. На місяць доведеться завозити по 20 тис. автофургонів, наповнених продуктами харчування. І буде потрібно на це 1,3 млрд. дол., із яких поки що вдалося назбирати ледь понад 300 млн.
Утім, набагато болючішою може виявитися проблема питної води. Масштаби цієї потреби оцінити поки що неможливо, бо дані з водопостачання після попередньої війни були суворо засекречені. Відомо лише, що владна верхівка користувалася бутильованою водою, яку завозили з Йорданії.
Забезпечити доставку потрібної кількості води та продовольства до Іраку — це ще півсправи. Адже все це потрібно ще розподілити. Як відомо, програма «Нафта в обмін на продовольство» реалізовувалася через мережу численних розподільних пунктів. Проте зараз більшість із них зруйновано, а довіру до їхнього місцевого персоналу втрачено. Певний досвід розв’язання проблеми здобуто ще під час війни, коли солдати віддавали воду місцевим підприємцям, дозволяючи її потім продавати решті населення за помірну плату. Адже завдяки цьому, крім всього іншого, у людей з’являвся стимул до діяльності. А на думку американських експертів, саме стимулу так бракує нації, 99 відсотків ресурсів котрої знаходилися під контролем держави.
Понад 600 державних підприємств нині на грані банкрутства. Для американців альтернативи немає — приватизація. До речі, саме за підряди на приватизацію найбільше б’ються американські компанії. Звісно ж, після дуже дохідної справи відбудови нафтових свердловин. Робляться спроби повернути на робочі місця і 2 млн. іракських держслужбовців, привабивши їх «підйомними» у розмірі 20 дол. на кожного. Ці кошти, як, утім, і гроші для наступної виплати заробітної плати, середній розмір якої становить ті самі 20 дол., будуть списані з іракських активів, заморожених в американських банках (загалом їх там налічується 1,7 млрд. дол.).
Як приступати до відновлення доріг, мостів та інших елементів інфраструктури, американці собі уявляють досить чітко. А от що робити з банківською системою країни — поки що лише вирішують. Офіційний курс динара, за яким за нього давали 3,22 американського долара, залишався незмінним із 1982 року. Правда, здійснювати такі оборудки могли лише Саддам Хусейн і його наближені. Іншим залишалося розраховувати на «чорний» ринок, де один долар йшов за 3 тис. динарів. Нині нечисленні існуючі банки закриті й відчиняються лише зусиллями величезної кількості грабіжників. Один із тимчасових варіантів розв’язання проблеми — вільне ходіння, поряд з іракським динаром, американського долара, сирійського фунта, кувейтського динара й навіть євро.
Менш життєздатним у країні вважається сільськогосподарський сектор. Проте багаторічне панування командної економіки позбавило селян можливості самостійно вирішувати свої проблеми. І нині плантації фініків і помідорів, позбавившись традиційних поставок добрив і збиральної техніки, під загрозою занепаду.
Ну й, нарешті, нафта. 112 млрд. барелей нафтових запасів — і гнітючий стан системи видобутку і транспортування. Утім, саме ці проблеми будуть, скоріш за все, розв’язуватися в першочерговому порядку. Особливо якщо вдасться домогтися скасування санкцій ООН.
А ще від ООН наполегливо домагаються участі у фінансуванні відбудовних робіт. Правда, не всіх, а тих, які не викликають особливого комерційного інтересу: відбудова шкіл і лікарень, збереження культурної спадщини, розвиток системи освіти. Із рентабельнішими проектами США збираються впоратися самі, виділивши на ці цілі 60 млрд. дол. протягом трьох років. А загалом стабілізація економічного й військово-політичного становища у «визволеній» країні може обійтися в 100—700 млрд. дол. Але це вже турбота тих, кому залишиться лише підбирати крихти з американського столу. Можливо, серед них виявиться й Україна.