Запідозрити в єврооптимізмі британців узагалі, а співробітників журналу The Economist особливо не вдасться навіть за великого бажання. Більшість публікацій у цьому авторитетному виданні вирізняються віртуозним умінням додати далеко не гомеопатичні порції дьогтю до будь-якої діжки меду. Тим сильніше враження від «ювілейної» статті Джона Піта, в якій редактор відділу європейської економіки переконливо доводить: до свого 50-річного ювілею Євросоюз підійшов у набагато кращій формі, ніж це намагаються подати навіть не журналісти, а самі європейські лідери.
Це ж економіка, нетямо!
Розмови про кризу, яку переживає нині ЄС, ведуть уже не перший рік. Цитата Жан-Клода Юнкера, прем’єр-міністра Люксембургу, який нещодавно головував у Євросоюзі, про те, що «це не криза, це глибока криза», стала вже крилатою. Не менш охоче наводять і слова Жака Делора, котрий обіймав посаду президента Єврокомісії з 1985-го по 1994 рік, про те, що нинішня криза — найважча за всю історію організації, яка пережила й політичні демарші Шарля де Голля, і економічні ультиматуми Маргарет Тетчер.
Підтвердження цієї точки зору, здавалося б, і шукати не потрібно. Чого варті два негативні референдуми з європейської конституції, а також безперервні нарікання на економічне відставання Європи. Проте, стверджує британський журналіст, це саме той випадок, коли кривою виявляється не пика, а дзеркало. Яке настирливо підсовують довірливим європейцям чиновники від політики, неспроможні не лише організувати народні маси на об’єднання задля досягнення поставлених цілей, а навіть відзвітувати перед народом за цілі вже досягнуті...
Підписання 1957 року представниками шести країн (Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу) Римського договору знаменувало собою утворення Європейського економічного співтовариства. Саме цей момент вважають датою народження організації, яка сьогодні налічує 27 членів і називається Європейським Союзом.
Світ і економічне процвітання — ось цілі, які декларувалися при створенні цієї структури. Європа, що пережила до середини ХХ століття дві світові війни, за наступні 50 років звикла сприймати світ як щось саме собою зрозуміле. А от із економічним процвітанням дещо складніше.
Звичайно, перші повоєнні роки принесли континенту безпрецедентний економічний бум. Причому особливої заслуги в цьому саме ЄЕС британський експерт не вбачає. Набагато більшу роль відіграли такі об’єктивні чинники, як повоєнне відновлення народного господарства, масовий відплив сільськогосподарських робітників у міста, активне включення в трудове життя жінок. Деяке гальмування, що настало потім, було цілком неминучим, і драматизувати його не слід.
Набагато більшу тривогу мають викликати свіжіші процеси, зокрема, зростання безробіття і стагнація (а в окремих випадках навіть зниження) продуктивності праці, що «наздогнали» Європу в 1990-х роках. Починаючи з цього моменту про економічне відставання Європи від США говорили навіть ледачі. А статистика, яка свідчить, що на душу європейця припадає на 30% менше ВВП, ніж на ту саму американську субстанцію, при тому, що зростання продуктивності праці в США оцінюється в 2% на рік проти 1,5 європейських, давно вже стала хрестоматійною.
Використовувалися ці показники й у журналі The Economist. Проте висновок вийшов зовсім несподіваний. Винними в ситуації, що склалася, для різноманітності вирішили призначити не брюссельських бюрократів, які, за спільною думкою, отримують свою зарплату тільки за те, що вставляють палиці в колеса європейській економіці, а національне керівництво, яке здебільшого займається перекладанням відповідальності зі своєї голови на брюссельську.
Не все так погано в Європейському Союзі
І справді, три з п’яти лідируючих у світовому змаганні економік — це країни Євросоюзу (Данія, Фінляндія, Швеція). Водночас три європейські економіки, на які припадає дві третини всього ВВП Євросоюзу (Франція, Німеччина, Італія), значаться серед відстаючих. 25% світового резерву в іноземній валюті припадає на євро, і навіть контрабандисти з наркоторговцями у своїх розрахунках переходять із долара саме на нього.
Вступ до ЄС у 2004 році відразу десяти нових членів звично подається як акт добродійності стосовно «братів менших». І при цьому повністю ігнорується той факт, що в результаті виграли не тільки економіки країн-новачків, а й інші європейські країни. Причому найбільшою мірою ті, які застосували мінімальну кількість обмежувальних заходів, а саме — Великобританія, Ірландія, Швеція. Знову ж, своїми економічними успіхами США теж значною мірою зобов’язані зростанню населення за рахунок імміграції, а також збільшенню тривалості робочого тижня.
Взагалі тема розширення ЄС розкривається, на думку Джона Піта, зовсім не в тій тональності. Перспектива членства відіграла свого часу велику роль у боротьбі з диктаторськими режимами Греції, Португалії та Іспанії, допомогла подолати посткомуністичні недоліки в Центральній і Східній Європі, значно вплинула на демократичні перетворення в Туреччині, сприяла стабілізації ситуації на Балканах. І заяви нинішніх керівників ЄС про те, що Європа «втомилася» від розширення, свідчать лише про їхню політичну безпорадність і недалекоглядність.
Твердження про те, що французи та голландці на своїх референдумах голосували проти розширення, не відповідають, на думку журналіста, дійсності. І замість того, щоб робити з неприйняття конституції загальноєвропейську трагедію, європейським політикам варто було б замислитися над тим, а кому, власне, цей трьохсотсторінковий талмуд потрібний (крім Валері Жискар д’Естена, який отримав за нього літературну премію). Два роки Євросоюз живе з неприйнятою конституцією, але зміг і нових членів прийняти, і багато важливих проблем розв’язати. Зокрема, домогтися прискорення європейської економіки.
Проте Ангела Меркель, яка очолює нині Євросоюз, концентрує всі свої зусилля саме на реанімації проекту «конституція». Не просто явно приреченого, на думку журналіста, на провал, а здатного посіяти ще більше недовіри до Брюсселя в серці кожного нормального європейця. Адже вихід із «кризи» канцлер Німеччини бачить у серії закритих двосторонніх переговорів. А саме брак прозорості та підзвітності єесівських чиновників і викликає максимум настороженості в пересічних виборців.
Німецький бліцкриг
Саме Німеччина мала всі можливості для того, щоб розіграти абсолютно безпрограшну карту. Опинившись під дамокловим мечем економічних санкцій, Берлін на сім років практично заморозив зростання заробітної плати в країні. Результат — різке зростання конкурентоспроможності німецької економіки й перегляд прогнозів темпів економічного зростання на 2007 і 2008 роки в бік збільшення (відповідно на 0,6 і 0,4%).
Вражають і вже отримані результати: за показниками четвертого кварталу 2006 року єврозона вперше за останні п’ять років обігнала Америку. Здавалося б, саме на це й мала робити ставку пані Меркель, використовуючи виключно слушний момент для здійснення не надто популярних, але цілком необхідних економічних реформ. Утім, існує ще й запасний варіант: скориставшись тимчасовим перепочинком, зробити вигляд, що необхідність вживати болючі заходи відпала сама по собі. З цього приводу журнал цитує знову ж пана Юнкера, який заявив: «Усі ми знаємо, що потрібно робити. Ми не знаємо лише, як після цього домогтися переобрання».
У цьому сенсі мишача метушня навколо прийняття конституції з електоральної точки зору виглядає набагато менш небезпечною. Хоча набагато більш актуальною видається реанімація Лісабонської стратегії (концепції, прийнятої в 2000 році та націленої на перетворення ЄС на найбільш конкурентну економіку до 2010 року за рахунок ширшого впровадження інноваційних технологій). Проте сім із половиною років по тому лісабонський віз і нині там. Сукупний бюджет ЄС оцінюється в 115 млрд. євро — близько 1% ВВП. Половина цієї досить значної суми йде на сільськогосподарські дотації (проти 70% у 1980 році). Ще третина — на регіональні програми, реципієнтами яких нерідко виявляються далеко не найбідніші країни. Понад те, на одні лише переїзди й перевезення валіз документації з Брюсселя до Страсбурга і назад щороку витрачається 250 млн. євро...
У результаті на впровадження інноваційних технологій залишається близько 1% доходів бюджету. Хоча саме перспектива консолідованого вирішення енергетичних і екологічних проблем усіх країн — членів Євросоюзу могла б стати саме тим цементуючим розчином, якого так не вистачає нині «об’єднаній» Європі. Якби, звичайно, не спадщина Герхарда Шредера, який перейшов під прапори «Газпрому».
Усе чисто в Датському королівстві
Девіз ЄС «Єдність у різноманітті» останніми роками набув найвигадливішого звучання. Трактують це і як «різношвидкісна Європа», і як «різнорівнева», і як «неевклідовогеометрична». Смисл, проте, зводиться до розподілу членів ЄС на різноманітні сорти. Попри навіть те, що принцип пересічних множин у рамках ЄС реалізовано вже давно й дуже успішно. Переконатися в цьому дає змогу спеціальна таблиця, а також конкретний приклад Данії.
Вступ цієї держави до ЄЕС відбувся в 1973 році. Відразу ж після цього було створено спеціальний комітет, на якому у відкритому режимі обговорювали питання, які датські представники мали вирішувати в Брюсселі та Страсбурзі, видавався спеціальний мандат (у разі його невідповідності поточній політичній ситуації кожен крок датського представника потребував окремого узгодження), а також заслуховувалися відповідні звіти. Проте 1985 року Гренландія, яка є автономною територією Датського королівства, на регіональному референдумі проголосувала за вихід із Євросоюзу. А в 1992 році вся Данія не погодилася з Маастрихтським договором.
Відтоді держава витратила чимало коштів на створення спеціальних інформаційних, бібліотечних і віртуальных ресурсів, які дають можливість кожному датчанину відстежувати, хто й що від імені Данії робить у Євросоюзі. Формально Данія не є учасником єврозони, проте свою крону прив’язала до євро досить жорстко. Будь-які зміни відсоткової ставки, які здійснює ЄЦБ, відображаються Датським нацбанком двома годинами пізніше. Та ще й із маржою у 0,15—0,25% — така плата за формальну фінансову незалежність королівства.
У результаті за приростом єврооптимістів Данія нині може посперечатися хіба що з Бельгією. Попри те, що батьківщина принца Гамлета оточена країнами, які спроможні, але не захотіли вступити до Євросоюзу (Норвегія, Швейцарія, Ісландія). Усі ці держави були змушені прийняти закони ЄС, які допускають їх до загального європейського ринку, сплатити чималі внески до бюджету ЄС, але не отримати жодної можливості впливати на прийняття рішень. На відміну від Данії.
Сон британського журналіста весняної ночі
Не маючи на руках паперової версії журналу The Economist, складно було б не розцінити наступні твердження як чийсь не дуже вдалий розіграш. Проте в далеко не першоквітневому номері написано, що святкування 100-річного ювілею ЄС відбудеться з участю України.
При цьому вступ нашої держави до елітного європейського клубу відбудеться в 2025 році. Відразу після того, як Володимир Путін, котрий залишиться в президентському кріслі на третій термін, продемонструє готовність Росії до вторгнення в Україну. Саме ЄС на той момент врятує Україну від подібної долі, переконавши президента США Барака Обаму пригрозити Кремлю атомною відплатою. А Україна при цьому, разом із Туреччиною (але після Марокко), врятує ЄС від катастрофічного дефіциту робочої сили.
Італія на той момент все-таки вийде з єврозони, оголосить дефолт і, злякавшись його наслідків, швидко повернеться назад, надавши переконливий урок всім іншим «єврооптимістам». Об’єднання Кіпру, вступ Ізраїлю та Палестини до Євросоюзу як 49-го і 50-го членів пройдуть досить гладко. І основною проблемою залишиться Росія.
А справді, що з нею робити після реставрації царського престолу? Як-неяк, колись вона вже врятувала Європу від Наполеона. Може, знову на щось згодиться...