Гданськ проголосив себе «світовою столицею бурштину» й послідовно використовує цей лозунг для туристичної промоції міста. Що цікаво, високо оцінені в світі шедеври польських ювелірів, якими гданці не без підстав пишаються, роблять із здебільшого імпортованої сировини. В тому числі з української. Хоча на польському узбережжі Балтики бурштинових надр не бракує, однак складні процедури обмежують видобуток настільки, що ювілери майже повністю залежать від зарубіжних поставок. Зокрема й бурштину з українського Полісся, який вивозиться до Польщі контрабандним способом.
Хоча Гданськ таки обігнав Рівненщину, Україна ще має шанс використати бурштин для промоції свого туристичного потенціалу в світі. Попереду — Євро-2012, яке могло б у цьому допомогти.
Наразі влада Гданська не втрачає часу й активно використовує бренд балтійського бурштину в усіх питаннях, пов’язаних з підготовкою до єврочемпіонату. Досить сказати, що гданський стадіон «Амбер Арена» матиме форму величезної брили бурштину. А до 2012 року місцева влада планує зробити все можливе, щоб у європейських туристів бурштин асоціювався виключно з Гданськом. Ну й ще трохи з дружнім Калінінградом, якого проігнорувати не можна з огляду на найбільші в світі резерви цього сонячного каміння.
Якщо питання промоції бурштину не буде вирішене в Україні на центральному рівні (зусиль рівненського губернатора для цього замало), роль Рівненщини як сировинної колонії для багатого Гданська закріпиться на багато років.
Тим часом бурштин міг би стати одним із символів, навколо якого можна було б побудувати маркетингову стратегію українсько-польського чемпіонату. Справді, важко уявити більш упізнаваний елемент, спільний для Польщі та України та водночас майже не відомий в інших куточках світу. Крім польського Помор’я та Курпіїв (Північна Мазовія), а також українського Полісся, балтійський бурштин є лише на території Самбії в Калінінградській області, а також у невеликій кількості — на литовському узбережжі Балтики. Решта місцевих запасів бурштину (Німеччина, Скандинавія) не мають жодного промислового значення.
Звісно, крім балтійського бурштину (до якого зараховують також українську сировину), існують також інші гатунки, зокрема, домініканський, мексиканський тощо, однак це не те ж саме.
Як це можливо, що багата на «золото Півночі» Рівненщина не стала туристичною Меккою для заможних німців, американців і скандинавів? Хто хоч раз побував у Гданську чи Колобжегу, той знає, про що йдеться. Великі гроші на бурштині заробляють не ті, хто нелегально добуває поліську сировину та за півдарма продає його контрабандистам, а ті, хто виробляє з них дорогі ювелірні вироби та продає їх за десятки тисяч євро багатим іноземцям.
У Гданську та меншою мірою в інших прибалтійських містах можна побачити безліч янтарних галерей, де продають усілякі дива. Крім різноманітної біжутерії (прості, хоча й елегантні вироби можна купити вже за кільканадцять злотих), у цих крамницях можна придбати дивовижні шахівниці чи моделі кораблів, ціна яких сягає... кількасот тисяч євро.
Однак не тільки до переробки та продажу ювелірних виробів зводиться сенс промоції бурштину. Янтарне ремесло — це туристична принада сама по собі, яка творить особливий клімат прибалтійських міст Польщі. Гданськ не був би Гданськом, якби не його славнозвісна вулиця Маріацька, де в кожній кам’яниці розташована янтарна галерея. Відвідання цього прекрасного куточка настільки вражає, що ти хочеш повернутися сюди знов і знов. Невже не можна створити подібного місця в українському Поліссі, а може, навіть десь у Києві чи Львові?
Відповідаючи на це запитання, треба визнати: такі речі не виникнуть в Україні самі собою. Найважливіша проблема — це легалізація приватного видобутку.
Як у Польщі, так і в Україні багато осіб займаються старательством, тобто нелегальним добуванням сировини, внаслідок чого навколишня територія має місячний краєвид. Для видобутку потрібна мотопомпа, яка під великим тиском подає воду у грунт та утворює глибоку яму. Легкий бурштин збирається на поверхні води, і звідти вже його можна без проблем виловити.
Українські старателі продають сировину контрабандистам, котрі перевозять «золото Півночі» через польський або білоруський кордон. Зрештою сировина потрапляє до гданських, литовських, російських чи навіть китайських клієнтів, і це вони роблять на цьому бізнесі справді великі гроші.
Причина старательства — обмеження легального видобутку бурштину приватними особами. В липні 2007 року мер Гданська вирішив подолати цю проблему в дуже цікавий спосіб. За рішенням мера місто видає дешеві ліцензії на розпізнання та видобуток бурштину на комунальних ділянках (згодом будуть експлуатувати також землю інших власників, які підпишуть відповідний договір з містом, наприклад територію порту або державних лісів). Таким чином, принаймні частину сировини можна вже придбати легально, що неабияк полегшує працю в бурштиновій галузі.
До речі, схожу схему недавно запровадили в Україні, однак підприємці скаржаться, що процедури занадто складні та дорогі.
Та легальний видобуток сировини приватними підприємцями — це лише одна з передумов розвитку галузі. Проект «Гданськ — світова столиця бурштину» — це послідовна, розрахована на багато років програма, що передбачає створення багатьох об’єктів та інституцій і в такий спосіб сприятиме підвищенню туристичної привабливості Помор’я як «янтарного краю».
Зокрема, в рамках цього проекту заснували Світову раду бурштину та інші галузеві організації — з місцезнаходженням, ясна річ, у Гданську. В цьому місті щороку проводять також відому на весь світ виставку-ярмарок «Амберіф». Також у Гданському університеті та політехнічному інституті працюють унікальні в світі кафедри, які займаються дослідженням бурштину та виконують експертизи для цієї галузі. Нарешті, в місті над Мотлавою планується створити біржу бурштину, знову ж таки міжнародного значення.
Усе це робиться для того, щоб саме Гданськ, а не Рівне, Калінінград чи Клайпеда, став європейським і світовим центром обороту, переробки та експертизи «золота Півночі» та щоб саме там проходили різні конференції та дискусії, ухвалювалися галузеві стандарти і кодекси. Словом, хочеш займатися переробкою бурштину в Рівному, Ганновері чи Вільнюсі? Гаразд, однак мусиш прийняти правила гри, які визначатимуть саме в Гданську.
Варто згадати також про проекти, пов’язані суто з туристичним використанням бурштину. Про гарні галереї та вулицю Маріацьку ми вже говорили, однак цим справа не обмежується. Зусиллями міської влади Гданська було створено дуже цікавий Музей бурштину, який став обов’язковим пунктом усіх екскурсій по місту. А тепер гданці думають про його розширення, зокрема, про спорудження зовсім нової будівлі (яка сама собою має бути цікавим архітектурним об’єктом) у доволі престижному місці на острові в центрі міста.
Крім цього, за ЄСівські кошти розробляють усілякі туристичні янтарні маршрути, проводять загальнодоступні лекції, присвячені бурштину, крутять телепрограми про «золото Півночі», організовують вернісажі бурштинової моди та мистецтва. Цікавим був також проект, присвячений промоції янтарних виробів як неординарного та елегантного дипломатичного подарунка.
Цікаво, що любов до янтарю намагаються прищепити також мешканцям території, віддаленої від поморського «янтарного басейну», зокрема забутих польських містечок центральної частини країни, таких як Вєлунь, Солець чи Завєрцє. Для того використовують історичний «бурштиновий шлях» з Гданська на Південь Європи, який за часів Римської імперії слугував для торгівлі між Римом та варварською Північчю. Так, заможні римські жінки дуже цінували бурштин, яким у ті часи на балтійському узбережжі та на Поліссі... опалювали печі.
Що в такому разі можна зробити для використання бренда бурштину для промоції туристичної привабливості України в світі? Насамперед треба взагалі усвідомити, що в Україні є таке багатство та що воно — надбання цілої України, а не тільки Рівненської області. Місцева та регіональна влада Рівненщини (і навіть сусіднього Луцька) добре розуміє важливість цього питання та знає, до яких дій слід вдатися на центральному рівні. Єдине, чого бракує, це уваги уряду та вжиття відповідних заходів.
Також можна спробувати налагодити співпрацю в бурштиновій сфері з тими містами та регіонами прибалтійських країн, які мають великий досвід у цьому питанні. Однак не будьмо наївними: навряд чи захочуть допомагати Рівненщині ті, хто зацікавлений радше в монополізації бренда бурштину. Тобто на допомогу Гданська, Калінінграда та Поморського воєводства Польщі розраховувати не слід.
Утім, поруч із тими землями є регіони та міста, яким також не до вподоби монополізація бурштину гдансько-калінінградським дуетом. Мова насамперед про литовську Клайпеду та два периферійні польські приморські воєводства, Західнопоморське та Вармінсько-Мазурське. На цих землях також є бурштин (хоча й не так багато), а місцева влада не проти того, аби бренд трохи розкрутити. Для цього ідеально підходять усілякі європейські грантові програми, які передбачають також участь партнерів з України. Зокрема, можлива участь України у проектах Норвезького фінансового механізму, які координує секретаріат Єврорегіону «Балтика».
Торік на клопотання мерів Львова та Луцька згаданий єврорегіон проголосував за налагодження офіційного партнерства із західноукраїнськими регіонами. У цій співпраці може брати участь також Рівненщина. З іншого боку, Вармінсько-Мазурське воєводство Польщі — це регіон-побратим Рівненської області. Бурштин — це те, що ці два регіони об’єднує, тож написання спільного бурштинового проекту видається природним кроком, якщо всерйоз думати про розвиток міжрегіональної співпраці.
Можливість проведення виставки українського бурштину в Ольштині чи Ельблонзі вже неофіційно обговорювалася під час минулорічного візиту рівненського губернатора Віктора Матчука до Ольштина. Наразі справа завершилася на словах, однак до проекту можна і треба повернутися.