18 найбідніших країн світу можуть зітхнути з полегшенням. Світовий банк і Міжнародний валютний фонд прийняли рішення про списання їхніх фінансових боргів.
Уперше пропозиція про списання боргів найбіднішим країнам прозвучала ще дев’ять років тому. Нескінченні переговори й торги загрожували перетворити її на безперспективний політико-економічний довгобуд. Однак минулого уїк-енду на проведених у Вашингтоні щорічних зборах двох головних фінансових інституцій світу було нарешті схвалено всі деталі цієї воістину знаменної угоди. Таким чином, спочатку буде списано 40 млрд. дол., які 18 найбідніших країн заборгували Міжнародному валютному фонду (МВФ) і Світовому банку (СБ). Загальна сума списаних боргів може досягти 55 млрд. дол. З 32 бідних країн світу найбіднішими було визнано 18: Бенін, Болівія, Буркіна-Фасо, Гайана, Гана, Гондурас, Замбія, Мавританія, Мадагаскар, Малі, Мозамбік, Нігер, Нікарагуа, Руанда, Сенегал, Танзанія, Уганда, Ефіопія.
Для другого «транша» списання, яким зможуть скористатися й інші країни-боржники, застережено певні умови: до списку потраплять лише ті держави, які візьмуть на себе зобов’язання здійснити реформу органів влади й покінчити з корупцією.
Безумовно, для країн-кредиторів списання безнадійних боргів — крок не стільки шляхетний, скільки вимушено-логічний. Зате для боржників — це звільнення від морального (нездійсненного) тягаря і величезна економія коштів. Одні лише відсотки за обслуговування кредитів сягали щороку 1,5 млрд. дол., перевищуючи в окремих найбідніших країнах вартість національного ВВП. Водночас МВФ і СБ наголошують, що списання боргів покликане підштовхнути країни-боржники до активнішого фінансування освіти, охорони здоров’я та боротьби з бідністю.
Більша частина «інституціонального» боргу (70%) перебуває «у руках» головного кредитора — Світового банку. Решта 30% припадають на частку МВФ і Африканського банку розвитку. Вочевидь тому ряд країн, таких, як Бельгія, Нідерланди й інші, висловлювали невдоволення тим, що багаті нації виділяють недостатньо коштів для того, аби покрити втрати в капіталі, яких зазнає Світовий банк після «прощення» боргів найбіднішим націям. Тому в п’ятницю, напередодні щорічних зборів СБ і МВФ, країни великої «вісімки» — США, Британія, Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія та Росія — дали тверду обіцянку підписати угоду. Що послужило певним поручництвом і сигналом для інших членів СБ і МВФ.
Таке сміливе рішення про списання боргів, безумовно, матиме наслідки для бюджетів країн великої «вісімки». Вони компенсуватимуть Світовому банку суми відсоткових платежів країн-боржників, яких самі ж звільнили від боргів. Щоправда, ці гроші передбачається брати з коштів, уже виділених на допомогу найбіднішим націям. Сполученим Штатам, наприклад, така компенсація в найближчі 10 років обійдеться в 1,5 млрд. дол., а Великобританії — у 800—900 млн. дол. А взагалі процес погашення вартості списання триватиме близько 40 років.
Примітно, що підпис під вашингтонським документом поставили Сполучені Штати. І міністр фінансів США Джон Сноу заявив, що комітет Світового банку з розвитку «рішуче підтримує пропозицію про 100-відсоткове списання боргів». Але ще у червні мало хто вірив у здійснення такого заміру, бо американський президент Джордж Буш відкрито критикував ідею списання боргів африканським країнам...
Однак уже через тиждень на зустрічі у Вашингтоні Джордж Буш і прем’єр Великобританії Тоні Блер узгодили план списання боргів 32 найбіднішим африканським країнам на суму в 34 млрд. дол. Це стало частиною так званого Плану Маршалла для Африки, що його із завидним ентузіазмом узялися втілювати в життя Тоні Блер і британський міністр фінансів Гордон Браун. Браун, до речі, запропонував заснувати нову Міжнародну фінансову програму для оплати імунізації африканського населення (International Finance Facility for Immunisation). Він також заявив, що щорічна допомога Африці до 2010 року повинна досягти 80 млрд. дол.
Кошти для надання такої грандіозної допомоги Британія пропонувала отримати від продажу золотого запасу МВФ, оскільки зростання цін на золото істотно збільшило вартість запасів Фонду. Як відомо, ні у США, ні в інших колег Британії по «вісімці» така ідея захвату не викликала.
Британський уряд виступив за списання всіх боргів африканським країнам і подвоєння допомоги «чорному» континенту. І запропонував саме 2005 рік вважати ключовим для перевірки виконання плану ООН «Цілі тисячоліття», який було ухвалено 2000 року. У цьому досить радикальному проекті тисячоліття було заявлено вісім цілей із викорінювання бідності та голоду в Африці до 2015 року. Зокрема, кількість бідного населення на планеті має скоротитися наполовину, а в Африці, де щороку помирають 11 млн. дітей віком до п’яти років, слід домогтися зниження дитячої смертності на дві третини.
Результати літньої американсько-британської зустрічі викликали досить іронічні коментарі у світових ЗМІ. Оглядачі нагадали, що в «Цілях» ООН передбачалася допомога бідним країнам на розвиток у розмірі 0,7% ВВП. А 674 млн. дол., які Буш пообіцяв виділити на боротьбу з голодом в Африці, становлять усього 0,007% ВВП США, тобто в 100 разів менше. Загальна ж допомога країнам, які розвиваються, із боку США становить усього 0,16% ВВП, що навіть менше, аніж аналогічний внесок Німеччини у розмірі 0,2% ВВП третьої економіки світу.
Та навіть поступаючись наполегливості Блера, президент США все ж не прийняв британський «план Маршалла» повністю. Зокрема, Буш заперечував проти ідеї залучення західних банківських кредитів для проведення в Африці кампанії імунізації. Пропозиція Британії полягала в тому, щоб позики африканським країнам гарантувалися майбутніми пакетами допомоги, які їм надаватиме розвинений Захід. На що Буш відповів коротко: такі механізми суперечать американським кредитним принципам, а створення спеціальної міжнародної фінансової програми (запропонованої Брауном) не відповідає американському бюджетному процесу. На тій же зустрічі Блеру дали зрозуміти, що США відмовляються виділяти 0,7% свого ВВП на допомогу бідним країнам, хоча англійський прем’єр намагався переконати всі країни великої «вісімки» взяти на себе таке зобов’язання.
Звісно, Блер не збирався пробивати головою американську «стіну» нерозуміння. Але ентузіазму не втрачав. І оскільки сам себе вважає «найкращим переговорником у світі», вирішив усю енергію переконання перенести на липневий саміт «вісімки» у Шотландії.
Липневу зустріч лідерів G-8 у шотландському містечку Гленіглз було затьмарено терактами в Лондоні. Однак виявилася досить результативною. На саміті, з ініціативи уряду Великобританії, вісім найвпливовіших політичних діячів планети зустрілися віч-на-віч із уперше запрошеними на таке засідання сімома африканськими президентами і п’ятьма лідерами країн, що розвиваються, — нових економічних гігантів. Але головною деталлю стала присутність на неофіційних заходах представників багатьох громадських, неурядових організацій і активістів боротьби зі злиденністю. Крім того, велику моральну допомогу подали концерти Live8, які відбулися в кількох столицях світу, і масова кампанія в Британії «Покладемо край злидням».
Можливо, всі ці складові плюс політична воля Лондона сприяли певному прогресу в справі боротьби зі злиденністю у світі. Лідерам «вісімки» вдалося досягти безпрецедентних домовленостей: фінансову допомогу Африці буде подвоєно, і вона досягне 25 млрд. дол.; таку ж суму буде виділено найбіднішим країнам. У результаті, загальний внесок багатих держав у справу допомоги бідним країнам досягне 50 млрд. дол. Тоні Блер зізнавався, що очікував більшого, але й такий прогрес вважає «реальним і суттєвим»: «Це не кінець злиденності в Африці, але це надія на те, що їй можна покласти край...» Натомість чимало експертів назвали шотландський саміт 2005 року найбільш успішним у 30-річній історії «сімки».
Таким чином, успіх вашингтонських зборів МВФ і СБ був ретельно й послідовно підготовлений. Попереду ще багато зустрічей, на яких лідери «сильного» світу зможуть довести серйозність своїх намірів. Наприклад, груднева конференція СОТ у Гонконгу, покликана поставити компромісну крапку в дискусії, розпочатій ще в Досі чотири роки тому. Тоді стане зрозуміло, чи готові багаті держави відмовитися від такого «пряника», як сільськогосподарські субсидії, в ім’я відкриття своїх ринків для фермерів із бідних країн. Чи ж вони спочатку стануть домагатися відкриття ринків для своєї дешевої продукції.
Неурядові організації, що борються за права найбідніших країн, привітали шляхетний крок МВФ і СБ і зусилля лідерів «вісімки» щодо списання безнадійних боргів. Водночас вони критикують умови списання, серед яких — вимоги з приватизації та лібералізації правил торгівлі.
На тлі різних дій — від вуличних маршів до організованих на високому рівні самітів — у суспільстві багатьох країн-донорів розгортається публічна дискусія: яка саме допомога потрібна сьогодні найбіднішим країнам взагалі та Африці зокрема. Існує всього дві точки зору — збільшувати гуманітарну допомогу або створювати умови найбіднішим країнам для самостійного розвитку.
Прибічники першої (а це найчастіше благодійні організації, неурядові фонди) попереджають, що скорочення допомоги бідним країнам обірве життя багатьох мільйонів людей. Тому що воно залежить від чистої води, медикаментів, продовольства, наданих урядами розвинених країн і ООН. Буде також перервано багато освітніх і підприємницьких програм. Освіта, як відомо, головна зброя в боротьбі зі злиденністю. А от щоб фінансова допомога була ефективною, її слід цілеспрямовано витрачати на підвищення прозорості урядових інституцій, на боротьбу з корупцією, на підтримку місцевих правозахисних організацій.
Прибічники ідеї подвоєння допомоги африканським країнам часто використовують як аргумент «за» важкозаперечуваний факт: допомога Африці з боку багатих держав становить 23 млрд. дол. на рік. Порівняно з «вартістю» іракської війни це зовсім маленька сума. Причому йде вона не на руйнацію, а на творення.
Прибічники другої точки зору вважають, що причини бідності криються в... самому факті надання допомоги. Та ж Африка з часів так званих парадів незалежності 1960-х отримала ззовні один трильйон доларів. І що? Сьогодні багато африканських країн перебувають у гіршому стані, ніж 40 років тому.
Проблема в тім, що більша частина фінансової і навіть гуманітарної допомоги не залишає межі країн-донорів, розподіляючись між оплатою праці консультантів, оплатою товарів і «благодійних» послуг. Звісно, короткострокова допомога за надзвичайних обставин існуватиме завжди. Однак не можна на ній будувати стратегію розвитку країни або, як у ситуації з Африкою, цілого континенту. Це — не шлях до розвитку, кажуть прибічники «активної» допомоги.
Процес розвитку можуть здійснювати лише самі жителі найбідніших країн. Для цього необхідні не тільки політична воля керівництва й ефективне державне управління. Для цього потрібна зацікавлена допомога Заходу, наприклад, у створенні умов для чесної торгівлі (адже в бідних країнах на кожен долар, отриманий із програм допомоги, втрачається два — через торгові бар’єри). Зниження тарифів і торгових бар’єрів дасть можливість як африканським, так і іншим бідним і найбіднішим країнам світу торгувати не лише сировиною, а й продуктами переробки. Тим часом Захід розмиває ціни за рахунок сільськогосподарських субсидій своїм фермерам (особливо це стосується США, Франції, Італії) і наводнює світ, який розвивається, дешевими продуктами, тим самим розорюючи його національного виробника. Те саме стосується «відпливу мізків», торгівлі зброєю, відмивання грошей — не потурати «слабкостям» найбідніших країн, а допомогти їм створенням рівних умов.
Відповідь на запитання — допомагати чи не допомагати бідним — як завжди, знаходиться десь посередині. З одного боку, не можна припинити гуманітарну допомогу, інакше на боротьбі з голодом і злиденністю, на зниженні дитячої смертності та подоланні неписьменності можна буде поставити хрест. З іншого — час відмовитися від «бездумної» добродійності, яка найчастіше збагачує корумповані режими.
Чи можна розглядати списання боргів найбіднішим країнам як «непряму», але дієву допомогу? Безумовно. Але при цьому не слід сприймати таке списання як панацею. Адже немає гарантії, що порив багатих кредиторів колишні боржники використають собі на благо. Звиклі до напівзлиденного існування, бідні та найбідніші країни можуть і далі безвідповідально розбазарювати бюджет. Іноді, звільнившись від боргового тягаря, вони відразу поспішають набрати нових кредитів. Відсутність економічної стабільності та фінансової прозорості підвищує вартість відсотків настільки, що про соціальні потреби, заради яких, власне, і списували борги, доводиться геть забути...
Деякі фінансові експерти вважають, що одномоментне списання такої величезної суми боргу збільшує ризики для всієї системи міжнародної економіки. І до подальшого реформування, нехай навіть і з шляхетною метою, радять підходити обережно.