Чимало захоплених євроінтеграцією українських політиків, громадських діячів і фахівців у галузі міжнародних відносин стверджують, що європейська спільнота — це безальтернативний вибір для нашої країни і найоптимальніша модель регіонального світоустрою. Задля об’єктивності слід зазначити, що багато їхніх зарубіжних колег дуже скептично ставляться до євроінтеграції. Насамперед вони беруть під сумнів політичну життєздатність «Сполучених Штатів Європи» у контексті невідворотної глобалізації. Критики євроінтеграції за альтернативу пропагують ідею «тихоокеанської спільноти» та «азіатсько-тихоокеанської цивілізації».
Наскільки об’єктивні оцінки з приводу настання «тихоокеанської ери»? Хотілося б внести певну ясність у дане питання, покладаючись при цьому на свій двадцятирічний досвід вивчення азіатсько-тихоокеанської проблематики і перебування на дипломатичній службі в ряді країн регіону.
Щодо поняття «Азіатсько-Тихоокеанський регіон» (АТР) серед учених досі триває дискусія. Деякі фахівці відмовляють йому в існуванні, причому один відомий російський дослідник кваліфікує регіон як «міфічний», а прибічників уїдливо називає «АТР-базіками».
Дійсно, із географічної, соціально-економічної та політичної точок зору АТР, чи в англомовній інтерпретації Asia Pacific, — поняття невизначене. У зарубіжній літературі часто вживають інший термін — Тихоокеанський басейн (Pacific). Така розбіжність у назвах пов’язана з проблемою визначення географічних рамок.
Прийнято все ж вважати, що в АТР входять країни та регіони, що знаходяться як на західному узбережжі Тихого океану — країни Азії, так і на східному — країни Північної та Південної Америки. У південній частині Тихого океану розташовані Австралія, Нова Зеландія, а також малі острівні держави, дуже екзотичні й привабливі для багатих туристів і ділових людей.
Одні фахівці вважають спірним питання про включення латиноамериканських держав в АТР. Інші закликають враховувати насамперед рівень економічного розвитку і не відносити до АТР малі острівні держави, зокрема острови Кука, Науру, Ніуе, Тонга й інші їм подібні (усього 13). Задля справедливості слід зазначити, що середній доход на душу населення цих карликових тихоокеанських держав перевищує аналогічний показник деяких європейських країн із числа «нових демократій». За даними експертів ООН, цей показник на кінець 90-х років склав для зазначених країн відповідно 4200, 4150, 2810 і 1630 дол.
Простір, на якому розташовано, за різними оцінками, від 32 до 43 держав, має ще одну назву — Тихоокеанське кільце. Її використовують для мотивації включення американських держав в АТР. Існує й вузьке поняття АТР, за допомогою якого пояснюють включення в регіон тільки азіатських держав. Це країни Північно-Східної Азії: Китай, Японія, Південна та Північна Корея і десять країн Південно-Східної Азії, об’єднаних у регіональну організацію АСЕАН.
Що стосується Росії, то через тривалу відсутність у неї статусу країни з ринковою економікою, її не відносили до розряду тихоокеанських держав. З набуттям цього довгожданого статусу Росія стала повноправною учасницею цілого ряду регіональних організацій, насамперед таких, як Форум Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), Рада з Тихоокеанського економічного співробітництва (РТЕС), Економічна рада країн Тихоокеанського басейну (ТЕС), у які її було прийнято в 90-ті роки. Крім цього, Росія набула статусу повномасштабного партнера АСЕАН по діалогу.
Тихоокеанський басейн є третім за значенням центром економічної інтеграції світу. Сьогодні він ще поступається двом іншим: Європі на чолі з Європейським Союзом й Америці, де на основі існуючих інтеграційних структур — НАФТА і Меркосур — планується створити до 2005 року Всеамериканську зону вільної торгівлі (ФТАА). Парадокс ситуації полягає в тому, що рушійною силою двох центрів — американського та тихоокеанського — є США. Тому не виключена можливість об’єднання їх у єдиний інтеграційний масив, котрий за своїми масштабами, економічними показниками й інтенсивністю взаємодії значно перевершуватиме ЄС. Безумовно, дуже багато залежатиме від позицій основних держав тихоокеанського «трикутника» — США, Китаю та Японії.
Про місце АТР у системі світової економічної інтеграції красномовно свідчать такі дані. На його частку припадає 60% світового ВВП, 49% світової торгівлі, 40% населення, 46% прямих закордонних інвестицій. При цьому на Східноазіатський економічний центр (який, окрім Китаю, Японії, Південної Кореї, країн—членів АСЕАН, включає окремими економічними суб’єктами Гонконг і Тайвань) припадає одна третина світового ВВП і такий же обсяг світової торгівлі.
За оцінками МВФ, через двадцять років сукупний ВВП країн АТР буде обчислюватися десятками трильйонів доларів, а вартісні показники виробництва провідних країн регіону складатимуть: Китаю — до 20 трлн. дол., США — 13,5, Японії — 5, Індонезії — 4,3, Південної Кореї — 3,4, Таїланду — 2,4 трлн. дол.
Є й інші дані, що свідчать про випереджаючий розвиток АТР. Так, 2003 року сукупний приріст економіки регіону становив 5,7% — це значно більше від аналогічного показника інших регіонів світу. За розрахунками американської дослідницької корпорації РЕНД, до 2015-го частка п’яти держав Азії — Китаю, Японії, Південної Кореї, Індонезії, а також пов’язаної з АТР Індії в глобальному ВВП становитиме 45%, тоді як США — 25 і Європейського Союзу — 15%. Якщо ці прогнози виправдаються, азіатсько-тихоокеанський регіоналізм, тобто інтеграційна взаємодія країн на регіональному рівні, стане чинником глобального значення.
Десять років тому американські стратеги дуже позитивно оцінювали ситуацію в АТР: «Цей регіон є більш процвітаючим і стабільним, аніж будь-коли за всю свою історію. Усюди відчувається посилення взаємної довіри і зростання оптимізму на майбутнє». Сьогодні така оцінка становища в АТР виглядала б надмірно оптимістичною.
Валютно-фінансова криза 1997—1998 рр., котра не тільки потрясла економіку Індонезії, Малайзії, Таїланду, Південної Кореї, а й викликала спад в економіці таких гігантів, як Японія та Китай, поставила під сумнів перспективи азіатсько-тихоокеанського регіоналізму. Падіння ділової активності, відтікання іноземного капіталу (тільки країни АСЕАН зазнали збитків у розмірі 400 млрд. дол.), гострий бюджетний дефіцит, високий рівень інфляції та безробіття — таку ціну заплатили країни регіону за недосконалість своїх валютно-фінансових інституцій і надмірну залежність від інших центрів світової економіки — США та ЄС.
Весь наступний період неоіндустріальні й такі, що розвиваються, країни Азії за допомогою Японії та частково Китаю відновлювали втрачені економічні позиції і проводили реформи, спрямовані на зміцнення національних валют і банківських систем. У червні 2000-го в невеликому таїландському місті Чіангмай відбулася важлива подія, що заклала перший камінь у фундамент валютно-фінансової незалежності країн, які постраждали від кризи. Міністри фінансів країн—членів АСЕАН і їхні колеги з Китаю, Японії та Південної Кореї домовилися про створення азіатського прототипу МВФ. Наступного року провідні країни АСЕАН уклали зі своїми азіатськими донорами серію двосторонніх угод про взаємну конвертацію валют, що наблизило їх до створення єдиної грошової одиниці та спільного ринку капіталів в Азії.
Розпочатий незабаром процес економічного оздоровлення спростував прогнози західних аналітиків про «нездатність азіатських економік впоратися з валютною інфекцією». З 2000 року темпи зростання ВВП більшості країн регіону стали підвищуватися, хоча наблизитися до докризового рівня поки не вдалося.
Однак підхід, заснований на урахуванні тільки темпів економічного зростання азіатських країн і їхньої частки у світових макроекономічних показниках, страждає на серйозні недоліки. По-перше, він не враховує якісні аспекти економічної модернізації в азіатських країнах і, відповідно, азіатського регіоналізму. По-друге, до уваги не беруться суттєві відмінності в підходах окремих країн до регіоналізації в рамках діючих інтеграційних структур — АСЕАН і АТЕС. Нарешті, ігнорується асиметричний характер відносин між основними учасниками регіональної економічної інтеграції.
Асиметрія торгово-економічних відносин в АТР продовжує залишатися джерелом серйозних протиріч між країнами Східної Азії та США. Ринки цих країн стають дедалі важливішими для американського, на них припадає близько 40% зовнішньоторговельного обороту США. Це майже удвічі більше від торгівлі США із Західною Європою. У так званій тріаді: Східна Азія — Північна Америка — Європейський Союз саме транстихоокеанський вектор стає найбільш значним і перспективним.
На практиці азіатський регіоналізм стикається не з однією, а з трьома дилемами. По-перше, як поєднати інтеграційні внутрішньорегіональні зв’язки з життєво важливим співробітництвом із США. По-друге, як ув’язати ідентифікацію азіатських народів із визнанням ключової ролі Японії в розвитку азіатського регіоналізму. По-третє, як поєднати традиційне прагнення азіатських країн до регіональної відособленості з необхідністю участі в глобалізації.
Відповідно до теорії регіональної інтеграції, її успіх можливий лише за наявності двох чинників — безпечного співтовариства і його демократичного устрою. Очевидно, що АТР далеко не повністю відповідає цим критеріям. У регіоні досить багато слаборозвинених і недемократичних держав. Значні відмінності в політичних і соціальних системах країн АТР, а також рівнях їхнього економічного розвитку. Крім цих «антиінтеграційних» чинників, регіон переповнений геополітичними, міжетнічними і міжконфесійними протиріччями, до яких останнім часом додався міжнародний тероризм.
Сучасна стратегічна обстановка в АТР нагадує ситуацію в Європі в XIX столітті, коли її визначала невелика група впливових держав. У АТР це країни, що входять у так званий тихоокеанський стратегічний трикутник, — США, Японія, Китай. З огляду на відомі причини США відіграють у регіоні провідну роль. Однак саме Китай є найбільшою величиною і найбільшим знаком запитання в азіатському геополітичному рівнянні. Самі китайські аналітики вважають, що за деякими параметрами Китай уже сьогодні може претендувати на роль одного з полюсів у багатополярному світі.
Рецидиви стратегії «стримування» щодо Китаю поєднуються у Вашингтона з прагненням розвивати з ним торгово-економічні та політичні відносини. Про це свідчить підтримка, надана США Китаю при його вступі у Світову організацію торгівлі (СОТ). Підтримка політичного діалогу з Пекіном і більш повне залучення його в глобальну торгівлю відповідає американським інтересам, оскільки китайський ринок забезпечує сотні тисяч робочих місць у США.
Чи слід Україні з урахуванням усіх складнощів економічного і політичного розвитку АТР докладати зусиль для налагодження взаємин із його суб’єктами? Допомогти відповісти на це непросте запитання можуть прогнози Японського центру економічних досліджень, відповідно до яких темпи розвитку наших основних торгово-економічних партнерів у Східній Азії на рівні 5% збережуться до 2015 року.
Ефективність ринкових реформ і суспільної модернізації в цілому ряді азіатських країн, а також прискорення трансрегіональних процесів спонукають нашу країну дедалі активніше використовувати свій промисловий і науково-технічний потенціал для розвитку взаємовигідного та рівноправного співробітництва з провідними країнами цього регіону. Серед них слід виділити Китай, Японію, Південну Корею, Малайзію, Таїланд і В’єтнам, на які припадає близько 7% зовнішньоторговельного обороту України. Загальний обсяг торгівлі між Україною і країнами АТР, включаючи Північну Америку, ледь досяг 2003-го 7 млрд. дол. Що стосується співробітництва в галузі інвестицій, то його рівень також не відповідає потенціалу і можливостям сторін.
Звісно, європейський статус України значною мірою позбавляє її можливості безпосередньо користуватися перевагами регіональної інтеграції — пільговим інвестиційним, митним і торговим режимом, що поширюється на країни Південно-Східної Азії відповідно до угоди про вільну торгівлю АСЕАН (АФТА). Водночас азіатсько-тихоокеанський вектор у контексті реалізації наших економічних інтересів має низку переваг. По-перше, розвиток співробітництва з провідними країнами АСЕАН і АТЕС не матиме для України наслідків асиметричної залежності. По-друге, отримати практичну віддачу від такого співробітництва можна в найкоротший строк. Нарешті, цей вектор здатний виконувати важливу функцію балансування зовнішньополітичних пріоритетів України в рамках міжнародної системи, що тяжіє до мультиполярності.
Набуття впливових партнерів важливе не тільки для диверсифікації економічних зв’язків України. Слід враховувати, що АСЕАН із її півмільярдним населенням стає природним балансом головних «гравців» в АТР — Китаю, США, Японії і, можливо, Росії, із якими Україна зацікавлена підтримувати стабільні партнерські відносини.
Подальший розвиток співробітництва з країнами АТР потребує скористатися досвідом європейських країн, котрі прагнуть перенести свої виробництва і технології у Східноазіатський регіон, де накопичено величезний потенціал і якому пророкують стабільний розвиток у XXI столітті.