Схоже, що стовідсотково збалансованого бюджету
2003 року Україна не матиме. Ну то й не треба?
Див на світі не буває — хіба що в казках або дамських романах. А щоб у бюджетному процесі... Але така, певне, людська сутність, що надія на краще, розумне, світле не залишає навіть у моменти, коли сподіватися — вища форма безглуздя. Думалося: нарешті ухвалено Бюджетний кодекс, узимку відбулися кадрові зміни в Мінфіні, от прийде новий, прагматичний парламент — і примари минулих років (бездумне надування дохідної частини, маніпуляції з доходами від приватизації, неймовірний популізм у «паперовому» фінансуванні різноманітних пільг) назавжди відійдуть у минуле. Новітню історію держфінансів почнемо створювати з чистого аркуша.
Не почнемо. І не тільки тому, що затвердженню основних напрямів на наступний рік передувало обговорення бюджетних результатів 2001-го. Результатів, які, за великим рахунком, тільки в державних фінансах і можливі — жоден приватник, який поважає себе, такого безладу й неподобства ніколи не допустив би. Не тільки через недосконалість підготовленої Мінфіном бюджетної резолюції-03, у якій новий склад бюджетного комітету ВР знайшов безліч проколів — серйозних і не дуже, аж до «ультимативного тону» окремих його положень. І не тому, що новообрані депутати, щойно розділивши крісла та ослінчики, спробують у цей важливий для здобування іміджу момент максимально потрудитися на ниві самореклами.
Центральна причина, на наш погляд, стара, як світ і величезна, як Еверест. Бюджет — не просто поділ доходів і видатків, це документ системний, а в нашій країні такий підхід ніколи не шанували. З року в рік клубок негараздів, того напівзробленого, нібито виконаного, зібраного на живу нитку, падає на голови парламентаріїв саме під час обговорення чергового проекту головного фінансового документа країни. Відтак окремі кадрові та організаційні заходи, коли придивитися до них, виявляються чимось еволюційно необхідним, але для якісного стрибка вочевидь недостатнім. Дуже хотілося б помилитися, але у справедливості цих слів ми вкотре переконаємося, скоріш за все, вже найближчими місяцями.
На своїх хлібах
Якщо на хвилинку забути про «родзинку» нинішнього бюджетного процесу — широко розрекламовану реформу прибуткового податку (про інші податки трохи згодам), то «Основні напрями бюджетної політики на 2003 рік» почасти нагадують залежаний сухофрукт: скромненько, поживно, але бурю позитивних емоцій викликає хіба що в того, хто сидить на голодній дієті. Ні тобі можливостей для збільшення 2003 року в Україні мінімальної заробітної плати, ні додаткових коштів на капітальні вкладення, ні особливих щедрот від державного бюджету місцевим — усе суворо на рівні 2002 року.
Ясна річ, Мінфін (а разом із ним і Кабмін) можна зрозуміти: 1,6 млрд. дол. зовнішніх боргових платежів плюс обіцянка розрахуватися за невідшкодований державою ПДВ (ще орієнтовно 1 млрд. грн.) за 60 млрд. грн. дохідної частини — завдання не просто складне, а надскладне. Плюс два рішення Конституційного суду — про фінансування пільг і про безплатну медичну допомогу, які за всього бажання не обійдеш і не об’їдеш і які апріорі роблять будь-який з бюджетів наступних трьох-п’яти років нереальним. Але в уряду можна й поцікавитися — а за чиєї активної участі копали цю боргову яму, хто зволікає (здається, ще з вересня минулого року, коли обговорювався попередній бюджет) із кардинальними рішеннями щодо податку на додану вартість, і хто довів країну до такого життя, що ні експортерам (за винятком старанно відібраних?) в очі подивитися, ні кредиту від МВФ одержати? На чиїй совісті — Іванова, Петрова, Сидорова? — так і не створена система адресної допомоги населенню? Хто чинить спротив оптимізації бюджетної сфери?
Хоч би як критично ставилися до Кабінету Кінаха, але багато цих проблем із «бородою», і постановкою їх у нашій країні займалися ще в ті часи, коли Анатолій Кирилович скромно засідав у офісі УСПП на Хрещатику. Приміром, мінімум три віце-прем’єри з попередніх урядів, котрі нині перебувають у сесійній залі, — добродії Пинзеник, Тигипко, Єхануров — розповідали журналістам, як усе буде добре й чудово. Після реформи бюджетної сфери, ясна річ. Ну, і де ж ця реформа?
Багаторічна «страусяча» політика призвела до того, до чого й мала призвести. Бюджетна сфера або в руїнах, або процвітає, перейшовши на самоутримання. Точнісінько так само пішли на свої хліби й величезні «держави в державі»: податківці, митники, міліція. Тож хоч як депутати шпетили б Мінфін за неналежний контроль, мало не скандуючи «Кор-руп-ція!», почувши з вуст голови Рахункової палати Валентина Симоненка досить цікаві цифри про те, що до спеціального фонду держбюджету (читай, у відомчі засіки МВС, податкової та іже з ними) 2001 року було зібрано майже 1,2 млрд. благодійних внесків, — справу вже зроблено. Процеси загнивання майже незворотні.
Вижити на бюджетні гроші нинішній масі службовців неможливо, це доведено не «Зануссі», а українською практикою. Отже, роль бюджету зводиться до символічного «підгодовування», і бозна-що на нас чекає далі на цьому шляху.
Знаменно, що Мінфін цього року зважився на крихітний крок, аби хоч із фінансового погляду трохи дати лад справі однак... одержав рішучу відсіч. Дарма міністр Ігор Юшко доводив депутатам ненормальність ситуації, коли вузи третього-четвертого рівня акредитації мають статус бюджетних установ і ведуть розрахунки з бюджетом тільки через Держказначейство, але при цьому на 80 і більше відсотків утримують себе самі, із звичайнісінького рахунку в банку, ні з ким не погоджуючи цю частину витрат. За такого співвідношення ресурсів правильніше було б зробити не бюджетними установами, а одержувачами бюджетних коштів, вважають у Мінфіні. Але депутатський загал категорично проти, називає такі новації «приватизацією вищої освіти»...
Далі — більше: громадськості так досі й не відома позиція галузевого міністра. Чи читав пан Кремень бюджетну резолюцію та конкретно згаданий пункт? Як голосував під час обговорення на засіданні Кабміну? Чи є в міністерстві своє бачення вочевидь назрілої реформи й наскільки воно узгоджується з бюджетними можливостями? Немає відповіді. Мабуть, доля наша така — будь-які галузеві реформи пов’язувати винятково з ухваленням бюджетного закону...
Про користь відповідальності
та професіоналізму
Багато правильного — прикрого, гіркого й навіть страшного — говорилося в сесійній залі протягом двох бюджетних днів у Верховній Раді, перший із яких було цілком присвячено результатам 2001 року, а другий — перспективам 2003-го. Але з величезного масиву сказаного в пам’яті закарбувалися чомусь лише слова голови Рахункової палати Валентина Симоненка. «Основоположне питання — чи був бюджет реальним?» — ставив проблему Валентин Костянтинович і відразу відповідав: «Він був реальним». Оскільки, мовляв, усі його так оцінювали після ухвалення — і голова Верховної Ради, і прем’єр...
І це цілком серйозно говориться про бюджет-01, у якому, нагадаємо, у дохідну частину було записано 5,9 млрд. гривень від приватизації!
Можна було б похихотіти в кулачок, якби повторення пройденого не загрожувало країні й 2003 року. Ні, про «реальні» 5,9 млрд. уже не йдеться — приватизаторам планують лише два з гаком, зате бюджетний комітет пропонує урядові не менше 40 відсотків отриманих від продажу держмайна коштів спрямувати на державні централізовані капітальні вкладення.
Уявляєте фантасмагоричну картину: в останніх числах грудня 2003-го країна починає щось гарячково капітально будувати... Чому в грудні? А тому, що три чверті надходжень від приватизації традиційно плануються на кінець року. А надходять часом місяців на п’ять пізніше. Кого ми хочемо обдурити такою цифровою облудністю?
Однак і це ще не все. Бюджетний комітет настійливо рекомендує урядові уточнити макропоказники на наступний рік і при плануванні доходів враховувати вже досягнуте й прогнозоване на 2003-й економічне зростання. У викладі голови комітету Петра Порошенка це звучало так: «Обсяг доходів бюджету, на мій погляд, занижено як мінімум на 10%». Автор цих рядків сприйняв було сказане як відвертий заклик збільшити дохідну частину на енну кількість мільярдів (країна це лише торік проходила!), однак Петро Олексійович уточнив, що йдеться не про «надування» доходів бюджету, а лише про уточнення макропоказників, на яких його будуватимуть.
Щодо макропоказників в Україні повний ажур. У травні приблизно на 20 відсотків дорожчає бензин, а статистики фіксують дефляцію — це як, нормально? Інфляція з початку року становить нуль відсотків, і це при майже трьох відсотках економічного зростання — цифри в цивілізованих економіках несумісні.
Існує три варіанти пояснення: або макроекономічна благополучність-02 — одна велика приписка, або українська економіка розвивається за якими завгодно, але тільки не економічними законами, або має місце неймовірний коктейль із першого й другого. Чому віддати перевагу? Українські економічні світила мовчать. Схоже, що за такого рівня аналітичних здібностей майбутні прогнози братимуться звідки належить, і, якщо грунтуватися на них, доходів бюджету можна намалювати рівно стільки, скільки Верховна Рада побажає.
У цій ситуації юнацьким максималізмом виглядають спроби міністра фінансів відмовитися від захищених статей і в такий спосіб зафіксувати певний урядово-парламентський консенсус: «Наша мета — стовідсотково збалансований бюджет». І по-дорослому мудрими — вимоги бюджетного комітету захистити від секвестру хоча б оплату роботи працівників бюджетних установ, нарахування на заробітну плату, придбання медикаментів і перев’язувальних матеріалів і трансферти — населенню та місцевим бюджетам.
По-перше, від виборів до виборів, як засвідчують уже перші дні роботи парламенту, рівень популізму в депутатській крові не знижується. Це рівнозначно додатковим бюджетним видаткам, зокрема й соціального характеру. По-друге, люди на вибори дуже витратилися, і гроші бажано відшкодувати відразу ж, не зволікаючи. Звідки відшкодовувати? Так-так, ви правильно мене зрозуміли.
По-третє, судячи з виступу нового голови фінансового комітету ВР Сергія Буряка, багато урядових ініціатив щодо акцизу—ПДВ—податку на прибуток просто приречені. Стилістика висловлювань у Сергія Васильовича дещо інакша, ніж у його попередників — Валерія Альошина та Віктора Суслова, але суть залишається незмінною: фінансовий комітет ВР нового скликання дуже серйозно опонуватиме Кабміну в податкових питаннях. Це ставить під загрозу ту частину доходів, на яку так розраховує Мінфін у зв’язку з обіцяною лібералізацією прибуткового податку.
Ну а четверта причина — берегти як зіницю ока захищені статті — криється у звичках нашої виконавчої влади. І думається, підсвідомо мають рацію депутати, відмовляючись їй (владі) вірити. Для дуже багатьох нефахівців у бюджетних питаннях стала одкровенням почута цього тижня історія про те, як на початку грудня 2001 року проводився ніким офіційно не санкціонований секвестр бюджету. Одного дня Держказначейство взяло та й заморозило розрахунки бюджетних організацій, а майже через три тижні, буквально в останніх числах року, відновило.
Чи так повинні залагоджуватися справи в країні, що має повний набір гілок влади й живе за Бюджетним кодексом, питання, звісно, риторичне. Але доти, поки повноваження Держказначейства із виконання бюджетів не буде найдокладнішим чином прописано в спеціальному законі, де крок ліворуч, крок праворуч загрожують кримінальною відповідальністю, у захищені статті краще було б записувати принаймні половину бюджетних видатків. З нашими виконавцями так спокійніше.
Замість резюме
…На початку червня навколопарламентська спільнота могла спостерігати дуже цікаву картину: майже сотня народних депутатів України рветься не в дворяни чи володарки морські, а до скромної участі у двох комітетах — фінансово-банківському й особливо бюджетному. З одного боку, причина цього в структурних проблемах нашої Верховної Ради, які вимагають присутності на ключових позиціях якнайбільшої кількості колег по фракції, а з другого — очевидне нерозуміння того простого факту, що акценти за останні роки істотно змістилися. Бюджетний комітет у парламенті нового скликання втратить значну частку колишньої впливовості, йому вже не бути ні таким агресивно-реформаторським, як за часів головування Юлії Тимошенко, ні настільки відверто-опозиційним, як за Олександра Турчинова.
Процес цей об’єктивний, і справа не в персоналіях (ми з великою повагою ставимося до Петра Порошенка, Людмили Супрун та інших новообраних керівників). Справа — у Бюджетному кодексі, де досить чітко прописані стримувачі та противаги між гілками влади і який, за вдумливого виконання, рано чи пізно переведе бюджетний процес у нашій країні в більш цивілізоване річище.
Звісно, у сенсі переходу на цивілізовану колію 2003 рік принаймні наполовину втрачено. І щоб коли не врятувати головний фінансовий документ, то принаймні зробити його кращим, ніж нині чинний, і урядовій, і депутатській сторонам доведеться знайти золоту середину між компромісом і безкомпромісністю. Треба діяти наче за умовчанням: ставимо тільки реальні цілі, хоч якими привабливими здавалися б усі інші. Однозначно виносимо за дужки всі міжпартійні, міжкланові, міжособистісні відносини, якщо вони не сприяють нормальному перебігові бюджетного процесу. До пори до часу облишмо з’ясування питання, хто розумніший і впливовіший. Працюймо на країну.
До болю мало шансів, що саме так і станеться.