З початку нинішнього року українська банківська система виявилася замішаною в цілій серії великих і дрібних скандалів. У ЗМІ явно активізувалася поява інформації про виникнення претензій до тих чи інших банків із боку то їхнього власного регулятора, Національного банку, то ДПАУ, а то й навіть силових відомств. Та це — далеко не основні прикрощі. Також щось почастішали повідомлення не лише про проблеми з платоспроможністю окремих банків, а й про випадки обману клієнтів інших фінансових установ.
На щастя, в основному йдеться лише про досить дрібні банки, які значаться в рейтингу вітчизняних банківських установ за межами першої сотні. Проте це зовсім не знижує актуальності тих репутаційних ризиків, із якими зіштовхнулася нині вся банківська система та її регулятор. Чи сприймають банкіри ці ризики всерйоз і чи докладають досить зусиль, щоб зберегти довіру суспільства?
Що відбувається?
На тлі більш ніж активного висвітлення у вітчизняних медіа історії про інвесторів, обманутих «Елітою-центром», у новинарних випусках деяких телеканалів «раптом» з’явився інший жалісливий сюжет. Вкладники відразу трьох київських банків, серед яких чимало пенсіонерів, пікетують будівлю НБУ, обурливо вимагаючи від керівництва Національного банку пояснити, що відбувається з цими фінустановами, а також хто й коли повертатиме їхні кревні. Не хочеться нікого скривдити, але чомусь раптом виникає враження, що за всім цим ховається рука вмілого режисера, який скоординував і спланував ці події. Надто вже професійно виглядають люди, які задають тон акції протесту...
Однак про все по порядку.
Нагадаємо, що проблеми в Інтерконтинентбанку та банку «Гарант» спливли зовні ще минулої осені. 22 лютого до списку тих, хто «особливо відзначився» додалася ще одна фінустанова: НБУ оголосив про призначення тимчасової адміністрації в ТОВ «Київський універсальний банк» (до 2004 року — банк «Буковина»). Підставою для такого рішення стали «факти здійснення банком діяльності із серйозними порушеннями банківського законодавства й нормативно-правових актів НБУ, проведення операцій із серйозним ступенем ризику, установлені за результатами планової інспекційної перевірки діяльності банку, що закінчилася в січні 2006 року».
Під час перевірки було встановлено, що проблемні активи «Київського універсального» становлять 41% від загального рівня активів, капітал повністю втрачено, а фінансовим результатом є збитки. Банк неспроможний у повному обсязі забезпечити розрахунки за своїми зобов’язаннями.
Також наглядовий орган констатував причини того, що сталося: «Всупереч вимогам нормативно-правових актів НБУ, при наданні кредитів банк не проводив належного аналізу платоспроможності позичальників, контролю цільового використання кредитних коштів, високої концентрації кредитних ризиків. Банк здійснював політику довгострокового кредитування (45% активів банку становлять кредити з терміном погашення в 2015 році) за відсутності джерела фінансування з відповідним строком. Крім того, із лютого поточного року в банку склалася некерована ситуація в керівництві у зв’язку зі звільненням із посади голови правління та головного бухгалтера, а призначені на ці посади нові кандидатури не відповідали законодавчим вимогам щодо бездоганної ділової репутації та не були узгоджені НБУ».
З 1 лютого банк з власної ініціативи припинив залучати гроші фізосіб — після того, як у листопаді-грудні оголосив новорічну акцію та зібрав із них близько 10 млн. грн. Потенційних вкладників, як повідомляють друковані видання, заманювали в «Київський універсальний» відсотковими ставками, які набагато перевищують ринкові (навіть як для акції). Особливо банку були потрібні довгострокові вклади: для депозитів строком понад один рік він пропонував 19% у гривні. Біля дверей відповідного кабінету вишиковувалися черги. Складалися вони, головним чином, із людей літнього віку, оскільки найпривабливішими в КУБу були ставки за пенсійними вкладами.
Потім з’явилася інформація про погіршення справ у банку «Гарант», у якому ще 23 листопада 2005 року Нацбанк запровадив тимчасову адміністрацію і наклав мораторій на виплату вкладів. 28 лютого НБУ відкликав в «Гаранта» банківську ліцензію і прийняв рішення про його ліквідацію. Тим самим були припинені повноваження тимчасового адміністратора, який відмовився від спроб відновити платоспроможність фінустанови.
Як йдеться в повідомленні НБУ, причиною незадовільного фінансового становища АКБ «Гарант» була ризикована кредитна політика колишнього керівництва банку за операціями із пов’язаними особами. Зокрема, торік «Гарант» придбав на велику суму векселі, попередньо не вивчивши, як того вимагають нормативно-правові акти НБУ, фінансове становище та платоспроможність їхніх емітентів. Згодом тимчасовий адміністратор з’ясував, що підприємства-емітенти векселів реально не здійснювали ніякої господарської діяльності, що дає підстави стверджувати про їхнє створення з метою прикриття незаконної діяльності (фіктивне підприємництво). Крім того, колишнє керівництво банку надало пов’язаним особам кредити на велику суму без оцінки реального фінансового становища позичальників, за відсутності документів, які засвідчують наявність і стан забезпечення наданих кредитів, або з отриманням неліквідної застави.
Допускали також інші порушення банківського законодавства. У зв’язку з цим тимчасовий адміністратор направив відповідні звернення до судових і правоохоронних органів. У лютому 2006 року прокуратура Дніпровського району Києва порушила кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами АКБ «Гарант». Справу було відкрито 10 лютого 2006 року за ст. 364 ч. 2 КК («Зловживання владою чи службовим становищем, що призвело до тяжких наслідків», яке карається позбавленням волі на п’ять-вісім років).
Явно намагаючись відмежуватися від не надто приємної ситуації, чиновники Нацбанку заявили, що раніше не мали підстав застосовувати до АКБ «Гарант» попереджувальних заходів, оскільки ця фінансова установа тривалий час надавала недостовірну статистичну звітність про свою діяльність.
Реально ж серйозні проблеми в банку, судячи з усього, виникли ще на початку минулого року. Про це опосередковано свідчить прихід у червні нових акціонерів і те, що влітку банк активно залучав вклади під 22% річних. Хоча середня ставка за депозитами в українських банках уже тоді була нижчою за 18%. Як повідомляють вітчизняні ЗМІ з посиланням на постраждалих клієнтів, спостерігалася справжня давка в чергах тих, хто хотів довірити свої кошти саме банку «Гарант».
З урахуванням непростої політичної та макроекономічної ситуації в країні, а також конкуренції у банківському секторі, що постійно посилюється (особливо після початку активної експансії на вітчизняному ринку іноземного капіталу), багато експертів прогнозують, що перелічені вище невдахи — далеко не останні в списку потенційних банкрутів.
І досі не «устаканилася» остаточно ситуація в Інтерконтинентбанку. Скандальні публікації щодо нього почали з’являтися у вересні 2005-го, а 4 жовтня Нацбанк запровадив тимчасову адміністрацію. Наприкінці року знайшлася група інвесторів, котрі викупили дві третини акцій Інтерконтинентбанку, збитки якого торік становили 59,4 млн. грн. Було обіцяно, що з початку 2006 року в банк переведуть 41 млн. грн. — на погашення заборгованості перед вкладниками. Сума, що реально надійшла, чомусь виявилася в кілька разів меншою.
А минулого тижня в ЗМІ з’явилася інформація, що Інтерконтинентбанк можуть продати латвійському Ogres Komercbanka. Наміри в латишів начебто серйозні: із метою купівлі контрольного пакета нині у банку проводять аудит. Цю інформацію підтвердив і перший заступник голови НБУ Анатолій Шаповалов, повідомивши, що «ситуація в Інтерконтинентбанку поліпшується, він уже почав виплачувати відсоток за вкладами фізичних осіб за лютий».
Однак розслабитися представникам регулятора, схоже, наразі не вдасться. Остання з подій, що відбулися, поки що не мала прецедентів у сучасній вітчизняній історії.
18 березня вкладники банку «БІГ Енергія» звернулися з відкритим листом до НБУ, президента України і РНБОУ з проханням запровадити тимчасову адміністрацію в банку для поліпшення його фінансового становища. Своє прохання автори відкритого листа мотивують інформацією, яка з’явилася в них, про нібито існуюче погіршення фінансового становища і виведення керівництвом «БІГ Енергії» активів із банку. Вкладники також просять Генпрокуратуру розглянути можливі порушення керівництва банку й стверджують, що їхні звернення до менеджменту фінустанови було проігноровано.
Примітно, що, на відміну від «маляток», у цьому разі йдеться вже про долю більшого, з активами понад 1 млрд. грн., банку, що належить до групи середніх. За станом на 1 січня 2006 року, вклади фізосіб у «БІГ Енергії» перевищували 400 млн. грн.
Раніше в ЗМІ з’являлася інформація, що НБУ розпочав перевірку цього банку 7 березня, а 18 січня закінчилася планова виїзна перевірка ВАТ Банк «БІГ Енергія» робочою групою ДПАУ. У результаті перевірки були виявлені факти несплати податків до бюджету на загальну суму понад 3 млн. грн., а також розкриті схеми «вимивання» активів. Проти посадових осіб банку «БІГ Енергія» заведено справу за статтею 212 Кримінального кодексу України «Ухиляння від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів».
У розповсюдженому банком прес-релізі йдеться про те, що «так званий лист вкладників, про який повідомив ряд ЗМІ, є не що інше, як черговий прояв брудних технологій, спрямованих на дестабілізацію ситуації в банківській системі... Інформаційна атака на банк, яку ми спостерігаємо впродовж останніх двох місяців, має всі ознаки райдерської операції, старт якій дав виступ одного відомого в Україні російського бізнесмена».
Мабуть, під визначенням «відомого в Україні російського бізнесмена» у банку мають на увазі Костянтина Григоришина, який, начебто будучи одним із співвласників «БІГ Енергії», ще в січні, на міжнародному інвестиційному форумі в Києві «Політика процвітання», уперше заявив, що банк є технічним банкрутом. Також пан Григоришин обвинуватив фінансову установу в тому, що вона мінімізує податки для певної групи людей і компаній, зокрема, і для обленерго, беручи участь у виведенні прибутку цих компаній.
Цікаво, що, крім новин про проблемні банки, досить регулярно з’являються повідомлення і про ті чи інші зловживання у фінансових установах. То аферу з депозитними рахунками майже на 1 млн. грн. викрили правоохоронці Івано-Франківської області, то прокуратура Львівської області встановила, що з рахунків вкладників понад 2,5 млн. грн. незаконно зняв співробітник однієї з філій акціонерного комерційного банку у Львові...
Та найцікавіша інформація з’явилася в одному з ділових видань. У публікації, яку так і не спростували, повідомлялося, що СБУ порушила кримінальну справу проти «невстановлених» посадових осіб одного з відділень Приватбанку в м.Дніпропетровську. Співробітники «Привату» нібито фальсифікували депозитні договори, без відома клієнтів знімали гроші з їхніх депозитних рахунків і в такий спосіб приблизно за рік привласнили понад 18 млн. грн. Щоб приспати пильність неуважних вкладників, аферист із «Привату», одержуючи гроші, натомість вручав клієнтам меморіальні ордери, які нічого не значили й насправді не могли бути підставою для внесення грошей у касу банку, оскільки є документами для внутрішніх операцій.
У самому Приватбанку підтвердили, що кримінальну справу щодо їхнього співробітника, який зловживав своїм службовим становищем, справді порушено. Більш того, заяву в правоохоронні органи подав сам банк.
Проте вкладникам, які самі звернулися до суду, було відмовлено в поверненні грошей, оскільки в «Приваті» підозрюють, що дехто з громадян міг сам бути в змові з працівником банку. Головний аргумент — депозитні договори недійсні, тому що при укладанні не було витримано письмову форму договору вкладу, вкладнику не було видано ні ощадної книжки, ні сертифіката, ні іншого документа, який відповідає вимогам законодавства (ст.1059 ЦК України).
Виходить, що власники й управляючі Приватбанку вважали, що їхньому дітищу цілком під силу впоратися з подібним ризиком для репутації банку. Адже клієнтів обманював не хтось, а співробітник, який працював у його відділенні!
Хто винний?
Зниження довіри українців до рідної банківської системи, яка зуміла успішно вистояти в смутні часи президентських виборів, наразі не набирає критичної маси. Дай Боже, і не набере. Хоч гривневі вклади в банках за перші два місяці з початку року й скоротилися, за рахунок приросту валютних загальна депозитна база тримається приблизно «при своїх» (і навіть трохи виросла — на 0,3%).
Вклади фізосіб за січень-лютий зросли на 2,7 млрд. (3,6%). Сталося це не тільки завдяки зростанню валютних вкладень, а й поновленню в лютому приросту гривневих депозитів (хоча загалом цей показник поки що залишається від’ємним — «мінус» 107 млн. грн.). Такою безпрецедентною довірою з боку українських громадян, з огляду на всі вищевикладені економічні нюанси, та ще й вибори, банкіри можуть сміливо пишатися.
І все-таки створюється враження, що й вони самі, і регулятор ходять лезом бритви. Зайнявши позицію «моя хата скраю», і Національний банк, і Асоціація українських банків, і керівники найбільших і великих банків (які, до речі, є першими потенційними жертвами масового відтоку вкладів) ігнорують очевидні дуже серйозні репутаційні ризики, із якими зіштовхнувся нині банківський сектор.
Хай там як, але за станом на 1 березня українці довірили вітчизняним банкам понад 75 млрд. грн. А в стані ліквідації на сьогодні перебуває 21 банк із 186, що налічуються в державному реєстрі (11%).
Водночас, як справедливо зазначають спостерігачі, із усіх банків, у яких свого часу запроваджували тимчасову адміністрацію НБУ, відновили свою платоспроможність і діяльність лише два банки — «Столичний» і Південкомбанк. Звідси — звинувачення не тільки в не досить ефективному нагляді, які почали звучати на адресу НБУ, а й у призначенні тимчасових керуючих і ліквідаторів, котрі переслідують власні інтереси.
Справді, банківське регулювання і нагляд є однією з функцій НБУ. І коли банк раптом виявився неплатоспроможним, отже, логічно припустити, що не додивився саме регулятор банківського ринку.
У свою чергу в Нацбанку такі обвинувачення вважають не зовсім обгрунтованими. «Ми не контролюємо банки, ми лише наглядаємо, — заявив нещодавно перший заступник голови НБУ Анатолій Шаповалов, — і не несемо відповідальності за порушення законності операцій». За його словами, проблема в цих банках була в тому, що їхнє правління надавало НБУ недостовірну інформацію. «Власники банків інколи не диверсифікують своїх ризиків, а здійснюють високоризиковану політику в частині надання кредитів інсайдерам, — сказав Анатолій Шаповалов. — От і результат — банкрутство банку».
Справді, саме «необережні», а часом і незаконні операції з пов’язаними особами, разом із «надмірно ризикованою політикою менеджменту» (за якою, до речі, запросто може ховатися і злий намір), найчастіше називають серед головних причин жалюгідного становища банків.
Нацбанк заявляє, що цілком усунути цю проблему наразі не в змозі, бо не має для цього достатніх повноважень.
Цю проблему було навіть визнано гідною особливої уваги в нещодавно розробленому Нацбанком разом з АУБ проекті програми розвитку банківської системи в 2006—2010 роках. Констатувавши той факт, що йому насправді невідомі реальні власники 2/3 українських комерційних банків, НБУ заявив, що для підвищення прозорості потрібні відповідні зміни в законодавстві. Втім, варта уваги наявність у проекті й такого пасажу: «Хоча, з огляду на те, що велика кількість реальних власників банків є народними депутатами, існують сумніви в можливості прийняття таких змін».
Складно не визнати резонність цих доказів чиновників НБУ. Адже не знаючи реальних власників банку, перевіряти його зв’язки з інсайдерами справді дуже важко. Втім, окремі експерти вважають, що Нацбанк цілком міг би виявляти схемні операції на основі аналізу щоденних банківських балансів. Було б бажання.
Практично будь-якому спостерігачеві, який більш-менш цікавиться банківською тематикою, добре відомо, що переважна кількість українських банків не функціонує як повноцінна та самостійна бізнес-одиниця. Як правило, навколо банків існують цілі мережі господарських структур, які або створили банк, або виникли на його базі, а самі банки найчастіше виконують функцію розрахункових центрів, які обслуговують і оптимізують фінансові потоки таких «конгломератів».
Про це нещодавно заявив і голова Нацбанку Володимир Стельмах, визнавши, що більшість українських банків «покликані обслуговувати конкретні проекти їхніх власників, і не більше».
Як любить повторювати пан Стельмах, тим самим поєднуються поняття капітал-власність і капітал-функція. Справді, сам по собі банківський бізнес в Україні, який дає в середньому рентабельність капіталу до 10%, поки що не дуже цікавий як об’єкт його вкладення, серйозно поступаючись за дохідністю іншим сферам підприємництва. Банки більш цікаві їхнім власникам як скарбнички для інших, дохідніших сфер власного бізнесу, і попутно використовуються для оптимізації, зокрема, й оподаткування, або, ще гірше, для заробляння грошей на не зовсім законних конвертаційних і «відмивочних» операціях.
Як бачимо, стан справ, за якого в осіб, які розпоряджаються залученими грошима, не можуть не виникати конфлікти інтересів, є благодатним грунтом для фінансових зловживань. Тим паче що, укравши кілька десятків або навіть сотень мільйонів, у нашій країні не надто складно уникнути кримінальної відповідальності завдяки недолікам вітчизняного законодавства, а також корупції в органах МВС, прокуратури та судочинства. Як дуже вдало зазначило одне з ділових видань, «після падіння кожного банку завжди відкриваються кримінальні справи, але реально за вбивство фінінституту ніхто зі справді винних відповідальності не несе. В Україні на дев’ять років позбавлення волі був засуджений тільки Борис Фельдман (банк «Слов’янський», та й то швидше через політичні мотиви. — Ю.С.). Та його провину так і не було до кінця доведено, а сам він достроково, через п’ять років, вийшов на волю».
Що робити?
Хоча б частково розв’язати ці проблеми був покликаний законопроект «Про внесення змін у деякі закони України» (реєстраційний №3669), поданий Нацбанком на розгляд ВР ще в червні 2004 року.
Крім усього іншого, до нього були включені норми, які давали б можливість НБУ на етапі узгодження статуту банку отримувати інформацію щодо ділової репутації засновників і осіб, які беруть істотну участь у банку, зокрема контролерів (реальних власників) банку, тобто осіб, які прямо або опосередковано володіють істотною участю в банку.
Та коли «ДТ» востаннє поцікавилося його долею, із НБУ надійшла інформація такого змісту: «У комітеті ВР з питань фінансів і банківської діяльності цей законопроект відпрацьовувався секретаріатом, але на засіданні комітету розглянутий не був».
І це — за півтора року! Утім, чого дивуватися: у фінансово-банківському комітеті парламенту трудиться чимало представників банківського лобі. Вони ж — основні супротивники ініційованих нововведень, бо для них, як і у випадку з новою редакцією закону про акціонерні товариства для деяких осіб у комітеті з економічної політики, ці зміни наразі «не на часі».
Що в такому випадку казати про законодавчі можливості НБУ, якщо і президент, і більшість українських прем’єрів завжди скаржилися і скаржаться на складність боротьби з подібною круговою порукою законодавців.
Тим паче, що в результаті конституційних змін, прийнятих у грудні 2004-го, із січня 2006 року Нацбанк і зовсім позбавлений права законодавчої ініціативи. До речі, у зв’язку з цим ВР повернула в Нацбанк усі раніше подані, але не прийняті законопроекти, зокрема й багатостраждальний №3669.
Втім, і в Нацбанку, здається, не надто переймаються цією обставиною. Зокрема, Володимир Стельмах, відповідаючи на запитання, чи вплине це на виконання НБУ своїх функцій, заявив: «Думаю, що ні. Банківська сфера в дійсності має бути оптимально консервативна, тому ще попереднє керівництво Національного банку вважало дане право (законодавчої ініціативи. — Ю.С.) не надто необхідним. Депутати ж вирішили, що головний банк країни не дуже активно завантажував відповідні комітети ВР своїми законопроектами».
Також глава Нацбанку зазначив, що в разі потреби законопроекти рекомендуватимуться до Верховної Ради від імені секретаріату президента чи Кабміну. І додав: «Нарешті, є (і буде) когорта депутатів, які добре знають і розуміють специфіку роботи банківської системи. А в них право законодавчої ініціативи ніхто відбирати не збирається».
Тут, певне, насамперед мають на увазі главу фінансово-банківського комітету Сергія Буряка, у банку якого (АКБ «Брокбізнесбанк») Володимир Стельмах під час вимушеного заслання з НБУ в 2003—2004 роках навіть очолював спостережну раду.
Мимоволі виникає запитання — а чому ж при таких «зв’язках» керівництво Нацбанку так і не змогло домогтися розгляду цього такого важливого законопроекту хоча б у комітеті? Може, тому, що не дуже й хотілося? Адже за нинішнього стану справ можна сміливо переводити стрілки на нестачу законодавчих повноважень...