Теза про те, що вітчизняна солідарна пенсійна система себе поступово зживає, останнім часом набуває дедалі більшої популярності не тільки в обивательському середовищі, а й, що дивно, в експертній спільноті.
Розмір пенсії, мовляв, не дає змоги людям похилого віку вести гідний спосіб життя, тому солідарну систему потрібно ліквідувати повністю, з усіма її складовими, в тому числі з єдиним соціальним внеском (ЄСВ). У результаті ідея скасування ЄСВ опановує розумами навіть провідних українських політиків й аналітиків, причому пропонується не обов'язково при розгляді пенсійної проблематики. Найчастіше скасування або зниження ЄСВ підносять як один із засобів боротьби з тіньовою економікою, виходячи з того, що головною причиною тінізації зарплат є екстремально високе навантаження на фонд оплати праці, і зниження навантаження допоможе вивести бізнес із "тіні". На перший погляд позиція виглядає цілком логічною і обґрунтованою. Але лише на перший.
Дійсно, коли нарахування на зарплату і відрахування із зарплати в сумі будуть нижчими за витрати на конвертацію (до 15%), підприємці з радістю виведуть зарплати з "тіні". Однак такого низького навантаження на фонд заробітної плати нема ніде у світі.
Поставмо провокаційне запитання: а навіщо взагалі детінізувати ринок праці? І самі ж на нього відповімо.
По-перше, цей захід сприятиме наповненню Пенсійного фонду України (ПФУ). Додатково донарахований ЄСВ збалансує (хоча б частково) доходи і витрати солідарної пенсійної системи, що дасть можливість зменшити трансферт із держбюджету. А вивільнені гроші можуть бути спрямовані на інші цілі: охорону здоров'я, освіту, оборону тощо.
По-друге, відбілювання зарплат забезпечить додаткові доходи державного та місцевих бюджетів від податку на доходи фізичних осіб.
По-третє, додаткова сума внесків, сплачених за працівника до ПФУ, забезпечить йому майбутню пенсію у більших розмірах, аніж при роботі "втемну".
І останнє, приємний бонус для роботодавців, які виплачують зарплату офіційно, - вони можуть спати спокійно, не побоюючись перевірок (звісно, виключно в частині оплати праці).
Та якщо ми хочемо вивести зарплати з "тіні", щоб полегшити життя ПФУ у вигляді додаткового ЄСВ, то точно не можемо його скасувати, інакше втратимо сенс боротьби з детінізацією. Далі, ми хочемо збільшити доходи центрального і місцевих бюджетів за рахунок додаткового ПДФО, тобто і цей податок знизити не вийде.
Нарешті, працівники можуть розраховувати на підвищену пенсію при досягненні пенсійного віку. Оце дійсно серйозний аргумент. Принаймні він був таким до пенсійної реформи 2017 року. Однак після скасування коефіцієнта 1,35 вагомість цього аргументу серйозно нівельована.
Станом на перше півріччя 2018 року коефіцієнт заміщення в Україні (відношення середньої пенсії до середньої зарплати) дорівнював 0,26. І в подальшому буде лише знижуватися за рахунок заміщення "старих" пенсіонерів із коефіцієнтом 1,35 на "нових" із коефіцієнтом 1,0. При цьому МОП рекомендує забезпечувати цей показник на рівні не нижче від 0,4.
Інакше кажучи, майбутня вигода для працівників від відбілювання зарплат за існуючого порядку речей виглядає дедалі більш сумнівною. Навпаки, в нинішніх реаліях "біла" зарплата може загрожувати позбавленням права на житлову субсидію. Тому з'явилася проблема вже у тих роботодавців, хто сам хоче платити "по-білому", але люди не беруть.
Отже, детінізація зарплат із допомогою виключно зниження податкового навантаження позбавляє процес будь-якого сенсу. Адже детінізація не є самоціллю. Її сенс полягає в балансуванні таких складових соціально-економічного устрою країни, як державні фінанси, фінанси ПФУ та соціальне становище пенсіонерів. Якщо з першими двома складовими все більш-менш ясно, то на останній необхідно зупинитися докладніше.
У контексті соціального становища пенсіонерів доречно наголосити на одному нюансі. Пенсійна система України базується на страховому принципі (принаймні це задекларовано в чинному законодавстві), який включає в себе три складові: солідарність, платність і еквівалентність відшкодування. Саме на солідарності дозволимо собі загострити увагу.
Перш за все йдеться про міжпоколінну солідарність, коли компенсація шкоди від втрати працездатності у вигляді пенсії для старшої вікової когорти (непрацездатне населення) відбувається за рахунок перерозподілу внесків молодшої вікової когорти (працездатне населення). Солідарна пенсійна система перш за все моральна, адже молодше покоління піклується про старше, точно так само, як ті свого часу дбали про своїх стариків.
В економічному контексті пенсія - це частина заробітної плати, виплату якої відстрочено до втрати працездатності. Тож і платити її повинен роботодавець. Ще в Римській імперії солдат, який відслужив належний строк у легіоні, при звільненні отримував у власність ділянку землі з будиночком, оливковим гаєм, стадом кіз і десятком рабів. Тим самим держава, будучи роботодавцем, знімала з ветерана всі клопоти про подальше існування.
Так само за Радянського Союзу держава, будучи загальним роботодавцем, виплачувала пенсії громадянам, які відпрацювали на неї. Однак сьогодні держава є лише одним із роботодавців, поряд із представниками бізнесу. Тому платити пенсіонерам - обов'язок усіх роботодавців, у тому числі і бізнесменів.
Можуть заперечити, що на сьогодні ЄСВ є не єдиним джерелом власних доходів ПФУ. Окремий збір до солідарної системи сплачується за купівлю ювелірних виробів, легкових автомобілів і за операції з нерухомістю. Все це так, але слід розуміти, що ці та подібні платежі є вимушеним заходом, покликаним хоч якось стабілізувати фінанси ПФУ. Але головним платником у солідарну систему, як і раніше, є і мусить бути роботодавець. А наповнення ПФУ за рахунок інших джерел, наприклад, податку на нерухомість, є не що інше, як порушення самої ідеї пенсійного страхування і перекладання відповідальності з бізнесу на державу.
Також реалізація ідеї наповнення ПФУ із альтернативних джерел, окрім іншого, означає не що інше, як ручне управління пенсіями з боку ВРУ, додатковий стимул для передвиборного популізму й інші, добре знайомі нам речі.
На це можна було б заплющити очі, якби заміна ЄСВ будь-яким іншим джерелом доходів поліпшила становище пенсіонерів. Але у вітчизняних реаліях украй складно знайти додаткове джерело, що приносить більш як 350 млрд грн щорічно.
Теза про те, що солідарна система мертва, по-своєму гарна, але хибна. Так, пенсії малі. Так, дефіцит бюджету ПФУ великий. Але згадаймо, що для більш як 8 млн непрацюючих пенсіонерів це єдине джерело існування.
Дехто з експертів наполягає, що систему врятує запровадження загальнообов'язкового накопичувального пенсійного страхування (другий рівень). Це не так із низки причин, перелічувати які в цій статті нема резону. Це предмет окремої і серйозної розмови. Зауважу лише, що запорукою успіху при функціонуванні другого рівня є повна відповідальність держави за збереження накопичень. Без цього затія перетвориться на чергову, нехай і тривалу, аферу. Окрім того, згідно зі світовою практикою, пенсія з другого рівня становить не більш як 30% доходів пенсіонера.
У сухому залишку змушений констатувати: солідарна система дихає на ладан, але альтернатива відсутня. Єдиний вихід, на моє переконання, полягає в посиленні страхового принципу, на якому мусить функціонувати солідарна система.
Перш за все необхідний рішучий відхід у сфері пенсійного страхування від ручного управління розміром пенсій шляхом подальшого впровадження триєдиного страхового принципу: солідарність, платність, еквівалентність відшкодування. Розмір майбутньої пенсії працівника повинен визначатися одним-єдиним показником - обсягом грошових коштів, спрямованих працівником (від імені працівника) в пенсійну систему протягом усього трудового життя. Від іншого показника - страхового стажу - слід відмовлятися як від рудимента докомп'ютерної епохи. Розмір пенсій працівників, які розпочали трудову діяльність з 2000 року, має визначатися виключно розміром єдиного соціального внеску, сплаченого з їхнього заробітку.
Далі, розмір мінімальної пенсії, вирахуваний за страховим принципом, має бути не меншим за реальний прожитковий мінімум. Якщо сума коштів, спрямованих працівником у пенсійну систему протягом трудового життя, не дозволяє нарахувати мінімальну пенсію, такій людині має призначатися соціальна допомога коштами державного бюджету України із обов'язковим "ураженням" у пенсійному віці. Строк такого "ураження" мусить бути пропорційний сумі коштів, недоплачених у ПФУ.
І, нарешті, сьогоднішній алгоритм нарахування пенсії має бути переглянутий. Вищевказані заходи, як на мене, здатні повернути солідарній системі її основне призначення - забезпечення гідного рівня життя пенсіонерів.