Про «робітничий кредит» простий читач може дізнатися (якщо не брати до уваги спеціальну літературу, якої, втім, небагато) із двох широко відомих творів: «Собачого серця» М.Булгакова і «Дванадцяти стільців» І.Ільфа та Є.Петрова. У першому творі, якщо пам’ятаєте, на запитання про подальшу долю виловлених котів Шариков відповів «на польты пойдут, из них белок будут делать на рабочий кредит...» А через кілька років Еллочка-людоїдка перефарбовує купленого за робкредитом російського зайця, забитого в Тульській губернії, на шиншилу. Така от яскраво виражена хутряна спрямованість.
Сміх сміхом, але робкредит, по суті, протягом багатьох років радянської влади залишався мало не найбільшим досягненням у сфері кредитування. Принаймні споживчого. Та настали нові часи, відкрилися й нам секрети споживчого «щастя в кредит», посилені винайденим бангладешським професором
Ф. Хасан Абедом мікрокредитуванням. І опанував масами азарт. Моральний. Точніше — аморальний. А потім, як і слід було очікувати, вдарив Грім небесний.
Про причини і наслідки Великого Гніву я багато писав у 2008—2009 роках. А тепер настав час збирати камені. От один залетів у «вікно» (у сенсі — у Windows) як «алаверди» на мій розлогий новорічний тост («ДТ», №51 за 2009 рік «Magnus ab integro saeclorum nascitur ordo (Довгий новорічний тост)»): нещодавно в Інтернеті пройшла інформація, що в Нацбанку юристи, котрі піднабралися досвіду грузинських колег, почали опрацьовувати питання про створення в Україні інституту банківського омбудсмена. Добра справа. Але...
Річ не в тім, що українські фахівці закликали до створення банківського омбудсмена, мабуть, ще з минулого століття. (Навіть тисячоліття, якщо завгодно. Тож нагадування про старозавітне каміння в цьому разі є цілком доречним.) Та коли вже немає пророка у своїй вітчизні, то принаймні вивчався досвід першопрохідників, і найуспішніших. Бо складається враження, що якби нацбанківські юристи не поїхали в Тбілісі, то ніколи б і не дізналися, як узагалі влаштована сучасна банківська система з її балансами і противагами, що забезпечують захист інтересів як позичальників, так і кредиторів.
Хотілось би, щоб службу банківського омбудсмена ми створювали хоча б за польським зразком: саме польський досвід і успішніший, і триваліший, і більше підходить до наших умов. Ще краще було б отримувати інформацію з першоджерел. Причому робити це мали б самі банкіри з їхніми спілками та асоціаціями, оскільки передати цю справу в руки органу державного нагляду — все одно що сподіватися на унтер-офіцерську вдову, котра сама себе має висікти. Тільки я не пригадую таких мазохістських нахилів у людей з Інститутської...
Якщо вже вони й віддадуть комусь «заячий тулупчик», то лишень для того, аби приміряти «горностаєву мантію». Йдеться, звісно, про Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Національного банку України», що теж є своєрідним прикладом продукції вітчизняних пророків, яким вдалося проштовхнути своє дітище через Верховну Раду з «надцятої» спроби, лише пославшись на вимогу всюдисущого МВФ. Причому проект встигли двічі «прочитати» з такою швидкістю, що між першим і другим читаннями навіть куля не пролетіла. Бачте, і в нас тепер парламент — не місце для дискусій.
Судячи з коментарів, які встигли з’явитися, найбільшу увагу привернула нова редакція першого параграфа
ст. 18, що збільшує строк повноважень голови центробанку країни з п’яти до семи років («щоб уникнути збігу зі строками повноважень Верховної Ради і президента», якщо, звичайно, це не стане прецедентом для збільшення строків повноважень останніх). Як на мене, таке нововведення можна лише вітати, якщо тільки перейматися ще й процедурою призначення. Я маю на увазі, що кандидатуру нового голови непогано було б затверджувати за рік або хоч би півроку до закінчення повноважень його попередника з тим, аби забезпечити не тільки сюрприз для банківського співтовариства, а й реальну наступність політики Нацбанку.
Втім, як зауважив у розмові зі мною С.Яременко, котрий має великий досвід роботи на Інститутській, його більше хвилює не те, як призначатиметься керівництво Національного банку, а те, що воно робитиме. Новий закон передбачає ще більшу незалежність у діяльності центрального банку. Це, звичайно, теж можна було б вітати, якщо виходити з бажаності поділу влади взагалі. Тоді «четвертою владою» цілком логічно стане влада монетарна, а не якась ефемерна... От тільки розділені влади останнім часом дедалі більше демонструють схильність до злиття в єдину і неподільну, на тлі чого турботи про посилення незалежності монетарної влади виглядають якось непереконливо.
Незалежність центрального банку від впливу уряду, як правило, аргументується тим, що в країнах, де така незалежність є, частіше спостерігається і цінова стабільність. При цьому зазвичай згадують Німеччину і Бундесбанк. Але забувають нагадати, що, крім незалежності Бундесбанку, у Німеччині діє ще один важливий чинник — соціально-економічний (суспільний) консенсус щодо важливості цінової стабільності. Такий консенсус є і в Канаді, Австралії або Новій Зеландії, для яких також характерна низька інфляція при тому, що центральні банки досить сильно залежать від уряду.
Приклад Нової Зеландії особливо цікавий, оскільки ця країна була піонером у справі інфляційного таргетування, яке багато хто розглядає як головну (а дехто — і як єдину) мету діяльності центрального банку. Проте не дуже часто згадують, що орієнтири монетарної політики в Новій Зеландії центральний банк установлює не самостійно, а погоджує їх з урядом (точніше — з міністерством фінансів). Причому не просто посилає на узгодження свої пропозиції для їхнього формального затвердження: якщо цілі не буде узгоджено у встановлений для цього строк, голову центробанку можуть просто відправити у відставку (Reserve Bank of New Zeland Act of 1989, Section 49 (2), e). А після узгодження орієнтирів голова відповідає за дотримання їх своєю заробітною платою (яка коригується у разі невиконання ним «узятих на себе зобов’язань»).
При виборі інструментів досягнення поставлених цілей голова центробанку справді має незалежність. Але відповідно до того ж закону головного банкіра країни можна відправити у відставку ще й у таких випадках, як «неналежне виконання резервним банком своїх функцій» (підпункт «а»), «безвідповідальність дій голови банку» («в») і «персональна відповідальність голови за те, що банк не забезпечує досягнення цілей, узгоджених з міністерством фінансів» («d»). Погодьтеся, що це щось конкретніше, ніж «втрата бездоганної ділової репутації», передбачена вітчизняним законодавцем.
Саме такий прозорий і зрозумілий підхід дедалі більше поширюється у світі, бо, якщо взяти до уваги вплив монетарної політики на стан економіки (і на соціально-економічну ситуацію в державі), демократичне суспільство не може залишити прийняття принципово важливих рішень на розсуд технократів, які не пройшли горнила всенародного обрання. Хоч би якими професіоналами вони самі себе вважали.
Аналогічний підхід ми можемо побачити навіть у Сполучених Штатах, хоча історично склалося так, що Федеральна резервна система перебуває в приватній власності самих банків. (Якщо взагалі вона перебуває у чиїйсь власності.) Це, втім, не заважає виконавчій владі (в особі її глави — президента США) істотно впливати на рішення ФРС. Як зауважив з цього приводу американський професор М.Ротберд, «центральні банки часто номінально належать приватним особам або, як у Сполучених Штатах, спільно комерційним банкам, але вони завжди управляються службовцями, призначеними урядом, і діють як знаряддя уряду».
До речі, питання про власність Нацбанку якось знову залишилося не з’ясованим до кінця. Повноваження колегіальних органів щодо збільшення його статутного капіталу залишилися в старій редакції, а щодо розміру і порядку оплати взагалі нічого не було сказано. Проте не будемо шукати чорної кішки там, де її, можливо, й немає. Краще зосередимо свою увагу на двох зайцях, тобто двох важливих практичних аспектах.
Перший полягає в тому, що реальна незалежність центрального банку базується не на юридичних гарантіях (реальна цінність яких на практиці, на жаль, буває меншою, ніж вартість паперу, на якому вони надруковані), а на особистих фахових якостях та авторитеті членів колективних органів управління. Члени ради ФРС США також призначаються президентом і незалежні від глави ФРС у висловленні своїх професійних думок. Так само, як справді незалежні і професійні члени Комітету монетарної політики — того самого, який (а не правління) приймає основні рішення, зокрема й щодо рівня відсоткової ставки.
Причому незалежність (у більшості країн віддають перевагу іншому терміну — «автономність») центробанку доповнюється обов’язковою прозорістю (transparency) і звітністю (accountability), що на практиці реалізується у вигляді публікації протоколів (не оглядів) засідань ради центрального банку і в періодичних виступах перед законодавчим органом і на прес-конференціях.
Другий аспект полягає в тому, що центральний банк (ФРС) має завданням «досягнення цілей максимальної трудової зайнятості, стабільності цін і прийнятних довгострокових відсоткових ставок» (12 US Code, Section 225 a). Тобто він у жодному разі не замикається у роботі над своїми «вузькими цілями» досягнення інфляційних показників заради тільки самих показників, а розглядає всі макроекономічні чинники в їхньому взаємозв’язку, що апріорі передбачає тісне співробітництво з урядом. Що й можна було спостерігати під час боротьби з останньою кризою, коли ФРС приймала рішення щодо порятунку фінансових установ — від напівдержавних іпотечних Fannie May і Freddi Mac до приватного інвестиційного колоса Merrill Lynch.
Характерно, що навіть спроби ФРС утриматися від надання адміністрації (уряду) і Конгресу інформації щодо поглинання Merrill Lynch із боку Bank of America (на підставі того, що вона є комерційною таємницею) викликали неабиякий сум і нерозуміння такої позиції в умовах економічної кризи. Результатом цього стала поява «плану Обами» з реформування самої Федеральної резервної системи. Роль ФРС обіцяють підвищити (маючи на увазі її професійну відповідальність), але при цьому — забезпечити ще більше співробітництво з урядом.
У цьому сенсі «план Януковича» також є втіленням «американської мрії» вітчизняних критиків нинішньої теорії та практики управління монетарними процесами і всією банківською системою України. От тільки в Штатах планується також створення окремої наглядової установи — Національного органу банківського нагляду (National Bank Supervisor), що відокремить монетарні функції від контрольних. Під його «ковпак» мають потрапити, втім, не тільки банки, а й решта фінансових інститутів. Це має продемонструвати рух у напрямку створення єдиного фінансового регулятора, характерному для країн Європейського Союзу.
Втім, скепсис європейських експертів щодо цього процесу, зумовлений реаліями посткризової Європи, а також рішення Європейського центрального банку все ж таки втрутитися в нагляд за національними банківськими системами країн — членів ЄС (я маю на увазі проведення «стрес-контролю» у більш як 90 банках Євросоюзу) — все це може привести до коригування курсу, що домінував в останні роки, на консолідацію фінансового нагляду. Причому поза стінами центральних банків. Тож закріплення сприяння стабільності банківської системи як другого пріоритету діяльності Нацбанку України цілком відповідає новим західним віянням. І вже знайшло своє втілення в переході до рефінансування банків, виходячи з чітко визначеної їхньої класифікації. Нацбанк, як добрий чабан, активно демонструє турботу про своїх підлеглих...
Отож повернімося до наших баранів і поговорімо про золоте руно. Точніше, про золотовалютне. Цікаво, що в повноваженнях колективних органів управління Нацбанком залишилося положення про їхній вплив лише на визначення мінімального розміру таких резервів. (Щоправда, правління може все-таки визначати і здійснювати управління ними.) А чому, власне, всі мають перейматися лише мінімальним розміром зовнішніх резервів і не цікавитися максимальним? У нас що — центробанк перетворюється на Валютне бюро, й емісія гривні здійснюється здебільшого у порядку викупу валютних надходжень? (Я хочу запитати: «Таке положення закріплюється де-юре?»)
Судячи з пріоритетності завдань, це не зовсім так. Нарешті з’явилася певна визначеність щодо розуміння того, що таке «стабільність національної грошової одиниці». Саме внутрішню цінову стабільність (читай — низький рівень інфляції) тепер визначено як основний критерій стабільності гривні, а зовнішню, курсову, винесено за дужки. Логічним продовженням такої «фігури замовчування» мала б стати передача питань валютно-курсової політики міністерствам фінансів та економіки. Звісно, цьому мали б передувати істотне зменшення доларизації української економіки і забезпечення функціонування ринкового механізму курсоутворення (включаючи інструменти хеджування валютних ризиків). Але й тоді Нацбанк не залишить валютного ринку, на якому як «банк уряду» виконуватиме операції з підтримання урядової валютно-курсової політики.
З валютним контролем теж виникають питання. Якщо центробанк країни не відповідає за курсову політику і сприймає ринковий, плаваючий курс гривні, то, може, й контрольні функції в цій сфері передати відповідним урядовим органам? Яким?
Давайте не будемо поки що ділити шкуру неубитого ведмедя. Краще запитаємо: якщо валютно-курсову (а отже, й зовнішньоторговельну) політику уряду Нацбанк підтримуватиме «за визначенням» — як «валютний банк уряду», то якої ж іще підтримки очікують від нього як третього пріоритету? Ймовірно, інвестиційної та кредитної. І тут мимохіть доводиться цитувати себе самого піврічної давності: «Очевидно, що будь-кому, хто обійме в найближчому майбутньому посади і президента, і прем’єр-міністра України, неминуче доведеться вирішувати питання модернізації нашої фінансової системи. А у зв’язку з цим професійного розв’язання потребуватиме остаточне (у тому сенсі, що треба б це вже «нарешті» зробити) вирішення питання про так звані спеціалізовані банки».
Я маю на увазі насамперед банки інвестиційні і необхідність наведення елементарного порядку як у законодавчому регулюванні їхньої діяльності, так і в організації нагляду. По подробиці відішлю зацікавлених осіб до процитованої статті «Якою буде наша відповідь лорду Майнерсу?» («ДТ», №3 за 2010 рік).
Що стосується кредитування, то я звернув би увагу на те, що законодавець вирішив змінити визначення «кредитора останньої інстанції». Прибравши слова «як правило», Нацбанк залишили безальтернативним виконавцем функції, що в англомовному варіанті називається кредитором «останньої надії» або «останнього притулку» (lender of last resort), що краще відбиває сутність центрального банку для позичальника, який уже втратив надію знайти вкрай необхідні йому грошові ресурси.
У країнах зони євро таким притулком є Європейський центральний банк. Він регулює ставки за «нічними» кредитами своєю «граничною ставкою кредитування» — високою, але доступною, і «депозитарною» — за якою банки завжди можуть розмістити вільні кошти в центробанку замість того, щоб знижувати свою ставку overnight. Десь між їхніми параметрами перебуває ставка рефінансування ЄЦБ, за якою цей центробанк надає кредити під заставу цінних паперів із їхнім зворотним викупом (репо). З огляду на обсяги операцій, ця ставка задає тон на кредитному ринку і тенденцію до зміни ставок комерційних банків.
Тобто вартість грошей на ринку міжбанківського кредитування прямо впливає на загальний рівень кредитних ставок в економіці. Адже очевидно, що коли банки мають можливість одержати дешеві гроші, вони можуть надавати кредити своїм клієнтам під менший відсоток.
Проте це «в них» очевидно. А в нас — неймовірно. Тобто Нацбанк рефінансування здійснює, використовуючи для цього і дисконтну ставку, і ставку overnight, і ставку за репо-операціями. Крім того, є ще спеціальні програми. Наприклад кредитування об’єктів Євро-2012. Начебто є емісія відповідно до потреб економіки в цілому. А є — «чогось особливого». За принципом: «усі тварини рівні, але деякі рівніші за решту».
Зазвичай такий підхід аргументується тим, що під емітовані гроші згодом з’явиться конкретний продукт у результаті виконання інвестиційних програм. А якщо не з’явиться? А якщо не матиме попиту — тобто продукт товаром не стане? А якщо грошей не вистачить і все застопориться? А якщо?.. А гроші «понад норму» вже в економічному обороті!
Коротше, через нездатність створити потужний державний інвестиційний інститут (умовно: Український банк реконструкції та розвитку) розвивається ідея перетворення емісійного банку на інвестиційний, який безпосередньо займається «проектним фінансуванням». Ідея ця не нова. Колись за часів Мобуту Сусе Секо центральний банк Конго в такий спосіб фінансував видобуток алмазів, а самі камінці зараховував собі в золотовалютні резерви. Чи то пак у «діамантово-валютні».
Звичайно, від «останнього кредитора» очікують насамперед зниження відсоткових ставок на кредитному ринку, здатному забезпечити його «перезапуск». Однак очевидно, що програма бажаючих домогтися зниження відсоткових ставок банків (чого, швидше за все, і вимагатимуть у порядку підтримки урядової політики) повинна включати не заклики/вимоги до Нацбанку, а конкретні заходи, спрямовані на зниження рівня інфляції і розвиток фондового ринку, що реально функціонує як механізм перерозподілу капіталу між галузями національної економіки. На забезпечення гарантій прав корпоративної власності, тобто удосконалення системи їхньої реєстрації і депозитарного обліку. На посилення надійності банківської системи з тим, аби її клієнти були готові тримати свої вільні кошти на депозитах не тільки під низький відсоток, а й протягом тривалого терміну. На те, щоб професія банкіра не потрапила до списку найбільш небезпечних. І, звісно, щоб до цієї професії не допускалися особистості сумнівні. Звісно, це побажання стосується і центрального банку.
І щоб норми нового закону стали нормою життя. Інакше шагренева шкіра нашої банківської системи стиснеться до розмірів шкурки песця. Та й той буде з «кота домашнього, середньої пухнастості». За робкредитом. За браком банківського.