ВВП створюють з допомогою своєї праці громадяни країни, а всяке підприємство при цьому є лише інструментом створення вартостей, генератором доходів. Отже, оподаткуванню мають піддаватися саме доходи громадян, а не підприємств. Зі сфери виробництва воно має переміститися в сферу споживання, де обертаються як доходи безпосередніх учасників виробництва, так і доходи інших громадян, причому як легальні, так і тіньові.
Податок на додану вартість, попри неоднозначне до нього ставлення з боку як платників податків, так і тих, хто визначає податкову політику, — найбільш раціональний із усіх відомих на сьогодні. Тільки цей податок — якщо стягувати його не з «подій», як це робиться за нині чинними податковими законами, а нараховувати на ту частину вартості товару, що дійсно є доданою, — не лише забезпечить 100-відсоткове виконання бюджету в частині податкових надходжень, а й дозволить контролювати динаміку ВВП.
Відмовитися від усіх чинних податків і ввести замість них один — ідея не нова. Були часи, коли на законодавчому рівні всерйоз обговорювалося питання про введення несерйозного і далеко не раціонального податку з обороту замість усіх діючих. Пропонувалися різні ставки: від 4% і вище залежно від галузі; був й інший варіант — єдині для всіх 9%. Ідея не знайшла підтримки, хоча згодом деякою мірою і була реалізована шляхом упровадження для малих підприємств єдиного 10-відсоткового податку з обороту. Однак, щоб дозволити собі таку розкіш, діяльність підприємства має бути високоприбутковою, оскільки навіть за 25-відсоткової рентабельності 10-відсотковий податок «з’їдає» весь прибуток. У податка з обороту є й інші недоліки: взяти хоча б горезвісний акумулюючий ефект, який неминуче призводить до значного зростання цін на кінцевий продукт. Втім, ПДВ — це не що інше, як модифікований податок з обороту, позбавлений усіх його недоліків. Але таким він може стати лише за однієї умови — якщо змінити діючий механізм його стягування.
Час відмовитися
від подвійного оподаткування
Існуючу систему оподаткування не можна назвати оптимальною вже хоча б тому, що механізм стягування податків, з одного боку, не забезпечує належного виконання бюджету, з іншого боку — створює у платників податків враження, ніби через податки у них забирають ледь не 80% заробленого (такі міркування висловлювалися публічно), у той час як за даними офіційної статистики частка податків у ВВП становить менш як 13%.
Щоб отримувати доходи у вигляді податків, державним органам необхідно припинити гонитву за «першими подіями» і направити всі зусилля на зростання ВВП, тобто доходів. Доходи ж, як відомо, — це не «події», а створена вартість. Інакше кажучи, щоб мати можливість сплатити податок, суб’єкту підприємництва треба не подію зафіксувати в обліку, а створити нову вартість, а громадянину — отримати щось назавжди.
Якщо всякий податок, хоч як би він називався, фактично сплачується з доходів, і тільки з доходів, а ПДВ — це податок одночасно на всі доходи, які тільки можуть бути, то ситуація, коли паралельно з ПДВ існує багато інших податків, називається оподаткуванням подвійним, а іноді потрійним і більше.
Нам, із нашим нерозвиненим внутрішнім ринком, низьким рівнем споживання тягаря подвійного (а насправді потрійного і більше) оподаткування не винести. Тому ми, якщо хочемо стати багатшими, маємо зробити вибір:
— або податок на прибуток підприємств і доходи фізичних осіб;
— або податок на додану вартість.
ПДВ як додатковий податок на доходи в країнах Західної Європи вводився для стримування надвиробництва та обмеження споживання. У нас його, хоч як дивно, запровадили за абсолютно протилежних умов. Однак скасовувати ПДВ недоцільно. Чому? Тому що пересічні громадяни від цього не виграють, адже наївно сподіватися, що після скасування ПДВ ціни впадуть на 1/6. Джина випустили...
А якщо піти іншим шляхом? Що, коли скасувати податок на прибуток і доходи фізичних осіб, а разом із ними і різний «податковий дріб’язок», залишивши тільки ПДВ, акциз і мита? Зрозуміло, при цьому мають залишитися і страхові збори, оскільки це — не податки, а частина вартості робочої сили, і належать вони до соціальних трансфертів — непрямих доходів громадян.
Що стосується величини державних доходів, які надходять у вигляді податків, то не слід забувати, що окрім ПДВ залишається в дії акциз. Тому, крім більш ніж 36-мільярдної суми (це за діючої 20-відсоткової ставки податку і досягнутого 2002 року обсягу ВВП у 216,5 млрд. грн.), котра має надходити в скарбницю у вигляді ПДВ, бюджет поповниться ще й доходами у вигляді акцизів на спиртне і тютюнові вироби. До речі, ні на що інше акцизи поширюватися не повинні. Автомобіль — давно вже не розкіш, а засіб пересування (перепрошую за банальність). Акцизи на бензин призводять лише до подорожчання товарів першої необхідності. Акциз відомий як податок на предмети розкошу, але навіть цю установку слід було б переглянути: акцизи мають захищати населення країни від шкідливих звичок, у даному разі — від алкоголізму та куріння.
Як відомо, перелік видів державних доходів податками не вичерпується. У бюджет закладають й інші джерела. Діє система державних мит. У скарбницю регулярним потоком ідуть різні надходження від інших держав (наприклад, за транзит газу — поки!). Крім того, не слід забувати, що значна частина підприємств перебуває в держвласності. Доходи таких підприємств (не кажучи вже про ті дивіденди, які реально одержують з них) насправді є державними доходами.
Як оподаткувати тіньові доходи
Непрямі податки (ПДВ і акциз) сплачують усі громадяни. Прямі ж податки, тобто ті, що стягуються на стадії отримання доходів, вдається взяти, як відомо, далеко не з кожного. Але не тільки тому платниками податків замість підприємств мають стати громадяни країни — учасники створення ВВП і реальні отримувачі доходів.
Всяке підприємство — субстанція, створена людьми, і може розглядатися тільки як генератор доходів, а не споживач їх задля власного задоволення. Виробниче споживання — це не споживання у певному (людському) сенсі, це інвестування самого процесу. Спожити — значить забрати назавжди, а інвестиції завжди повертаються до інвестора, причому з прибутком.
Підприємства мають залишитися юридичними платниками ПДВ, тобто збирачами цього податку. Засновниками (учасниками), а отже інвесторами, власниками більшості підприємств є також громадяни. А громадяни-власники — це такі ж покупці (споживачі), а отже — звичайні платники ПДВ. Що більше особистих доходів отримає громадянин–учасник підприємства, то більше особистих придбань він зробить, і, відповідно, більше ПДВ сплатить.
Серед інших і підприємства державної форми власності, таким чином, виявляються звільненими від сплати податків на доходи, і це не так уже погано. Якщо не сказати — добре. Бо доходи держпідприємств — це доходи держави в цілому, а державні доходи рано чи пізно трансформуються в доходи громадян (принаймні, так має бути).
Крім того, якщо скасувати всілякі виробничі податки, у тому числі і на прибуток підприємств, замінивши їх податком на кінцеве споживання — ПДВ, то оподаткованими виявляться не тільки легальні, а й тіньові доходи. Адже щоб оподаткувати прибуток підприємства, або товарний оборот, або доходи фізичних осіб, державі треба знати про їхнє існування, тобто про те, де і яким чином ті чи інші доходи у того чи іншого суб’єкта з’явилися. Судячи з тих відсотків, які показують рівень збирання виробничих податків і податків на доходи фізичних осіб, це не вдається майже ніколи. Тим більше що за чинним законом про оподаткування прибутку будь-якому платнику податків дуже легко державу обдурити, а особисті доходи громадян, які вони отримують окрім зарплати, не завжди декларуються. Водночас на спрощену форму оподаткування переходять не стільки з міркувань вигоди, скільки з небажання складати дуже громіздку і, дозвольте сказати правду, дурну декларацію про податок на прибуток.
Щоб зібрати податок на споживання — ПДВ, державі не треба чекати, коли факт споживання нарешті здійсниться, оскільки в механізм збирання ПДВ закладений механізм кредитування держави підприємствами, які доводять продукт до кінцевого споживача. Отже, якщо податок сплачується за фактом споживання доходів, а не за фактом їхнього отримання, усі тіньові доходи так чи інакше виявляться оподаткованими.
У тіні залишаться хіба що доходи від розповсюдження наркотиків, від проституції та рекету — саме такі види доходів у всьому світі вважаються тіньовими, а гроші брудними, оскільки вони залиті кров’ю та сльозами тих, хто від цього постраждав. Але покласти край і викоренити ці види «бізнесу» мусять не податкові органи, а правоохоронні. У нас же, хоч як дивно, до тіньових поки ще відносять і доходи від ведення не заборонених законом видів діяльності, якщо її результати свідомо приховуються від оподаткування. Тотальне обкладання ПДВ — це дуже ефективний засіб боротьби з ухилянням від податків, оскільки тільки такий підхід забезпечує стовідсоткове охоплення всіх платників.
На випадок, якщо хтось захоче заробляти тут, у країні, а витрачати зароблене за кордоном — нехай собі витрачає, адже ввезення товарів з-за кордону також має обкладатися ПДВ, до того ж для всіх: як для суб’єктів підприємництва, так і для пересічних громадян. Причому митниці зовсім не обов’язково допитуватися: для власного споживання придбано за кордоном товар чи на продаж. Якщо після ввезення цей товар буде проданий, людина сама піде в податкову і задекларує цей факт, ще й документом підтвердить. Бо буде в цьому зацікавлена, щоб не сплачувати податок двічі. Таким чином і ринкові торговці мають бути включені в лави платників (а насправді збирачів) ПДВ.
Що стосується особистого споживання послуг за кордоном під час перебування там наших співгромадян і доходів, вивезених за межі країни назавжди, то механізм оподаткування таких сум також неважко передбачити. Він має базуватися на декларуванні грошових сум, вивезених туди і ввезених назад (що діє, до речі, і зараз, але без усякої потреби). Оподатковуватися має витрачена різниця.
Якщо «здачі» не передбачається (наприклад, у разі переїзду на ПМЖ), податок має бути сплачений до від’їзду; це єдиний випадок, коли ПДВ може стягуватися до того, як зароблені громадянином доходи будуть ним спрямовані на споживання. Нехай навіть замість назви «ПДВ» у таких випадках застосовуватиметься інша — «податок на споживання». Хоча, по суті, це буде той же ПДВ, оскільки йдеться про доходи, зароблені всередині країни, отже, частина цих доходів, як частина колись створеної усередині держави вартості, має потрапляти в бюджет саме нашої держави, у якій цей продукт був створений. У такому разі купівля приватною особою «хатинки» за кордоном десь так за мільйон вісімсот тисяч вивезених з України доларів має принести бюджету нашої держави 360 тис. цих самих доларів. Особисті валютні рахунки в іноземних банках, грошові перекази за межі країни, витрати, понесені за кордоном, оплачені з допомогою некорпоративних кредитних і дебетових карток, — усе це також слід контролювати. Зрозуміло, контроль має бути обмеженим і здійснюватися лише з метою оподаткування вивезених за межі країни доходів.
Можна припустити, що все запропоноване до оподаткування вивезених доходів викличе бурю протестів (у тому числі і прихованих, у формі глузування над «наївним автором»). Але це лише означатиме, що стріла влучила в найвразливіше місце, оскільки заверещати від болю в даному разі можуть лише найтовщі гаманці, котрі звикли не платити ніяких податків. Усім, хто збирається протестувати, слід було б нагадати: пропонується не якийсь новий податок, а вже давно діючий, причому з тією ж ставкою — 20% і, що дуже важливо, на тлі скасування прибуткового податку з громадян і усіх виробничих податків, у т.ч. і на прибуток підприємств. Єдине, що тут нове, — це об’єкт оподаткування, а саме — додана вартість. Адже якщо ви — чесний платник податків, ви і зараз цей податок платите, із тією лише різницею, що, крім нього, платите ще й прибутковий. Отже, новий, запропонований тут, механізм значно полегшує вашу долю. Чим же тут обурюватися?
Податок на прибуток можна зобов’язати сплачувати лише експортерів. Але тільки з результатів, отриманих за експортними контрактами, оскільки ставка ПДВ на експортні операції має залишатися нульовою. Закордонні споживачі не можуть бути платниками нашого ПДВ, оскільки доходів наші вони не отримують. Це один із двох випадків, коли ПДВ на придбання слід відшкодовувати з бюджету прямим чином. Так само слід було б прямо на митницях або в аеропортах повертати ПДВ іноземним громадянам, які вивозять придбані в нашій країні товари. (Втім, це питання коректності взаємин між країнами, можливо, це право слід надати лише громадянам тих країн, які повертають таким чином ПДВ громадянам нашої країни.) Це другий випадок. Є ще третій випадок, але він особливий і стосується пільг, наданих захищеним категоріям населення. Однак тоді мова йде не про повернення ПДВ, а про попередню його компенсацію. Але про це трохи нижче.
Податок на прибуток паралельно з ПДВ можна залишити для монопольних галузей і фінансово-кредитних установ. Хоча і необов’язково, оскільки виробництво в монопольних галузях, як правило, пов’язане з іншими виробництвами, що займаються випуском товарів і наданням послуг масового споживання. Мабуть, справедливішим буде запровадження державного регулювання в цих галузях цін і тарифів через встановлення норми прибутку. Та й у банках не завадило б жорсткіше регулювати відсоткові ставки та комісійні тарифи за обслуговування (таких високих відсотків за касове і розрахункове обслуговування немає ніде у світі, не дивно, що українські банки можуть дозволити собі не займатися прямими своїми обов’язками — кредитуванням клієнтів).
Поступово, у міру зростання обсягів виробництва і доходів, можна буде повернутися до податку на прибуток, якщо знадобиться. Але якщо механізм стягування ПДВ буде налагоджений правильно, тобто ПДВ дійсно відповідатиме своєму об’єкту — доданій вартості, таке повернення не знадобиться. Можливо, буде винайдено новий вид податку, ще прогресивніший, аніж ПДВ. Хто знає, адже податки історичні. Сміємося ж ми зараз із податків на бороди, на вікна тощо, а всі ж вони здавалися свого часу розумними. Втім, податок на майно, який в Україні лише збираються вводити, — це теж тьма єгипетська, він мало чим різниться від тих же податків на вікна. Різниця лише в тім, що податок на вікна запроваджувався з допомогою безсовісного лобі власників свічкових заводиків, а податок на майно переслідує суто фіскальну мету: якнайбільше взяти з тих, хто колись міг собі щось придбати для більш комфортного життя (за рахунок вже оподаткованих доходів, між іншим).
Податок на прибуток, здавалося б, цілком справедливий. Однак наші податківці, на жаль, так і не навчилися його збирати. Спочатку вони довго не могли навчитися відрізняти прибуток від собівартості. Потім, визнавши, певне, що це для них дуже складно, упровадили «дохідно-видаткову валовість», яка виявилася громіздкою для бухгалтера і продовжувала бути заскладною для податкового інспектора. Нарешті податківці зізналися у своєму безсиллі, запропонувавши «непрямі методи». Не варто дивуватися, якщо і з цього засобу збирання податків нічого не вийде. Так чи інакше, але щоб грамотно виявити доходи, потрібна кваліфікація, якою наші інспектори здебільшого не володіють.
З податком на додану вартість значно легше. Цей податок саморегулюючий, а точніше, якщо можна так висловитися, — самозбируваний. У механізм його стягування закладений податковий конфлікт між покупцем і продавцем. З упровадженням запропонованого механізму податковим органам залишиться небагато роботи. А заодно і зі смітівським принципом економії усе буде гаразд, оскільки витрати на збір цього податку — мінімальні. Звільнені від «непосильного тягаря» збирання податків податкові інспектори, будемо сподіватися, поповнять лави безпосередніх творців ВВП, а не його «проїдачів».
Якщо вже ми торкнулися принципів оподаткування трьохсотрічної давнини, не гріх згадати тут і про справедливість такої системи. Нагадаю: справедливість, за Смітом, полягає в рівномірності податкового навантаження. Якщо взяти до уваги, що, на відміну від податку на прибуток і податку на доходи фізосіб, ПДВ стягується не за фактом отримання доходів, а за фактом здійснення покупок, то оскільки частка ПДВ однакова в усіх товарах, рівномірність податкового навантаження можна гарантувати.
Що стосується принципів визначеності і зручності, то за умови, що об’єктом оподаткування стане саме додана вартість, а не стихійні потоки, цим двом принципам ПДВ цілком відповідатиме. Бо цей податок стягується у той час і в тому місці, котре цілком визначене і є найзручнішим для платника податків, — за фактом здійснення ним покупки.
Вільні гроші населення — інвестиційний
ресурс країни
Передбачаю ще одне запитання: а як бути з грошима, які залишаються на особистих рахунках громадян або відкладаються в кубушку, адже далеко не все, що заробляється, витрачається негайно? Ніяк. Бо гроші — не доходи, доходи — не гроші. Звучить трохи дивно в наш монетаристський час. Однак монетаризм (нагадую для тих, хто плутає це поняття з молитвою на дзвінку монету) — це насамперед зв’язок кількості грошей в обігу з товарною масою, інакше кажучи, із ВВП.
Не будучи прибічницею монетаристської концепції розвитку економіки в цілому (утім, як і кейнсіанської, і багатьох інших, увінчаних нобелівськими лаврами), усе ж зазначу, що назване тут основне правило монетаризму добре розкриває сутність грошей як засобу платежу, засобу обігу і засобу вимірювання вартості (три функції грошей із відомих п’яти, за Марксом). Із названих трьох функцій добре видно, що гроші виступають лише мірилом доходів, але не доходами як такими.
Мені можуть заперечити, мовляв, не треба заговорювати зуби марксовими функціями, людина одержала гроші за свою працю, котру продала наймачу, отже, отримала дохід. Помиляєтеся, панове, вона одержала гроші як еквівалент вартості тих благ, котрі вона може на них придбати (якщо захоче). Людина багата не тим, скільки у неї грошей у панчосі, а тим, скільки і чого вона споживає (це кількість і якість споживання). І ще тим, скільки вона має такого, що дозволяє їй нарощувати свої статки і покращувати якість життя, притому не тільки свого (це капітал, втілений у засобах виробництва, що належать їй на правах власності). А спробуйте-но вирушити з купою грошей на безлюдний острів...
Мені знову можуть заперечити — мовляв, ми не первісні люди, і в сучасних ринкових умовах гроші мають самостійну цінність, а отже — мають вартість (ну хоча б у вигляді відсотків за кредит). Суща правда. Але неповна, оскільки вартість мають тільки ті гроші, котрі перебувають в обігу або призначені для обігу, коли їхній власник перебуває в очікуванні вдалого об’єкта інвестування. Наявність вільних грошей у населення — це інвестиційний потенціал не лише для внутрішніх вкладень, а й для вкладень на зовнішньому ринку, що, у свою чергу, вказує на тенденцію до зростання ВНП, а не лише ВВП. А це, погодьтеся, не так уже погано (якщо не сказати — дуже добре) для економіки країни, котра потребує інвестиційних ресурсів. Тому оподатковувати гроші, котрі є цим самим інвестиційним ресурсом, тобто урізувати ці ресурси, навряд чи розумно. За їхньою допомогою виробляться нові блага, які кимось споживатимуться (інакше для чого їх виробляти?), і вже цей «хтось» (споживач) обов’язково сплатить податок. А що стосується грошей, зароблених задля поповнення кубушки, такі гроші вартості не мають, будь надворі хоч суперринкові умови.
Завершуючи цю суперечку, залишається сказати, що людина, котра бере участь поряд з іншими у виробництві суспільних благ і отримує за свою працю гроші, не може не обмінювати їх на зроблені іншими, але потрібні їй блага. Тому будь-які гроші рано чи пізно витрачаються, тобто будь-які доходи рано чи пізно споживаються або інвестуються з метою отримання нових доходів, а отже, із метою споживання в майбутньому нових благ. Що, у свою чергу, означає: з будь-яких доходів рано чи пізно буде сплачений податок на споживання — ПДВ.
Тим же платникам податків, які воліють свої гроші не витрачати ніколи, складаючи їх у калитку, можна дати спокій — нехай складають, адже вони і не живуть. Виходить, що ці люди тільки беруть участь у створенні суспільного продукту (перепрошую за застарілий термін), але самі його не споживають у тому обсязі, у якому вони заробили свою частку. Це все одно що брати участь нарівні з усіма в приготуванні обіду, а потім відмовитися від своєї порції. Таких знайдеться небагато.
ПДВ — єдиний податок,
який дозволяє контролювати динаміку ВВП
Перевага ПДВ над усіма іншими податками, крім усіх інших, уже названих переваг, полягає в прямо пропорційній залежності від ВВП. Однак ця пропорційність можлива лише за умови, що об’єктом оподаткування стане саме додана вартість.
Основне правило: базою для нарахування зобов’язань з ПДВ завжди (і раніше, і зараз) має бути обсяг реалізації (те, що називається «операціями з продажу»), а базою для нарахування ПДВ до зменшення (те, що називається податковим кредитом) — саме та частина придбаної вартості, котра на даний момент виявилася реалізованою в товарі. Останнє дуже важливо, мабуть, найважливіше в усьому запропонованому механізмі стягування ПДВ. Інакше ніякого зв’язку з ВВП не вийде.
Такий механізм дозволить частину ПДВ залишати в місцевих бюджетах. Тоді як на сьогодні це робити навіть за найбільшого бажання неможливо: один регіон (де зареєстрований постачальник) отримує, а інший (де зареєстрований покупець) — відшкодовує.
Зникне проблема повернення коштів із бюджету, оскільки зайвих грошей туди ніхто, крім окремих експортерів, направляти не буде. «Окремих», бо всі експортери, як правило, ведуть свою діяльність і всередині країни, отже, зобов’язання за ПДВ, що виникають із внутрішньої діяльності, частіше за все перекриватимуть податковий кредит, який виникає у зв’язку зі здійсненням експортних операцій. Повернення ПДВ, яке виникає в трьох виняткових (див. вище) випадках, має здійснюватися лише за рахунок коштів центрального бюджету.
Ще одна обов’язкова умова. Щоб ПДВ дійсно стягувався з доданої вартості і навіть випадково не поширювався на вартість набуту, необхідно скасувати всі існуючі пільги з ПДВ. Точніше, удавані пільги перетворити на реальні.
Пенсіонери й інші громадяни, котрі належать до захищених категорій населення, реально користуватимуться пільгами з ПДВ не тоді, коли т.зв. «пільгові» товари знаходяться на виході з конвеєра чи в аптеці (магазині), а коли кожному з цих громадян забезпечать реальну надбавку до пенсії або зарплати в тому ж розмірі, що і ПДВ до цін. Отже, ці громадяни зможуть придбати товар разом із ПДВ, оскільки цей податок заздалегідь компенсований державою. Підприємства, нараховуючи такі компенсації в момент нарахування зарплати, мають зменшувати свої зобов’язання з ПДВ проводкою по дебету розрахунків із бюджетом і кредиту розрахунків по заробітній платі. Не складніше й у розрахунках по пенсіях: надбавки, котрі видаються пенсіонерам, мають компенсуватися Пенсійному фонду з держбюджету.
На жаль, у рамках однієї статті неможливо викласти всі умови ефективного оподаткування, проте будь-яка проблема щодо механізму стягування податку з доданої вартості піддається вирішенню. У будь-якому разі ставка має бути єдиною для всіх, а пільги — адресними.
Можна довго сперечатися про оптимально прийнятну ставку оподаткування, але дуже важливо при цьому пам’ятати, що розмір державних доходів залежить не від відсотків, а від абсолютного значення ВВП. Якщо розмір ВВП є незначним або переважна його частина залишається в тіні, то навіть 90-відсоткових податків не вистачить, а один лише легальний бізнес усе податкове навантаження нести не в змозі.
Якщо економіка — це концентроване вираження політики, то справедливим є і твердження про те, що податки значною мірою визначають економічний фундамент соціально-політичного ладу країни.
Механізм стягування податків мусить бути побудований так, щоб сам процес їхнього збирання був невідчутний для платника податків, і водночас податків слід збирати стільки, щоб існувати як незалежна держава. Цей механізм не повинен містити елементів насильства, що, у свою чергу, потрібно для того, щоб існувати як правова держава. Сама ж система оподаткування має передбачати справедливий розподіл навантаження на всіх членів суспільства пропорційно їхнім особистим доходам, і це потрібно, щоб існувати як держава демократична.