UA / RU
Підтримати ZN.ua

Війна на знищення

Складно не перейнятися праведним гнівом прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, довідавшись про прийняте 20 січня рішення НБУ виділити чергові 3 млрд...

Автор: Наталія Задерей

Складно не перейнятися праведним гнівом прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, довідавшись про прийняте 20 січня рішення НБУ виділити чергові 3 млрд. грн. банку «Надра». У результаті загальний обсяг наданого цій установі рефінансування перевищив 10 млрд. грн. Це не жарти, ця сума порівнянна з річною недоїмкою Пенсійного фонду України!

Виділяючи таку величезну допомогу, Нацбанк дотепер не ввів у банк «Надра» тимчасової адміністрації, обмежившись призначен­ням куратора. І виявляє над­то підозрілу довірливість, приймаючи як гарантію повернення грошей сло­во честі бізнесмена на прізвище Фірташ, який ще навіть не вступив у права володіння банком.

Конфлікт інтересів усередині Нацбанку, який поєднує функції кредитно-грошового регулятора та банківського «наглядача», знову проявився в найбільш невигідному для відомства світлі. Ніяк не мотивуючи своїх дій, чиновники НБУ знову підставилися — і це призвело до чергової нещадної атаки на позиції монетарного відомства. Вже наступного дня було опубліковано відкрите звернення Кабміну до президента, в якому Нацбанк звинувачується в багатьох смертних гріхах і називається винуватцем ледь не всіх бід у країні.

Кабмін уже оскаржив у суді рішення НБУ про рефінансування окремо взятого банку. Приводом для цього стало невиконання Нацбанком норми закону про держбюджет на 2009 рік (ст. 86), яка зобов’язує його погоджувати порядок рефінансування з урядом. Примітно, що легітимність саме цієї норми глава держави нині оспорює в Конституційному суді.

Прем’єр-міністр виступила із новими публічними обвинувачен­нями на адресу керівництва НБУ, президента країни та його оточення. Фракція БЮТ зібрала 155 депутатських підписів за про­ведення наступного тижня позачергового засідання парламенту, під час якого має намір не тільки вимагати відсторонення Стельмаха від виконання обов’яз­ків голови НБУ, а й ініціювати розгляд питання про початок про­цедури імпічменту президента.

Ну а суспільство, тим часом, залишається заручником шкідливого конфлікту між різноманіт­ними гілками влади. З конфлікту немає хорошого швидкого виходу. У разі перемоги уряду можна ставити хрест на такому понят­ті, як незалежність Національного банку. А політичний імунодефіцит монетарного відомства, яке розпоряджається грошовим верстатом, за нинішньої бюджетної дефіцитності загрожує катастрофічними інфляційними наслідками.

З іншого боку, ідею незалежності Нацбанку найбільше дискредитує саме його керівництво, надмірна закритість якого продовжує руйнувати залишки довіри до національної грошової одиниці та банківської системи і дає приводи для дедалі нових обвинувачень.

Чи є вихід? Що заважає Нацбанку очиститися?

Крізь мутне скло

У нинішній фінансовій кризі страшно не те, що курс долара стали прогнозувати по зірках. І навіть не те, що банкіри не впевнені в майбутньому довірених їм грошей, а прем’єр-міністр робить одну різку заяву на адресу банківського регулятора за одною. Найбільше лякає позиція Національного банку, від якого багато в чому залежать усі грошові показники, починаючи з валютних курсів і закінчуючи вартістю кредитів.

Голова НБУ Володимир Стельмах, який полюбляє таємничість, в умовах кризи не зрадив своїх традицій: монетарний регулятор не намагається внести ясність у сум’яття курсових і цінових очікувань. Така непрозорість суперечить світовим тенденціям і, відповідно до останніх досліджень, не найкраще позначається на ефективності монетарної політики.

Без сюрпризів

Непрозорість була популярною серед центральних банків світу в 50-х роках минулого століття — тоді вважалося, що невизначеність із приводу руху відсоткових ставок підвищує ліквідність. Однак з розвитком фінансових ринків та інструментів ці аргументи втратили сенс. У 90-х роках центробанки почали публічно оголошувати цільові орієнтири щодо інфляції і ставати дедалі більш передбачуваними. Американська Федеральна резервна система (ФРС) із 1994 року стала оповіщати ринки про рух своїх відсоткових ставок, створений 1998 року Євро­пейський центральний банк (ЄЦБ) від самісінького початку робив ставку на прозорість й активні комунікації з громадськістю.

Зміну тренда відображають дві цитати Алана Грінспена. «Ставши головним бан­кіром, я навчився незв’яз­но бурмотіти. І якщо я здаюся надто зрозумілим, отже, ви мене неправильно зрозу­міли» (1987 рік). «Відкритість — це зобов’язання центрального банку перед суспільством» (2002 рік).

Який центральний банк можна вважати прозорим? Щоб відповісти на це запитання, економісти виокремили п’ять аспектів: політичну, економічну, про­цедурну, операційну прозорість і прозорість рішень.

Політично прозорим вважається центральний банк, який має чітку мету, виражену в цифрах. Наприк­лад, для Європейського центрального банку і Національного банку Швейцарії такою метою є річна інфляція в межах 2%. Перелік завдань Національного банку України в Основних засадах грошово-кредитної політики на 2009 рік займає кілька сторінок, але жодних конкретних зобов’язань регулятор на себе не бере. А конституційний обов’язок НБУ — забезпечення стабільності гривні — останнім часом виглядає формальністю.

Економічна прозорість включає оприлюднення статистичних даних, використовуваних при прийнятті рішень, прогнозні моделі і власне прогнози центрального банку. Зі статистикою проблем нема: на сайті НБУ можна знайти найрізноманітніші за періодичністю відомості. Зате своїми прогнозами відомство із широкою публікою не ділиться. І цим різниться від тих же ФРС і ЄЦБ, на сайтах яких можна знайти не лише докладні аналітичні викладки про перспективи світової економіки цього року, а й стенограми виступів керівників про майбутню кризу. Із високопоставлених чиновників НБУ на прогнози (до речі, вони рідко збуваються і рідко збігаються із заявами Стельмаха) не скупиться лише заступник голови Олександр Савченко.

Про процедурну прозорість судять за наявністю у відкритому доступі стратегії монетарної політики (у більшості провідних центробанків світу такий документ є), а також за супроводом нововведень «хвилинками» (фактично — протоколами нарад, на яких було прийнято відповідні рішення) і результатами голосування. Прозорість рішень означає негайне їхнє оголошення, роз’яснення та опис можливих наслідків, а операційна прозорість — звіти про досягнення та причини відхилення від заявлених цілей.

НБУ останнім часом розширив «асортимент» аналітичних публікацій: щоквартальний монетарний огляд, щомісячні записки стосовно інфляції, ВВП, фондового ринку. Зате відхилення від орієнтирів якщо і коментуються, то своєрідно. Наприклад, у грудні, після чергового обвалу гривні, Володи­мир Стельмах просто розвів руками — мовляв, курс повернеться до обіцяних позначок, коли населення поверне в банки свої валютні заощадження.

Причини того, що «хвилинки» і публічні роз’яснення для України виглядають екзотикою, криються в організаційній структурі НБУ. У більшості країн світу в центральних банках діють комітети монетарної політики, котрі встановлюють відсоткові ставки (а ті, у свою чергу, впливають на банківське кредитування і реальний сектор). Наприклад, у Великобританії такий комітет збирається щомісяця, його рішення оприлюднюються відразу ж, а «хвилинки» із поясненнями та результатами голосування — за два тижні.

У США Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку для визначення міжбанківської ставки (federal funds rate) засідає вісім разів на рік. За підсумками засідань він оприлюднює рішення щодо ставки, його обгрунтування, результати голосування і добірку макроекономічних ризиків. У Китаї, де діє інший монетарний режим, комітет монетарної політики збирається щокварталу.

У нашій країні замість комітету монетарної політики у центрального банку є Рада — орган із незрозумілими функціями і повноваженнями. Рішення в НБУ приймаються, по суті, одноосібно (що не поширено у світі), а Рада фактично не має жодних важелів впливу на ключові рішення, прийняті Національним банком у кредитно-грошовій сфері (приклад — проігнороване правлінням НБУ вето на рішення про ревальвацію влітку 2008-го), і не сприяє більшій прозорості.

Зрозумілий, іще зрозуміліший...

Оцінюючи центральні банки за кожним із п’яти критеріїв відкритості, дослідники час від часу аналізують світові тенденції. Перше, на що вони звернули увагу, — це позитивна динаміка в усіх куточках світу. Намагаючись бути зрозумілими, монетарні регулятори публікують дедалі більше звітів і коментарів, частіше проводять прес-конференції. При цьому одним із головних каналів комунікацій із суспільством став Інтернет. За даними Банку міжнародних розрахунків, 2006 року в Мережі були присутні 159 центральних банків, тоді як 1996-го — всього десять.

Результати в наявності: весь світ знає, на скільки і коли ФРС підніме від­соткову ставку. А проста помилка в прес-релізі американського центробанку здатна спричинити справжню паніку і шалені стрибки біржових котирувань.

На перший погляд, НБУ не випадає із загальної тенденції: відомство взялося публікувати більше аналітики й удосконалювати свій сайт, оприлюднило проект Зеленої книги «Як зміцнити роль НБУ у забезпеченні цінової стабільності», в якому порушується питання комунікацій. Але насправді досягнення команди Стельмаха сумнівні. Прес-конференції в Нацбанку стали великою рідкістю, а інтерв’ю голови — узагалі чимось немислимим. А без публічності керівника аналітичні розробки клерків центробанку коштують небагато.

Нергіз Дінсер (Державна планова організація Туреччини) і Баррі Ейхенгрін (Університет Каліфорнії) позаторік назвали найпрозорішими із сотні вивчених центральні банки Нової Зеландії, Швеції, Великобританії, Чехії, Канади, єврозони та Філіппін. За їхніми оцінками, середній індекс прозорості зріс із 3,4 у 1998 році до 5,2 — у 2005-му. При цьому в ряді країн, що розвиваються (Бразилія, Таїланд, Філіппіни), центральні банки істотно просунулися в напрямі відкритості, щоб захистити себе від впливу політичної нестабільності.

А НБУ з трьома балами із п’ятнадцяти можливих виявився найменш прозорим у Європі, після російського та хорватського центральних банків. Світовими лідерами з непрозорості стали монетарні відомства Бермудських Островів, Ефіопії та Кувейту, котрі отримали по балу.

Сільвестер Ейджфінгер із університету Тілбурга і Петра Джераатс з університету Кембриджа, дослідивши дев’ять найбільш значущих на валютному ринку центробанків, дійшли аналогічних висновків. Так, у їхньому звіті лідерами стали все ті ж Нова Зеландія, Швеція та Великобританія.

Хорошого потроху

У всіх згаданих дослідженнях найпрозорішими визнано центральні банки з розвинених країн, які зосереджують свої зусилля на забезпеченні цінової стабільності (такий монетарний режим називається інфляційним таргетуванням). У зв’язку з цим не можна не запитати: а чи варто Україні копіювати західні моделі центрального банкінгу, особливо зараз, коли ці моделі дискредитували себе світовою фінансовою кризою? І навіщо пересічним українцям, яких непокоїть лише доля їх кревних, надлишкова інформація від Нацбанку?

З приводу того, чи потрібна прозорість узагалі, експерти одностайні. Комунікації — ключовий інструмент управління економічними очікуваннями населення та бізнесу. При цьому що нижчими є, скажімо, інфляційні очікування, то менша й сама інфляція. Прозорість підвищує рівень довіри до центрального банку і дає йому можливість ефективніше управляти грошовою масою. За оцінками дослідників із університету Тілбурга, підвищення прозорості центробанку забезпечує зниження вартості грошей в економіці.

Водночас надлишок інформації може збити людей із пантелику. Розуміючи це, економісти спробували визначити оптимальний рівень відкритості. Ейджффінгер та інші дослідники, вивчивши взаємозв’язок між інфляцією та прозорістю, дійшли висновку, що для країн Організації економічного співробітництва та розвитку оптимальний індекс прозорості становить 7,5 (із 15 балів). Це означає, що, приміром, Банк Англії та ЄЦБ вже й так надто прозорі, тоді як центральним банкам emerging markets ще є над чим працювати.

Зрозуміло, теза «все добре в міру» є справедливою і стосовно розкриття інформації, особливо в кризовий період. Центральному банку, котрий підтримує фіксований валютний курс, нерозумно розмірковувати про падіння своїх золотовалютних резервів, а будь-якому регулятору не слід надто відверто розказувати про проблеми у банків. Загалом банківський нагляд — більш засекречена сфера, аніж монетарна політика. Приміром, регулятори не розголошують обсягів рефінансування, виданого окремим банкам. Хоча просунуті кредитори останньої інстанції докладно розписують умови своїх програм, щоб не зажити слави замішаних у корупції.

НБУ цього уникнути не вдалося: доволі мутна історія з рефінансуванням банку «Надра», що отримав від банківського регулятора вже понад 10 млрд. грн., отримала гучний резонанс. Юлія Тимошенко не права в тому, що зробила рефінансування — виключну функцію центральних банків — предметом політичних торгів. Інша справа, чому це стало можливим. Хіба виникло б стільки претензій до прозорого центрального банку, однаково відкритого для всіх своїх підопічних?

Відносини з урядом характеризують незалежність центробанку. Неза­леж­ність та прозорість не завжди крокують поруч, одначе свідченням прозорості вважається формальна домовленість із виконавчою владою (приміром, у вигляді меморандуму про спільні дії). Проте в жодному випадку не публічне з’ясування стосунків.

Особливості національної прозорості

Таким чином, комунікації центробан­ку мають бути спрямовані насамперед на підвищення рівня довіри до нього. Для початку потрібна чітка мета. Економікам, які розвиваються, не обійтися без номінального якоря (макроекономічного показника, котрий фіксується на певному рівні), адже в умовах курсової та цінової невизначеності громадянам складно планувати свої витрати, а підприємствам — інвестиції.

Україна відмовилася від якоря у вигляді обмінного курсу, будучи не готовою до таргетування інфляції (встановлення цільового рівня індексу споживчих цін). Тому Міжнародний валютний фонд при видачі свого кредиту на 16,4 млрд. дол. запропонував Нацбанку в перехідний період контролювати темпи зростання грошових агрегатів. І в цьому криються відразу дві проблеми.

По-перше, дуже вже великі сумніви викликає корисність догматичної реалізації в Україні монетаристських ідей, пік популярності яких припав на 70-ті роки минулого століття. А по-друге, пояснення з приводу діючого у нас монетарного режиму мають виходити не лише від експертів фонду, а й від Нацбанку.

Однак тут ситуація доходить до абсурду. На початку літа минулого року на просте запитання журналістів «чи перейшла країна від режиму фіксованого валютного курсу до керованого плаваючого» Володимир Стельмах відповідав у найкращих традиціях Грінспена на зорі кар’єри. І якщо влітку поза стінами Нацбанку ще були люди, переконані, що «гроші люблять тишу», то за кризових умов усе змінилося.

Нерозуміння того, що відбувається з доларом і банками, викликало в українців істерію. Багато людей кинулися купувати валюту, що дорожчала, і забирати вклади з банків, підкоряючись лише ірраціональному страху. Підприємства стали згортати проекти і відмовлятися від контрактів не тільки через реальні фінансові проблеми, а й через курсову плутанину. Відповідно до останнього дослідження ділових очікувань (здійснюваних Нацбанком щокварталу), у найближчі 12 місяців керівники підприємств очікують погіршення економічної ситуації, подальшої девальвації гривні та інфляції. При цьо­му п’ята частина респондентів пов’язує підвищення цін із діями НБУ...

Звісно, обвинувачувати Нацбанк у всіх бідах не можна. Але також не можна не визнати, що роз’яснювальна робота і виступи головного банкіра, який вселяв би довіру, могли б запобігти серйозним проблемам. Атака на гривню не була б такою потужною, якби люди вірили в здатність НБУ утримати курс.

Навколо того ж таки банку «Надра» не було б стільки інсинуацій (згубних і для нього, і для всієї банківскої системи), якби центральний банк чітко пояснив свою позицію.

На цьому тлі заклик Стельмаха повернути вклади в банки для стабілізації курсу виглядає верхом цинізму: без реанімації довіри до регулятора жодні позахмарні відсотки не спонукають населення нести гроші на депозити.

Втім, вибудувати репутацію Нацбанку як прозорої установи, певне, зможе вже тільки новий її керівник.