Про обмінний курс національної валюти ми згадуємо тоді, коли він обвалився або ж виникає реальна загроза обвалу. Здавалося б, сьогодні немає підстав говорити про нього — принаймні, у звичному нам ракурсі. А даремно. Є значна позитивна складова обмінного курсу в нинішніх тенденціях оздоровлення економічної ситуації. Може вона діяти й надалі. Якщо вжити відповідних заходів економічної політики.
Криза теж лікує
У громадській думці в Україні склалося сприйняття обмінного курсу як ціни одного долара США в гривнях. Воно дзеркально протилежне до загальноприйнятого у світовій практиці, коли національна валюта оцінюється у твердій. Але для спрощення розуміння ситуації користуватимемося власною, українською версією визначення обмінного курсу.
У серпні 1998 року Україна пережила національну трагедію, коли після тривалого періоду стабільності обмінного курсу (1,8 грн. за долар США у 1996—1997 рр.) національна валюта обвалилася. Причому російський чинник у цій кризі мав такий само вплив, як український у бразильській кризі. За моїми тогочасними оцінками, в Україні відбувся перший етап болгарської кризи.
Тільки за другу половину 1998 року долар в Україні підскочив на 66% (з 2,06 до 3,43 гривні). За відсутності реальних реформ, незначних запасів твердої валюти у держави, наростання зовнішніх боргів така реакція «термометра» була неминучою для хворого організму української економіки. Добре, що цей «термометр» не пробували поправити, бо курс, на чиюсь думку, міг виявитися неправильним.
Це той випадок, про який медики кажуть: пізно пити «Боржомі», коли нирки відмовили. Правда, на відміну від медицини, різка реакція термометра на ситуацію — це не тільки відбиття надзвичайно серйозних хвороб економіки, але водночас і засіб їх лікування. Сьогодні ми можемо бачити певні результати такого лікування. Є підстави стверджувати, що падіння (девальвація) національної валюти 1998 року — один з вагомих чинників нинішнього економічного зростання в Україні (хоча відразу зазначу, для уникнення можливих політичних спекуляцій, — далеко не єдиний). Нагадаю, що протягом 2000 року приріст ВВП становив 6,0%, промислового виробництва — 12,9%, в січні 2001 року — 9,1 і 19,5 відповідно. Неважко віднайти девальваційний момент такої динаміки, який особливо проявився в цілком очевидних секторах національної економіки.
Більшість громадян помітили якісні зміни на прилавках організованих та неорганізованих ринків України: за останні два роки український виробник потіснив імпорт, причому досить серйозно. Важливо зрозуміти, чому це сталося, що сприяло цьому.
Протягом 1998—1999 років курс долара в Україні зріс у 2,7 раза (див. графік 1), тоді як споживчі ціни — на 43%. Відтак внутрішній ринок отримав серйозні бар’єри для доступу імпортних товарів: витрати на імпортні товари зросли в 2,7 раза, а продати їх можна було в Україні лише на 43% дорожче. По суті, рівень реального зростання курсу долара за згадуваний період на 89,1% є нічим іншим як девальваційним митом на імпорт (або, якщо хочете, відносним зростанням ефективності національного продукту, порівняно з імпортним). Таке мито відрізняється від традиційного імпортного. Останнє можна обійти — через «дірки» в законодавстві чи відомим нам традиційним українським способом. Девальваційного мита уникнути неможливо: ніхто не продасть долар, скажімо, за 3 грн., коли це можна зробити за 5,44 грн. У цьому плані просто вражаючі результати роботи підприємств легкої та харчової промисловості за 2000 рік, приріст виробництва в яких становив 39,0 і 26,1% відповідно. До честі українських виробників, вони використали наданий їм девальвацією шанс для витіснення імпортних товарів.
Зрозумілий і ефект впливу девальвації на експортоорієнтовані виробництва. Виручка від експорту зросла в 2,7 раза при збільшенні внутрішніх витрат на 43%. Кожен долар виручки від експорту почав давати майже в два рази більше доходів у гривні. Тому закономірними є і темпи зростання в чорній та кольоровій металургії на 20,7 та 18,8% на тлі середніх по промисловості — 12,9%. За моїми оцінками, 11,5% із загальних 19,5% приросту промислової продукції за січень 2001 року дали три сектори економіки: легка, харчова промисловість, металургія та обробка металу, зростання в яких становило відповідно 40,5, 32,3, 27,4%.
Імпортозаміщення та зростання експорту — закономірний лікувальний ефект від девальвації національної валюти, який проявляється через два роки після фінансової кризи 1998 року. Потреба економіки у твердій валюті зменшується, надходження зростають. За 2000 рік Україна звела зовнішню торгівлю товарами з добрим плюсом у 616 млн. доларів. Експорт за рік зріс на 25,8 %, тоді як імпорт — на 17,8%.
Хочу застерегти від можливого з наведеного аналізу висновку: виявляється, для економічного зростання треба всього-на-всього проводити політику постійної девальвації національної валюти. Це абсолютно хибний висновок. Справді, девальвація 1998 року є одним з чинників економічного зростання. Але воно було б неможливим в умовах нестабільної валюти. Не можна провести відбудову національної економіки, якщо користуватися щодня різним «метром». Навіть не будівельник знає, що вийде з такого будівництва. Девальвація, особливо коли вона відбувається в значних розмірах, унеможливлює інвестиції — фундаментальну базу економічного зростання. В таких умовах ніхто не оцінює дохідність у гривні. Всі роблять це в доларовому еквіваленті. А при гривневій дохідності в 40% і зростанні долара на 50% тільки дурні вкладають гроші в реальну економіку. Розумні купують долари. Бо, на відміну від першого випадку, в другому хоч капітал зберігається.
Позитивний вплив девальвації гривні на економічну ситуацію можна було отримати лише в умовах відновлення стабільності національної валюти.
Феномен
сильної гривні
За економічної політики, що проводилася в 1998—1999 роках, Україна мала добрі шанси пройти другий етап фінансової кризи. Згадаймо газетні матеріали останніх місяців 1999 року, коли велися суперечки стосовно того, станеться це через тиждень чи місяць. Невідоме колись слово «дефолт» з’явилося в лексиконі не тільки українських політиків. Свідомо чи підсвідомо, його лякалися навіть старенькі бабусі. І було чого. У випадку дефолту долар мав коштувати до 40 грн. А тепер спробуйте перерахувати лише вартість комунальних платежів, основна складова частина яких (енергетична) закуповується по імпорту, тобто прив’язана до твердої валюти.
За минулий рік слово «дефолт» забулося. І дай Боже, щоб нам ніколи більше не довелося його згадати. Гривня не впала, а міцно стоїть на ногах. Зростання курсу долара становило за 2000 рік всього 6%, та й усе воно припадає на січень 2000-го. Решту місяців долар стояв, як вкопаний (з незначними, неістотними коливаннями).
Для аналізу впливу на ситуацію важливо оцінити не тільки номінальний (той, що чуємо в оголошеннях Національного банку України або бачимо на вивісках обмінних курсів), а й реальний обмінний курс. Останній визначається діленням номінального курсу на індекс зростання споживчих цін. В умовах інфляції у 2000 році в 25,8% долар подешевшав на 15,7% (1 – 1,06:1,258). Україна вдруге (вперше це було у 1996—1997рр.) вступила в період сильної національної валюти. А точніше, сильнішої за тверду валюту. Це легко довести двома простими прикладами. Власники «зелених» щомісяця втрачають частину вартості долара на українському ринку. Як і рік тому, «зелений» коштує ті ж 5,44 гривні. Тільки купити за цю суму вдається значно менше, оскільки споживчі ціни зросли за цей час майже на 26%.
Нині заощадження у гривні значно вигідніші за тверду валюту. Доларовий вклад на рік дає в банках України максимум 10%. Гривневий депозит можна розмістити під 25%. За однакової ціни долара це рівнозначно отриманню 25% у доларовому еквіваленті (за суму вкладу можна купити на 25% більше доларів, ніж було витрачено на купівлю за долари гривні).
Феномен сильної національної валюти не є суто українським явищем. Це класична, підручникова ситуація для всіх країн, що після періоду знецінення здійснюють заходи фінансового оздоровлення. Саме він породжує довго очікуване громадянами України явище — повернення твердої валюти в країну. Лише патріотизм до власних грошей не може цього зробити, хоч би які видатні українці були зображені на наших купюрах. Патріотизм спрацьовує тоді, коли національні гроші стають сильнішими за іноземні, коли виникає природне бажання позбутися твердої валюти. З цілком простої прагматичної причини: бо вона дає меншу дохідність, ніж гривня.
Феномен сильної національної валюти породжує особливу макроекономічну арифметику, яка не вкладається у логіку звичної нам. На початок 2000 року Україна мала державний запас твердої валюти трохи більше 1 млрд. доларів США. Протягом року зовнішній борг держави зменшено більш ніж на два мільярди. На сьогодні валютний резерв держави становить 1,7 млрд. доларів. Зовнішніх кредитів майже не було. Невеликі суми надходжень МВФ та Світового банку не змінюють логіки нашої макроекономічної арифметики. Надлишок доларів створила сильніша гривня. Вона заохочувала власників позбуватися твердої валюти в обмін на національну.
Долар може створювати проблеми
Нинішній валютний ринок України не здатний «проковтнути» всю кількість твердої валюти, яка пропонується для продажу на ньому: пропозиція перевищує попит. За відсутності адекватної реакції на ситуацію торік ми були б свідками падіння номінального обмінного курсу долара. Цього не відбувалося, бо надлишок долара скуповував НБУ, утримуючи його від падіння. Тільки не поспішайте дорікати НБУ за непатріотичність його поведінки. Насправді це дуже патріотична позиція. Бо підтримується не долар, а національний експорт. Але треба врахувати специфіку НБУ. На відміну від комерційних банків, у нього немає реальних грошей. Він їх може тільки «придумати», тобто зробити емісію. Остання ж робить свою чорну справу — інфляцію, прискорює зростання споживчих цін. Хоча торік динаміка цін не була загрозливою (приріст 25,8%, вище, ніж планувалося), але це все-таки досить серйозний інфляційний податок на економіку та громадян.
Мене дивують роз’яснення деяких фахівців стосовно причин відносно високої інфляції минулого року. Їх шукають у зростанні цін на енергоносії, зокрема імпортований газ, в адміністративному підвищенні цін на комунальні платежі. Але наша вітчизняна економіка вже давно не радянська за типом устрою. Україна, як жодна інша країна, на власному гіркому досвіді переконалася в монетарних чинниках інфляції. І саме вони зумовлювали динаміку споживчих цін минулого року, що добре проглядається на графіку. Торік приріст монетарної бази становив 40%, монетарної маси — 44,5%. Унікальність ситуації, відмінність від попередніх періодів в іншому. Причиною нинішньої інфляції в Україні є надлишок доларів. Саме необхідність стерилізації надлишків доларів зумовлює емісійну поведінку НБУ.
Я не бачу економічних причин, які б зламали наявні тенденції обмінного курсу протягом поточного року. А це означає, що долар і далі може бути причиною головного болю. Тільки протягом січня 2001 року НБУ викупив з ринку понад 120 млн. доларів. Неважко підрахувати емісійну «ціну» такого поповнення валютних резервів держави. В умовах високої ймовірності зигзагів економічної політики, зумовлених політичними чинниками, тенденція випереджуючого зростання кількості грошей в обігу закладає загрозу підриву в майбутньому стабільності національної валюти. Руйнівні наслідки такої дестабілізації можуть посилитися через зростання обсягів формування ресурсів комерційних банків України за рахунок вкладів населення. Досить сказати, що на початок лютого 2001 року вони становили майже 7 млрд. гривень.
Є ще один цікавий макроекономічний феномен нинішньої ситуації з обмінним курсом. На відміну від 1998—1999 років, у 2000-му реальний курс долара падає, що погіршує умови функціонування національної економіки. Імпорт відносно дешевшає, умови конкуренції національних виробників погіршуються. Як і рік тому, за долар для купівлі імпорту треба платити однакову ціну (5,44 грн.), а внутрішні витрати на виробництво українських товарів зростають (за 2000 рік ціни зросли на 25,8%). Аналогічний ефект ревальвації (зміцнення гривні) на експорт. Виручка від експорту не зростає, а затрати збільшуються. Така тенденція триватиме і цього року, що негативно впливає на динаміку економічного зростання.
Обвал гривні 1998 року був бідою. І краще б її не було. Та коли вже криза сталася, треба максимально скористатися її «лікувальним» впливом на економічну ситуацію. Не можна допустити швидкої втрати девальваційного ефекту імпортозаміщення та зростання вигідності національного експорту. А тільки в 2000 році цей ефект зменшився з 89,2 до 59,4% (див. графік 4). За два-три роки його можемо втратити зовсім.
Україна потребує нових акцентів макроекономічної політики. Зростанню курсу гривні має бути поставлено заслін. Не можна допустити погіршення умов імпортозаміщення та експорту.
Я не поділяю позиції тих спеціалістів, які закликають до помірної девальвації національної валюти (зростання курсу долара). Це не рятує ситуації, а ускладнює її. Оскільки НБУ не продає, а купує долари, то це б означало необхідність купівлі ще більших обсягів твердої валюти, а отже й додаткової емісії. В таких умовах неминуче прискорене зростання споживчих цін. Нічого це не додає і до ефекту вигідності експорту та імпортозаміщення, оскільки останній визначається у зіставленні динаміки номінального обмінного курсу та зростання внутрішніх цін.
У цьому зв’язку політика НБУ щодо утримання стабільного курсу гривні є абсолютно правильною. Бо, крім усього іншого, дозволяє поповнювати валютні резерви. Але її слід доповнити компонентом стабільного реального курсу. Це можливо в умовах проголошення і проведення політики нульової інфляції. Зростанню цін має бути сказано: «Стоп». Іншими словами, перед Україною стоїть нове і досить унікальне макроекономічне завдання: проводити одночасну стерилізацію і надлишку доларів, і надлишку гривні, зумовленого викупом цього надлишку. Чи можливо, щоб і вовк був ситий, і вівці цілі?
Два центри —
єдина політика
Ми звикли до примітивного розуміння впливу держави на обмінний курс. Ці функції завжди пов’язувалися з діяльністю НБУ. Зробить останній емісію — завтра зростуть ціни і курс долара. Продає чи купує НБУ долари — відповідно підтримує курс гривні чи долара. Сьогодні інструментів Нацбанку недостатньо для проведення ефективної політики обмінного курсу.
В Україні зараз діють два центри впливу на ціну національної валюти. Другим центром є Міністерство фінансів. І це, до речі, не новина. В перший період сильної гривні (1996—1997 роки), дохідність якої значно перевищувала доларову, політика бюджетного дефіциту та його фінансування за рахунок випуску облігацій внутрішньої позики була тим інструментом, який регулював потік твердої валюти. В умовах відсутності структурних реформ, а отже, й надій на економічне зростання, страху перед абсолютно очевидною необхідністю приведення витрат уряду у відповідність до отримуваних доходів це неминуче мало закінчитися фінансовою кризою серпня 1998 року.
Сьогодні ситуація дещо інша. Бюджет уже другий рік без дефіциту. Зник і відповідний канал впливу на обмінний курс. Але другий центр впливу все-таки існує. І ним знову є Міністерство фінансів.
НБУ в нинішніх умовах самотужки не здатний проводити політику стабільності реального обмінного курсу. В нього немає для цього необхідних інструментів. Здійснюючи викуп твердої валюти, він передає її власникам відповідний еквівалент у гривні. Виконання ж завдання стерилізації зумовленого таким викупом надлишку гривні потребує повернення гривень у власність НБУ. Спроби робити це шляхом купівлі НБУ грошей у комерційних банків нагадують фінансову піраміду з покриття дефіциту бюджету. І проблеми не вирішують. Єдиним ефективним інструментом у цій ситуації є дострокове погашення Мінфіном боргів перед НБУ, який у свою чергу вилучає відповідну суму грошей з обігу.
Очевидна і зрозуміла проблема, що виникає у цьому зв‘язку перед урядом. Частину ресурсу треба відволікати з бюджету. Крім того, доходи бюджету визначені у діючих цінах, тобто з урахуванням інфляції. Проведення політики нульової інфляції призведе до втрати частини доходів. Правда, йдеться про втрату мильних бульбашок, бо це інфляційні доходи, реального приросту споживання у бюджетних споживачів вони не дають. І наші громадяни давно навчилися зіставляти динаміку своїх доходів із зростанням цін.
Але є й інший бік медалі. Його ціна — темпи зростання національної економіки: будуть вони 4—5% чи на значно вищому рівні. А кожен додатковий відсоток зростання — це близько 0,5 мільярда нових надходжень у державну казну. Треба врахувати ще одну обставину. Фундамент нинішнього економічного зростання є поки що досить хисткий. І не використати в цьому фундаменті ефекту девальвації дворічної давності було б грубою політичною помилкою.