Нинішню ситуацію на українському валютному ринку можна сміливо назвати стабільною. Після січневих потрясінь у лютому і готівковий, і міжбанківський ринки прийшли в стан рівноваги. Безготівковий курс гривні до долара США стабілізувався біля позначки курсу інтервенцій НБУ — 5,06, а оптовий готівковий — 5,11—5,13 грн./дол. Однак далеко не всі наші співвітчизники переконані, що нинішня стабілізація — це надовго.
Для таких сумнівів існує чимало причин — починаючи від загальної плутанини й невизначеності, пов’язаної з майбутніми цінами, причому далеко не тільки на газ, передвиборною вакханалією, і закінчуючи заявами окремих «надзвичайно відповідальних політиків» про можливе падіння курсу до 15 грн./дол. вже в найближчому майбутньому.
Які ж насправді перспективи зміни курсу гривні до долара до кінця поточного року й наскільки серйозними є загрози для курсової стабільності національної грошової одиниці?
Тенденції в цифрах
Якщо минулого місяця Нацбанк був змушений майже щодня продавати безготівкову валюту, задовольняючи попит на неї за незмінною ціною — 5,06 грн./дол., то в лютому йому доводиться це робити лише епізодично. У січні сальдо валютних інтервенцій НБУ становило 939 млн. дол., у результаті чого його міжнародні резерви зменшилися на 4,2% (до 18,58 млрд. дол.). Найгостріша ситуація на міжбанківському валютному ринку склалася 19 січня, коли курс піднімався до 5,15—5,20 грн./дол.
Багато хто з учасників ринку вважають, що в січні втрати золотовалютних резервів НБУ могли б бути значно скромнішими, якби сам Нацбанк, певне, недооцінивши гостроту виниклих газових і політичних чвар, не спровокував додаткове посилення ажіотажу, відмовившись 10 січня вийти на ринок.
На готівковому ринку, за даними «ДТ», у лютому зберігається стабільний дефіцит іноземних грошових знаків. Утім, «аномальним» його назвати не можна (за перші дві декади лютого він становив близько 400 млн. дол.). Для порівняння, у січні попит на валюту перевищив її пропозицію на 509 млн. дол., а місяцем раніше, у грудні 2005-го, — на 517 млн. дол.
У спеціальному прес-релізі НБУ повідомив, що минулого місяця не тільки спостерігався підвищений попит на іноземні грошові знаки, а й майже на третину впала пропозиція безготівкової валюти (на 31,4% порівняно з груднем). За версією самого Нацбанку, до цього призвели менші порівняно з груднем надходження іноземної валюти в країну, що в основному пов’язано з тривалими новорічними святами та збільшенням потреб імпортерів.
Крім того, якщо судити за звітними даними департаменту грошово-кредитної політики НБУ, за минулий місяць на 4,3 млрд. грн. скоротилися депозити в національній валюті (зокрема, в населення — на 700 млн.), тоді як валютні зросли в гривневому еквіваленті на 2,5 млрд. грн. (у населення — на 1,5 млрд.). Вочевидь, наші співвітчизники не тільки не поспішали відкривати нові гривневі вклади в банках, а й досить активно перекладали гроші на валютні рахунки. Для порівняння, у січні 2005-го, заспокоївшись після революційних подій, вкладники українських банків збільшили гривневі депозити на 1,5 млрд., а валютні — на 1,2 млрд. грн.
Детальної інформації про рух коштів на валютних рахунках у січні, напевно, немає ще й у самого Нацбанку: зведені дані традиційно з’являються не раніше кінця лютого. Тому наразі рано робити остаточні висновки, що послужило головною причиною перекосу, який виник (експортери притримують валютну виручку, почався відплив зарубіжних портфельних інвестицій або «перестраховане» виведення готівково-безготівкового капіталу за межі країни перед виборами).
Курс до виборів...
З дуже високим ступенем переконаності можна припустити, що як мінімум до закінчення парламентських виборів Нацбанк не дасть серйозних приводів для сумнівів у його спроможності контролювати ситуацію на валютному ринку, тим паче, що золотовалютних резервів, які подвоїлися за минулий рік, для цього є більш ніж достатньо. Адже фіксований номінальний курс — це в нинішній ситуації майже єдиний чинник стабільності для суспільства або, перефразуючи популярний у колах фінансистів термін, найважливіший номінальний якір його настроїв і очікувань. У свою чергу, саме настрої та очікування учасників ринку, за влучним висловом одного з банкірів, на 90% визначають баланс між попитом і пропозицією валюти. Наскільки відомо автору цих рядків, цю думку розділяє абсолютна більшість людей, причетних до валютних питань, зокрема, й у НБУ.
Тому, на думку банкірів, Нацбанку поки що доведеться відкласти «до кращих часів» подальші кроки з лібералізації валютного ринку й оголошені ним наміри розпочати перехід від курсового до інфляційного таргетування.
Тут, мабуть, необхідно зробити кілька пояснень. Нагадаємо, що сумніватися в стабільності номінального валютного курсу українців змушує одноденне підвищення офіційного курсу гривні з 5,19 до 5,05 грн./дол., що сталося 20 квітня 2005 року, і наступні заяви керівництва НБУ про намір поступово дедалі більше усуватися від втручання в процес курсоутворення. Головними передумовами для цих кроків, які наробили чимало галасу й сильно бентежили майже весь рік громадськість, стали протиріччя, закладені в нинішніх принципах національної монетарної політики.
Річ у тім, що використовуваний у нас нині режим грошово-кредитної політики, як зазначив в одній зі своїх недавніх публікацій керівник експертно-аналітичного центру з питань грошово-кредитної політики ради НБУ Андрій Гриценко, не можна віднести до жодного з існуючих у формальній класифікації монетарних режимів. Фактично він не є ні монетарним таргетуванням (регулюючий орган установлює цільові значення грошової емісії), ні таргетуванням обмінного курсу, ні таргетуванням інфляції. Мовою фахівців це називається некласифікованим монетарним режимом, або режимом із імпліцитними орієнтирами (від англ. implicit — такий, що припускається, не виражений явно, прихований).
Тобто на практиці Національний банк України намагається здійснювати так зване розгорнуте таргетування стабільності грошової одиниці (а не її окремого прояву: стабільності споживчих цін, обмінного курсу, зростання грошових агрегатів тощо). Що означає одночасний контроль над рівнями інфляції, девальвації (ревальвації), динамікою відсоткових ставок, їхнім співвідношенням і, за необхідності, непрямий вплив на них засобами грошово-кредитної політики.
Періодично ці цілі вступають між собою в пряме протиріччя, що заводить керівництво НБУ в глухий кут. Доводиться жертвувати одним із параметрів заради збереження інших.
Так сталося, зокрема, торік, коли забезпечення стабільності номінального курсу потребувало масового викуповування валюти, що надходила до країни, отже, не менше масової емісії гривні. Причому валюта ця, як відомо, являла собою не тільки виручку експортерів, а й значною мірою іноземні спекулятивні капітали. У результаті, щоб обмежити приплив цих «гарячих» грошей, Нацбанк змушений був піти на пріснопам’ятну квітневу ревальвацію. А пізніше реалізувати деякі кроки з подальшої лібералізації валютного курсу, оголосивши про намір і далі відходити від його фактичної прив’язки до долара та про активізацію переходу до інфляційного таргетування.
Конфлікт на цьому грунті навіть спровокував досить скандальне звільнення з Нацбанку заступника голови НБУ, який курирував питання валютно-курсової та грошово-кредитної політики і наполягав на передчасності таких кроків через відсутність повноцінних фінансових ринків і багатьох інших інституціональних засад ринкової економіки.
Утім, хоча Сергій Яременко після свого звільнення і «заслужив» із вуст Володимира Стельмаха обвинувачення в невідповідності вимогам часу, поки що Нацбанк точно дотримується саме рецептів екс-заступника голови: офіційний курс гривні до долара з квітня минулого року незмінний — він утримується на позначці 5,05 грн./дол. Хоча коридор середньорічного офіційного курсу на 2006 рік про всякий випадок значно розширили (5,0—5,20 грн./дол.), а з вуст керівників Нацбанку неодноразово пролунали заяви, що стабільність гривні й номінального курсу — це зовсім не одне й те саме.
Як нині визнають у самому Нацбанку, квітнева ревальвація виявилася дуже непопулярною в суспільстві, підірвавши довіру й до НБУ, і до національної грошової одиниці. Також перші особи головного банку країни погоджуються, що економічні суб’єкти поки що не готові до заміни курсового «номінального якоря» на інфляційний. По-перше, тому що суспільству все ще не вселяє належної довіри об’єктивність індексів інфляції, які публікуються офіційною статистикою та значно поступаються за надійністю більш звичному індексу — номінальному курсу долара. А по-друге, і сама інфляція, як неодноразово заявляли представники НБУ, маючи в основному не монетарний, а структурний характер, перебуває поза зоною повного контролю з боку Національного банку.
Окреслюючи стратегічні напрями валютно-курсової політики, перший заступник голови Нацбанку Анатолій Шаповалов у листопаді минулого року заявив на сторінках «ДТ» про намір НБУ розширити межі курсового коридору на міжбанку до 3%. Це — для початку. А потім, дедалі більше розширяючи цей діапазон, Нацбанк мав намір поступово перейти до режиму плаваючого валютного курсу. Щоправда, одна з основних передумов до цього містилася в самій назві статті — «...в умовах моделі сталого економічного розвитку». Чого, на превеликий жаль, в Україні наразі не спостерігається...
Та й для самого переходу до інфляційного таргетування, крім упровадження системи гнучкого курсоутворення, необхідно вирішити цілу низку складних питань. А саме: забезпечити операційну незалежність Національного банку, налагодити ефективну його взаємодію з урядом, підвищити ефективність управління грошово-кредитним ринком (насамперед — відсотковими ставками), розробити систему ефективного взаємного обміну інформацією всередині НБУ, із міністерствами і відомствами, суб’єктами ціноутворення, а також із фінансовими ринками, широкою громадськістю, що збільшує ефективність прогнозування інфляції, управління ціновими очікуваннями тощо. За найскромнішими підрахунками, для вирішення всіх цих завдань за наших реалій знадобиться років п’ять, ніяк не менше.
Та й навряд чи нинішню непросту ситуацію в країні можна вважати зручним моментом, щоб продовжувати відучувати співвітчизників від прив’язки гривні до долара. Крім усього іншого, значні коливання номінального курсу можуть спровокувати дуже серйозні додаткові ризики для стабільності банківської та всієї фінансової системи. Є серйозні підозри, що адекватних інструментів захисту від таких ризиків багато банків ще навіть не розробили.
Більш того, за інформацією «ДТ», на порядку денному засідання ради НБУ, що відбулося 17 лютого, «на крайній випадок», тобто якщо виникне надмірна напруженість валютного ринку, розглядалася доцільність поновлення деяких скасованих торік обмежень. Зокрема, йшлося про запровадження граничного відхилення наявних курсів, а також про обов’язковий продаж валютної виручки.
Начебто розмовами наразі все й закінчилося. Справді, реальний ефект від таких заходів найчастіше виявляється протилежним очікуваному через психологічний чинник.
За підсумками засідання ради НБУ його голова Валерій Геєць заявив, що очікує погіршення сальдо зовнішньої торгівлі до мінус 2,0 млрд. дол. Та, попри це, рада Нацбанку наразі не бачить необхідності змінювати раніше оголошені прогнози курсу гривні на 2006 рік (5,0—5,2 грн./дол.). Оскільки вважає, що приплив валюти у вигляді трансфертів і інвестицій компенсуватиме негативне сальдо торгівлі. Та й уряд поки що офіційно не переглянув свої рішення про макроекономічні показники...
Раніше перший заступник глави НБУ Анатолій Шаповалов висловив аналогічну точку зору, заявивши, що Нацбанк розраховує зберегти стабільними в 2006 році й курс гривні, і обсяг валютних резервів, оскільки за прогнозами НБУ сальдо платіжного балансу «буде плюс або мінус 200 млн. (доларів)».
Тут доведеться зробити ще один невеличкий відступ, нагадавши, що заяви керівництва Національного банку, в яких воно цілком покладається на прогнози уряду, виглядають дещо дивно.
Річ у тім, що свого часу при раді НБУ було спеціально створено Експертно-аналітичний центр із питань грошово-кредитної політики, до штату якого ввійшло чимало відомих експертів-економістів. Завданням цього центру (принаймні раніше) було незалежне від Кабміну прогнозування основних макроекономічних показників. І тільки потім, співставляючи ці прогнози з урядовими, на засіданнях ради вироблялася загальна позиція, для чого в них обов’язково брали участь представники Мінфіну та Мінекономіки. Тодішнього міністра фінансів Ігоря Мітюкова було навіть спеціально введено до складу ради.
При цьому урядові завдання зовсім не беззастережно «бралися під козирок», а нерідко довго й детально аналізувалися. І пану Шаповалову, який на посаді заступника міністра фінансів неодноразово брав участь у цих обговореннях, це добре відомо. Співробітництво співробітництвом, але як Нацбанк збирається домагатися власної операційної незалежності, якщо демонструє настільки незрозумілу поступливість?
Примітно, що нині прогнози виконуючого обов’язки міністра фінансів Віктора Пинзеника й економіки Арсенія Яценюка звучать в унісон із нацбанківськими — приплив валюти в країну за рахунками капітальних і фінансових операцій має з лишком перекрити можливий дефіцит з торгівлі та послуг. Тож чи є серйозні причини боятися, що ці обіцянки не буде виконано?
Суто теоретично, змусити керівництво НБУ піти на девальвацію гривні ще до виборів можуть дві обставини.
Перша — тиск із боку промислових лобі. Напевно вони вже намагаються домогтися від Нацбанку курсових преференцій, мотивуючи це необхідністю бодай якось компенсувати втрату конкурентоспроможності в результаті зростання газових цін. Не випадково, мабуть, із вуст першого заступника глави Національного інституту стратегічних досліджень нещодавно пролунав прогноз про неминучість незначної девальвації до 5,3 грн./дол. саме для компенсації втрат експортерів.
Що, загалом, не смертельно, оскільки і за такого розкладу гривневі депозити, які дають у середньому на п’ять відсоткових пунктів більше, ніж валютні, виявляються вигіднішими. Отож, побоювання викликає не згадувана можливість сама по собі. І справа скоріше в принципі. Адже для регулятора, Національного банку, при здійсненні валютно-курсової політики дуже важливо забезпечувати її послідовність. І як Володимиру Стельмаху доведеться пояснювати ослаблення гривні, якщо пригадати всі його торішні заяви про фундаментальну недооціненість національної грошової одиниці (оптимальний курс 3,8 грн./дол.) і наявність найсерйозніших структурних перекосів в економіці на догоду експортерам?
Тому такі аргументи в стінах НБУ наразі як мінімум не мають здобути підтримки, тим паче що зниження курсу гривні якраз і спричинить додаткове подорожчання енергоносіїв.
Про те, що керівництво НБУ не має наміру відмовлятися від своїх слів, непрямо засвідчують недавні заяви головного радника пана Стельмаха Валерія Литвицького. Заявивши, що експорт — не самоціль, а засіб для отримання ресурсів кінцевого споживання, пан Литвицький, зокрема, підкреслив: різке зменшення позитивного сальдо поточного рахунку, яке сталося торік, є позитивним чинником. «Нормалізація сальдо поточного рахунку дала змогу уповільнити непродуктивну емісію на купівлю валюти та зменшити потенціал інфляційного тиску на економіку», — переконаний радник.
«Треба протидіяти вельми поширеному стереотипу про бажаність супервисокого позитивного сальдо поточного рахунку та, зокрема, торгового балансу. Якщо хтось хоче додаткового зміцнення української валюти з усіма відповідними не тільки плюсами, а й із мінусами, то надмірна експансія експорту та нове збільшення позитивного сальдо торгівлі цьому сприятимуть».
До речі, і Валерій Геєць 17 лютого заявив: рада НБУ не рекомендує правлінню вдаватися до девальвації курсу гривні, аби стимулювати зростання експорту, темпи якого вже 2005 року були в кілька разів нижчі від темпів збільшення імпорту. «Ми рекомендуємо й уряду, і Нацбанку розглянути питання стимулювання експорту іншими механізмам», — заявив він, додавши, що «ціновий запас конкурентоспроможності, сформований під час попередньої девальвації, ще має місце».
Проте існує і друга обставина, здатна змусити керівництво НБУ піти на девальвацію. Із наближенням виборів дефіцит валюти на міжбанку з тих чи інших причин може виявитися настільки значним, що керівництво Нацбанку (чи хтось у вищих кабінетах) злякається, що нагромаджені міжнародні резерви тануть занадто швидко. Спровокувати такий переляк (знов-таки, суто теоретично) може сумний досвід 1998 року, коли золотовалютні запаси НБУ ледь не обнулилися. Після чого його тодішнім першим особам (нинішні президент України Віктор Ющенко та глава НБУ Володимир Стельмах) довелося витримати цілу серію дуже неприємних розглядів із цього приводу.
Та й на адресу попереднього керівництва Нацбанку, котре в боротьбі за курсову стабільність гривні наприкінці 2004 року було змушене піти на масовий розпродаж золотовалютних резервів, із вуст окремих помітних представників тодішньої опозиції потім пролунали обвинувачення в розбазарюванні народного надбання. Ну не дають спокою нашому політичному бомонду золотовалютні засіки Нацбанку! І не може така «сила-силенна грошей» розглядатися винятково як інструмент забезпечення стабільності грошової одиниці та фінансової системи. Чого варті лише торішні законодавчі ініціативи, метою яких було «раціональніше», із погляду соціальної справедливості, використання золотовалютних резервів...
Ми можемо помилятися, але чітких критеріїв як стосовно достатності резервів, так і принципів їхнього використання Нацбанк, здається, не прийняв і досі. Існують рекомендації МВФ, але це — тільки рекомендації. А отже, відповідні оцінки робляться виходячи з суб’єктивних відчуттів керівництва Нацбанку.
Однак здоровий глузд і тут підказує: щойно можливий чиновницький переляк змусить курс похитнутися, девальваційний тиск на гривню — як із боку панікуючого населення, так і спекулянтів — багаторазово зросте. У результаті або доведеться відпустити курс у вільне плавання (що означатиме справді серйозний обвал гривні), чи розплачуватися ще більшою сумою золотовалютних резервів і в результаті — ще більшою доларизацією економіки.
Крім того, лихо не без добра. Не слід забувати: продаж валюти з резервів НБУ — це та сама стерилізація грошової маси, причому головним чином найбільш інфляційно небезпечної її частини — готівки в обігу, активно нарощуваної завдяки зростаючим соціальним виплатам. Дефіцит кредитних ресурсів, який неминуче виникає у такій ситуації, Нацбанк цілком може компенсувати, збільшивши рефінансування банків. І чи не чудова це можливість відійти від непродуктивної емісії з допомогою викуповування валюти на міжбанку до довгострокового рефінансування інвестиційних проектів, про наміри відродити яке вже неодноразово заявляв Володимир Стельмах?
Насмілимося висловити надію, що роз’яснення з приводу майбутньої валютно-курсової та грошово-кредитної політики Нацбанку громадськість одержить особисто від його глави Володимира Стельмаха ще до закінчення парламентських виборів. Дивися, на той час і Мінекономіки опублікує власні довгоочікувані офіційні прогнози.
…і після
Чи існують серйозні фундаментальні передумови для девальвації гривні до кінця року?
Здебільшого їх пов’язують із неминучим погіршенням зовнішньоторговельного балансу нашої країни після підвищення цін на газ. Навіть за дуже обережними прогнозами самого НБУ, Мінекономіки та Світового банку (котрі припускають, що підвищення газових цін обмежиться нинішніми 95 дол. за 1000 кубометрів), негативне сальдо поточного рахунку платіжного балансу (торгівля плюс послуги) становитиме 2006 року близько 3 млрд. дол.
Коли ж газ у другому півріччі подорожчає, приміром, до 230 дол., дефіцит може зрости й до болючіших для країни 5—7 млрд. дол. (5—7% номінального ВВП).
Утім, це лихо, судячи з заяв офіційних осіб, начебто цілком можна подолати. Оскільки, крім сальдо поточного рахунку, на співвідношення між попитом і пропозицією валюти на внутрішньому ринку (див. думки експертів) впливає також сальдо балансу операцій із капіталом і фінансових операцій. Торік профіцит фінансового рахунку дорівнював близько 8 млрд. дол. порівняно з дефіцитом 4 млрд. дол. у 2004-му. Отож позитивний потенціал на цьому поприщі справді є. Тут вам і валюта, що регулярно надходить у країну від «заробітчан», обсяги якої офіційні особи оцінюють у 4 млрд. дол. на рік, і потенційні надходження від зовнішніх позик, і прямі іноземні інвестиції...
Виходить, для цілковитого усунення різноманітних загроз курсовій стабільності нам залишилося забезпечити таку «дрібницю», як належний інвестиційний клімат. І тоді до нас із своїми грошима прийдуть іноземці, а наші резиденти-позичальники побіжать позичати дешевші, ніж вітчизняні, ресурси на світових ринках.
Залишається сподіватися, що поряд із таким джокером, як усе ще дуже слабка передбачуваність газових цін, майбутня епопея з поділом владних повноважень у новому парламенті не принесе занадто багато неприємних сюрпризів, остаточно відбивши будь-яке бажання вкладати гроші в багатостраждальну вітчизняну економіку. Та й сама валютно-курсова політика не стане, як і торік, жертвою звичайного політичного шантажу чи можливої зміни настроїв влади на користь «бідолах»-експортерів.
Свідоме смикання курсу регулятором, із метою спровокувати масове скуповування валюти на готівковому ринку, одночасно вилучивши з обігу надлишкову готівкову гривню, що надходить із бюджету, — надто небезпечний інструмент, за використання якого можна поплатитися новими викликами «на килим» до Верховної Ради. Та й навряд чи цей інструмент виявиться ефективним у боротьбі з інфляцією, оскільки частина населення, котра віддасть перевагу валютним заощадженням, і так обміняє готівкові гривні на долари. А долари, які витрачатимуться на споживання, практично так само підвищують платоспроможний попит, як і гривні, оскільки фактично є в нашій країні таким самим засобом платежу, що перебуває в вільному обігу, як і національна грошова одиниця.
«Приємні» сюрпризи, з’ясувалося, здатні піднести й окремі відомі профспілкові діячі, так і не відучившись від старої доброї звички призначати загальне благоденство одним розчерком пера.
Намір раптом взяти та збільшити в півтора-два рази мінімальну зарплату чи пенсію не може не зачіпати довірливе серце виборців. Ось тільки звідки за нинішнього напівнепритомного стану економіки також раптом візьмуться необхідні для задоволення зростаючого споживчого попиту товари, чомусь не чутно. Дивно, як швидко дехто забув, до чого може призвести різке збільшення грошей в обігу без «адекватного покриття товарною масою»...
У зв’язку з усім цим майбутня стабільність гривні, хоч як це дивно, досить сильно залежить сьогодні від нас самих. Що менше в майбутньому парламенті опиниться талалайків-популістів, то більша можливість, що і гривня, і країна все-таки вистоять.
Думки експертів
Сергій ЯРЕМЕНКО,
екс-заступник голови НБУ,
радник міністра економіки:
— Глибоко переконаний у тому, що саме стабільний валютний курс сьогодні залишається найважливішим «ціновим якорем», яким в умовах недорозвиненості вітчизняних фінансових ринків найбільшою мірою визначається рівень довіри до національної валюти.
Тому в нинішній ситуації найправильніший шлях для Нацбанку — дотримуватися обраної лінії на забезпечення стабільного курсу. Як мінімум до того моменту, коли стануть чіткішими, бодай відносно, наші політичні й економічні перспективи. Тим паче що накопичений за останні роки запас міцності по резервах таку можливість дає.
Вважаю, лише довгострокові негативні тенденції фундаментального характеру за рахунком поточних операцій у разі відсутності прямих іноземних інвестицій, спрямованих на створення виробництв, збільшення експортного потенціалу чи заміщення імпорту, можуть служити підставою для коригування валютно-курсової політики. Але й тут ефективнішими, ніж курсові, були б фіскальні та регуляторні стимули, до яких, у чому я глибоко переконаний, слід вдатися лише в найостаннішу чергу.
Олександр СЛОБОДЯНИК,
начальник управління стратегічного менеджменту
та корпоративного розвитку банку «Надра»:
— Із одного боку, подорожчання імпортованих енергоносіїв, нарощування технологічного й інвестиційного імпорту, поряд з очікуваною слабкою динамікою експорту, за підсумками року, найімовірніше спричинять виникнення негативного сальдо поточного рахунку. Теоретично, це може створити передумови для помірної девальвації гривні, особливо з урахуванням необхідності стимулювати експортні галузі.
Проте на баланс попиту та пропозиції на валютному ринку має позитивно вплинути динаміка іноземних інвестицій. Звісно, через загострення політичної боротьби напередодні виборів прогнозувати ситуацію в цій сфері наразі важко. Хоча перелом у сприйнятті нашої країни багатьма потенційними інвесторами, за великим рахунком, уже стався. І якщо в майбутньому не з’явиться серйозних негативних чинників, політичні розклади впливатимуть швидше на темп зростання інвестицій, а не на сам факт їхньої появи.
У разі активного приросту іноземних інвестицій падіння сальдо за поточними операціями може з лишком компенсуватися зростанням сальдо операцій із капіталом, що значно підвищить попит на національну валюту, створить передумови для її зміцнення та дасть змогу Нацбанку наростити золотовалютні резерви. У будь-якому разі, ці процеси, швидше за все, розвиватимуться еволюційно. Ми не очікуємо різких, шокових змін у курсовій політиці.
Ігор ЧАВИЧАЛОВ,
член спостережної ради ЗАТ «Агробанк»:
— Якщо прогнозувати баланс попиту та пропозиції на валютному ринку в тривалішій перспективі, то тут, як і в разі прогнозу зростання ВВП, не можна брати до уваги лише збільшення ціни на газ, не враховуючи інші параметри. Адже на величину сукупного обсягу реалізації вироблених в Україні продуктів, робіт і послуг, за рахунок яких і формується ВВП, значно впливають і інші чинники, наприклад, світова цінова кон’юнктура на продукцію металургійної, хімічної та інших галузей. Що може вплинути на баланс попиту та пропозиції валюти, як і на зростання ВВП, більшою мірою, ніж ціна на газ.
Також, приміром, необхідно враховувати, що технічне переозброєння вітчизняних підприємств потребує значних інвестицій з-за кордону.
Гадаю, говорити про загрозу істотної девальвації гривні поки що зарано. Скоріше навпаки, девальваційний вплив негативних чинників трохи компенсує прагнення української валюти до зміцнення. Курс долара, швидше за все, залишиться в межах діапазону, установленого НБУ на цей рік, — 5,0—5,2 грн./дол.
Стосовно вартості ресурсів... Валютні ставки, на мою думку, радикально не зміняться. Тут визначальний вплив справлять нові іноземні власники банків. Гривневі ставки корелюватимуть з індексом інфляції.