Гумористи вже десятки разів обсмоктували тему — що робити, коли наші бажання хронічно не відповідають нашим можливостям. У житті все далеко не так смішно: треба ставити хатку по достатку, або, в перекладі політичним сленгом, — іти на непопулярні рішення. Якщо рішення приймає одна людина, яка володіє всією необхідною інформацією, — є шанс на швидкий успіх. А якщо майбутнє залежить від того, дійдуть чи ні 450 українських достойників компромісу в питанні, для багатьох із них абсолютно незрозумілому й навіть занудному, але політично гострому...
На допомогу цим 450 прийдуть кілька сотень більш підкутих та освічених: представники виконавчої влади, численні експерти, радники, помічники. На жаль, і в стані «підкутих» поки що не знайшлося свого Хосе Пінейри (Чилі) або Григорія Марченка (Казахстан), аби не тільки побачити якусь струнку систему, а й на етапі втілення цієї стрункості не згубити. Що в таких умовах залишається? Проводити засідання держрад, організовувати робочі групи, скликати конференції та «круглі столи», продукувати методичну та псевдометодичну літературу і сперечатися, сперечатися, сперечатися...
Єдина втіха: інколи ці суперечки ведуться на досить високому професійному рівні. Що, хоч і повільно, а таки наближає нас до мети. Наразі — до ухвалення двох українських пенсійних законів.
Чверть століття... від Сантьяго до Києва?
Приїзд чилійського гостя став, безумовно, родзинкою міжнародної науково-практичної конференції «Недержавне пенсійне забезпечення в контексті розвитку ринку фінансових послуг», що відбулася минулого тижня. Колишній міністр праці і соцзабезпечення Чилі Гільєрмо Артур Еррасуріс — нині не тільки віце-президент компанії-адміністратора пенсійних фондів «Сумма Бансандер» і директор банку «Сантандер-Чилі». Він обіймає керівні посади в національній асоціації та міжнародній федерації компаній-адміністраторів пенсійних фондів. А серед інших його посад — членство в адміністративній раді Міжнародної організації праці та у виконкомі Міжнародної організації роботодавців...
Утім, у Києві про світові масштаби так і не поговорили (хоча чилійський досвід бадьоро простує планетою й особливо незле почувається в Латинській Америці). Зазвичай українську громадськість заворожує статистика впливу недержавних пенсійних фондів на чилійську економіку. Такі цифри хочеться слухати ще і ще. І, примруживши очі, мріяти — ото якби років через двадцять п’ять таке економічне диво сталося й у нас!
Якщо в Україні десятками мільярдів доларів вимірюються поки що лише найпромовистіші показники — ВВП та зовнішньоторговельний оборот, то в Чилі сукупні активи тамтешніх пенсійних фондів на межі тисячоліть подолали позначку в 30 млрд. і на грудень минулого року, за даними пана Еррасуріса, сягнули 35,5 млрд. доларів. Але ж ринок НПФ — хоча й важлива, та тільки частина чилійського фінансового ринку.
Однак правильно було б розставити акценти й інакше — хоча й частина, але важлива. Оскільки 35 млрд., про які йдеться, прокручуються переважно в чилійській економіці — лише 15 із лишком відсотків коштів адміністратори пенсійних фондів інвестують за кордон. Решта йде в промисловість і телекомунікації, у нерухомість і на ринок державних та муніципальних паперів. Ну, а держава, маючи такий потужний ресурс, успішно виплачує пенсії нинішнім пенсіонерам. І так уже 22-й рік поспіль...
Звісно, у нашому розумінні — це відмова від принципу солідарності поколінь, що в українських умовах просто немислимо. Звісно, це не те добровільне накопичення, яке нібито вже всерйоз заміряємося дозволити і в нашій країні: у Чилі щомісячне відрахування 10% заробітку в один із пенсійних фондів суворо обов’язкове для всіх найманих працівників. Це правило не поширюється лише на самозайнятих (актори, журналісти, митці, підприємці) та на військових — ті традиційно на окремому рахунку. Зі зрозумілих причин не платять і безробітні — а їх у країні, за офіційними даними, 9,5% усього економічно активного населення.
Сумнівно, що чилійська система недержавного управління обов’язковою пенсійною системою — надзвичайно ефективна, треба сказати, система! — буде затребувана в нашій країні навіть через десятиліття. Приватник, який управляє громадським ресурсом, викликає у нас щось середнє між бажанням перевірити, чи цілий гаманець, і відвертим несприйняттям. І ми радше довіримо управління великими коштами якомусь державному монстру! А ось чилійці пішли іншим шляхом і тепер пожинають плоди.
Почавши 1981-го, цей приватник — попри два роки (1995 і 1998-й) із від’ємною дохідністю й зниження фондових індексів більшості латиноамериканських країн, що спостерігається останнім часом,— забезпечив у середньому 10,3% реальної дохідності пенсійних накопичень. І, як не без задоволення наголосив на конференції у Києві пан Еррасуріс, до грудня 2001 року 63% у пенсійних накопиченнях припадало саме на інвестиційний доход.
Не наздоженемо, то хоч поговоримо?
Повністю перенести чилійський досвід на український грунт неможливо, та й чи є в цьому потреба? А от запозичити деякі тамтешні підходи, судячи з проведеної дискусії, не зашкодило б.
Чилійці, на відміну від нас, не дискутували п’ять років про те, якою буде їхня пенсійна система. А ми настільки загрузли в досить марудній справі повного врахування різнорідних думок, що в міру відпрацювання пенсійних законів сумнівів і тих, хто сумніваються, стає дедалі більше. А якщо пристати на висунуту окремими народними депутатами вимогу провести всенародне обговорення — тоді демографічно сприятливі для старту вітчизняної пенсійної реформи роки (по 2007-й включно) буде безповоротно втрачено. І стартувати доведеться вже за гірших умов ще більшого постаріння нації.
Але ж головна суперечка через що? Через те, що ми боїмося втратити гроші. У результаті законопроект про недержавне пенсійне забезпечення побудовано на надскладній диверсифікації — функцій, контролю, інструментів інвестування тощо. А чи не впадаємо ми при цьому в крайнощі, роблячи систему неспроможною до швидкого прийняття рішень? На вже згаданій конференції голова Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг (ДКРРФП) Віктор Суслов звернув увагу присутніх на такий, з його погляду, казус, як запропонований у законопроекті порядок затвердження інвестиційної декларації пенсійного фонду. Щоб декларація була максимально досконалою, її має схвалити рада недержавного пенсійного фонду, а потім ще й два регулятори — Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку разом зі згаданою ДКРРФП. Хто головніший, і скільки часу забере цей узгоджувальний процес, запитував Віктор Іванович.
Його можна зрозуміти. Положення про держрегулятор фінпослуг розробляється вже скоро півтора року. Тільки на узгодженні в міністерствах воно перебуває от уже вісім місяців. Якщо процедури (а надто — темпи) буде перенесено на ринок недержавного пенсійного забезпечення, то можна цілком погодитися з В.Сусловим: ми прийдемо до банальних тяганини й розмивання відповідальності. Що в багато разів підвищить ризики для вкладників. Ну, а держава не може заохочувати розвиток системи, яка несе в собі надмірні ризики для наших не досить досвідчених у питаннях інвестування громадян, тут пан Суслов має рацію.
Проблема? Безумовно. І коло знову замкнулося. За українським звичаєм, зачувши про чергову небезпеку, ми відразу вирішуємо ще раз усе обговорити, зважити, внести й завізувати пропозиції, не без задоволення покопирсатися в зарубіжному досвіді... Тим часом, якщо вдуматися, чилійська реформа підказує нам більш продуктивний на нинішньому етапі шлях — відпрацювання деталей уже на практиці. Адже тамтешні реформатори не стали чекати з запуском нової пенсійної системи доти, доки в суперінтенданції у справах НПФ (аналог нашої ДКРРФП) нагромадиться тисяча з гаком необхідних нормативних документів і циркулярів загальною висотою, якщо скласти все в стосик, десь під три метри — це все було зроблено «по ходу п’єси», протягом двох десятиліть.
Початок практичної роботи був дуже обережним. У перші роки адміністратори НПФ не мали права вкладати пенсійні гроші в акції підприємств — тільки в банки і держпапери з фіксованою дохідністю. Дванадцять років минуло, перш ніж було знято заборону на інвестування коштів за кордон. Причому знімали дуже повільно, поетапно. Якщо, приміром, 2000 року чилійський законодавець дозволяв вкладати в закордонні інструменти від 10 до 20% активів пенсійного фонду, то більш точний норматив установлював чилійський центробанк. І був цей норматив на рівні 16%. Нині, коли реальний показник наблизився до 15,3%, асоціація пенсійних фондів лобіює збільшення його до 20%. Але рішення, знову-таки, затвердить центробанк...
Дуже гнучко чилійська фінансова влада підходить і до багатьох інших питань. Протягом дев’ятнадцяти років на ринку панувала досить нудна одноманітність — у тому сенсі, що кожен адміністратор пенсійного фонду мав в управлінні лише один фонд, а сам АПФ, побоюючись вибитися з нормативу мінімальної дохідності, вважав за краще особливо не ризикувати й проводити ту саму інвестиційну політику, що і його конкуренти. Чи в інтересах рядових вкладників була така система? Мабуть, не зовсім, оскільки вже 2000-го при кожному АПФ дозволили мати по два фонди, причому новий (для осіб, котрі не хочуть ризикувати своїми заощадженнями) вкладав пенсійні кошти тільки в облігації, тобто інструменти з фіксованою дохідністю.
Нині пан Еррасуріс привіз ще одну новину: тепер кожен АПФ створює п’ять різних фондів. Найагресивніший — фонд типу А — вкладає не менше 40 й не більше 80% коштів в акції, а найконсервативніший (типу Е) не вкладає в них ані песо, орієнтуючись на менш дохідні, але надійніші облігації.
Ну, а в Україні сперечаються, намагаючись «науково» обгрунтувати для наших майбутніх НПФ норматив вкладання коштів на депозити банків, в акції і в державні цінні папери. Мабуть, тому замість невеличкого, та все ж доходу від інвестування українських пенсійних накопичень ми змушені підраховувати, скільки поправок подано до ще одного варіанта пенсійного законопроекту...