В останні тижні уряд представив суспільству, частково чи повністю, дві великі, визначальні для життя кожного українця реформи - медичну та пенсійну. І хоча далі мова піде про пенсійну реформу, як і зміни у медичній сфері, вона торкнеться всіх без винятку українців, а не лише людей похилого віку. Ба більше, запропоновані урядом зміни несуть значні ризики саме для тих поколінь, які наразі про пенсію навіть не думають. І це навряд чи будуть зміни на краще, якщо пенсійна реформа обмежиться лише "солідарним" рівнем.
За сучасною класифікацією прав людини обидві реформи стосуються так званих соціально-економічних прав людини, або прав другого покоління. Відповідно, і у Конституції України вони описані у розділі під номером два. Друге покоління означає, що як права ці норми з'явилися після права на життя, права на справедливий суд, права на свободу слова.
Перелік прав другого покоління починається з права на працю, на захист трудового колективу, на захист власності. А закінчується правом на охорону здоров'я, правами на пенсійне та соціальне забезпечення. Порядок викладення прав узятий із Європейської хартії та відображає часовий перебіг усвідомлення людством своїх прав.
Перша група прав конфліктує із другою. Наша Конституція цей конфлікт балансує статтею 95, яка визначає, що межі прав другої групи визначаються можливістю бюджету (або публічних фінансів. - Г.Т.). А як відомо, державні та місцеві бюджети, а також бюджети фондів соціального страхування наповнюються нашими з вами податками. Таким чином, за рахунок працюючих і власників активів утримуються ті, хто хворіє та старіє. Цей конфлікт прав часто називають конфліктом поколінь.
Солідарна пенсійна система, в межах якої ми існуємо та яка є основою пенсій для сучасних пенсіонерів, буквально зіштовхує покоління одне з одним.
Перший конфлікт - між працюючими та пенсіонерами: за рахунок квазівнеску, а насправді парафіскалу (податку, що сплачується на рахунки інші, ніж бюджетні), фінансуються сучасні пенсіонери, які водночас вважають, що вони "напрацювали" на пенсію. Так, вони своєчасно та у повному обсязі сплачували цей парафіскал, при цьому ці кошти не зароблялися платником, а перерозподілялися на розсуд владних гілок під впливом так званих популістів, які насправді були та є просто безвідповідальними політиками при владі. На іншому боці перебувають працюючі, які не розвивають економіку через надмірний тиск податків, до яких належить і парафіскал - ЄСВ.
Другий конфлікт у солідарній системі - між новими та сучасними пенсіонерами: як тільки збільшуються розміри виплат сучасним пенсіонерам, одразу зменшуються суми нарахувань для тих громадян, які вийдуть на пенсію у майбутньому (наступні генерації пенсіонерів).
Тож неможливо подолати вади солідарної системи, не виходячи за її межі. І перш ніж окреслити необхідні для реформування системи дії, слід перелічити п'ять вад солідарної системи та два хибні судження щодо неї.
Про ці вади ми найчастіше не знаємо, а уряд їх систематично приховує, не даючи можливості суспільству зорієнтуватись у ситуації. І справа не тільки і не стільки у відсутності текстів так званої реформи, скільки у відсутності чітких прогнозів щодо майбутнього нових генерацій пенсіонерів і чіткого розуміння населенням майбутніх розмірів утримання за рахунок парафіскалів, які буде сплачувати вже молоде покоління.
Перша вада - підвищення пенсійного віку. Неявне, опосередковане зростання пенсійного віку закладене у параметри реформи. При цьому уряд відмовився від м'якого сценарію збільшення пенсійного віку на один місяць кожний рік. Відмовився й від сценарію підвищення більш жорсткими темпами, при цьому зберігаючи коефіцієнт заміщення на рівні 0,55–0,6 (цей коефіцієнт показує відношення розміру пенсії до розміру заробітної плати, з якої ця пенсія нараховується). Приміром, зараз зростає пенсійний вік для жінок (кожен рік на півроку). Та уряд обрав інший шлях, і в результаті ми отримали сценарій, відповідно до якого неявно зростає пенсійний вік, а коефіцієнт заміщення при цьому падає.
Друга вада - прив'язка до показника середнього страхового стажу, який за даними Мінсоцполітики у нас становить 32,5 року. Неповна зайнятість у 1990-х роках і надалі впливатиме на зменшення середньої величини страхового стажу. Світова тенденція - це падіння середніх розмірів страхового стажу. Ринок праці кардинально змінюється не лише за рахунок збільшення кількості самозайнятих осіб, а й через технологізацію праці та зростання обсягів розумової праці, яка погано піддається оцінці традиційними методами.
Третя вада - демографія праці. Проблема не у демографії як такій, а саме у демографії праці. Міністр соціальної політики неодноразово заявляв про 26 млн працездатних громадян, які, на його переконання, у переважній більшості не сплачують податків на утримання старшої генерації. Це, до речі, достатньо агресивний прояв конфлікту поколінь, озвучений посадовцем. При цьому поза увагою Мінсоцу залишаються 5,8 млн наших громадян, які, за оцінками міжнародних організацій, перебувають на постійних заробітках за кордоном. Порахуємо, українців - 42 млн (за оптимістичними оцінками), вираховуємо 12 млн пенсіонерів, 9 млн громадян віком до
19 років (дані Інституту демографії) та 5,8 млн заробітчан. Отримаємо у залишку 15,2 млн працюючих. З них 10,5 млн - платники-наймані особи, ще
4,7 млн - зареєстровані самозайняті та СПД. Знайти додатково ще 10,8 млн громадян працездатного віку, про яких говорить Мінсоц, неможливо, їх не існує. І це за умови, що розрахунки ведуться від цифри у
42 млн, яка може виявитися значно більшою за реальну чисельність українців.
Четверта вада - пенсійне забезпечення самозайнятих і СПД. Через впровадження ЄСВ для фізичних осіб-підприємців "704" ми навантажили Пенсійний фонд додатковими зобов'язаннями перед такими особами. Іронія полягає у тому, що, попри додаткові надходження ЕСВ цього року, ми обтяжили ПФУ зобов'язаннями, які зростатимуть швидше, ніж темпи збільшення фондів заробітних плат. Подібного прогнозування, не такого вже й довгострокового, суспільство не побачило.
П'ята вада - зменшення коефіцієнта заміщення. Його буде знижено з 0,6 (діюча формула при 30–35-річному стажі) до 0,35. І що найгірше, таке падіння неможливо зупинити. При пропорції 1:1, тобто один працюючий до одного пенсіонера, та при ставці ЄСВ у 22% падіння триватиме до 0,22 і далі. Для наступних генерацій пенсіонерів заміщення доходу буде в п'ять (!) разів меншим відносно доходу та втричі (!) меншим, ніж коефіцієнт для сучасних пенсіонерів. Якщо у сучасних умовах пенсію нараховано у абсолютному розмірі 6000 грн, то після реформи її абсолютна величина впаде до 4500 грн.
На додаток згадаємо два хибні судження, які також спотворюють уявлення суспільства про солідарну систему. Перше - що можна ліквідувати дефіцит Пенсійного фонду. Друге - що можна зафіксувати обсяги трансфертів із державного бюджету до ПФУ. Жодна модель при сучасних умовах (маються на увазі насамперед розміри існуючих податків) не закладає передумов для ліквідації дефіциту або можливості зафіксувати цифру дотацій з дербюджету.
Увесь попередній аналіз зроблено не для множення "зради". Ні. Всі наведені параметри та їх динаміка наочно демонструють одне - солідарний рівень треба доповнювати накопиченнями, а реформа не має обмежуватися лише першим, солідарним, рівнем.
Уряд насамперед повинен терміново вирішити, яка саме структура має регулювати ринки накопичення, та зробити ці ринки прозорими з точки зору власності. Внести до Кримінального та Адміністративного кодексів дієві зміни, які криміналізували би шахрайство у публічних фінансах. Віднести до категорії "публічні фінанси" накопичення громадян, а до фінансових установ публічного права - всі фінустанови, що займаються накопиченнями громадян і самозайнятих осіб. І водночас створити дієву систему гарантування накопичень і виплат.
Не протиставлення генерацій, а спільна робота заради майбутнього як наших дітей, так і наших пенсіонерів - от що має стати метою пенсійної реформи. Насамперед впроваджуючи та стимулюючи накопичення, ми запобігаємо згубному зниженню коефіцієнтів заміщення у динаміці 0,6–0,35–0,22–0,11.
При цьому обов'язковість накопичень, яка не завжди схвально сприймається вільною українською душею, має не передбачати примусу виключно для громадян. Пропозиція полягає у тому, щоб усі зацікавлені сторони домовилися накопичувати кошти на користь майбутніх пенсіонерів. Наприклад за таким алгоритмом:
1. Під час працевлаштування найманий працівник надає реквізити свого пенсійного плану, а у разі його відсутності - має до шести місяців для відкриття такого плану за власним вибором. Це можуть бути індивідуальний пенсійний рахунок, НПФ, банківський депозит, договір страхування життя тощо.
2. Якщо пенсійний план найманим працівником упродовж шести місяців не обраний, роботодавець повинен відкрити такий пенсійний план для такого найманого працівника на власний розсуд.
3. Роботодавець перераховує за обраним планом не менш як 2% від ФЗП, виступаючи агентом найманого працівника, та ще 2% за власний кошт.
4. Якщо працівник бажає перераховувати більш як 2%, роботодавець збільшує й свій відсоток відрахувань, але не більше 10%. Водночас на добровільних засадах додаткові внески за рахунок роботодавця не обмежуються.
Через 2–3 роки, вже після реформування системи соціального страхування (яка "відтягує" від пенсійного забезпечення частину ЄСВ у розмірі 4,7%), до процесу підключається держава. У разі реформування системи соціального страхування держава зможе зменшити розмір ЄСВ до 18–20%, вивільняючи для накопичення 2%.
Якою буде сама система накопичень в Україні, це тема окремої дискусії, але у контексті реформи, запропонованої урядом, важливо розуміти, що ми можемо досить швидко побудувати систему накопичення та захистити наше право власності.
Без цих змін на нас чекає зростання рівня бідності серед "нових" пенсіонерів, а солідарна система втратить або буде змушена суттєво обмежувати диференціацію розмірів пенсій. Експертне середовище готове підставити плече уряду у такій розбудові. Як завжди.