Радикальні зміни у виконавчій владі України привели до чергового сплеску дискусій щодо подальшої долі одного з двох державних банків — Ощадбанку. Якщо раніше в таких міркуваннях українського фінансового бомонду домінувала тема шансів подолати кризові явища, то 2005-го — уже можливостей розвитку банку. Головний нюанс — капіталізація. При цьому, як у класичній казці, експерти й банкіри констатують наявність трьох шляхів: приватизація, збереження у власності держави й часткове роздержавлення. Утім, на чільне місце ставиться не вибір напрямку руху, а можливість прийняття стратегічного рішення про його початок.
Усі перелічені вище шляхи несуть свої вигоди й загрози, але зрештою їхній ризик не вищий, ніж від повсякчасного чекання змін.
Ощадбанк: кредитна історія
Далекий 1991 рік став не лише роком здобуття Україною незалежності. Процес розлучення між державами ознаменувався тим, що фактично за один день, у грудні 1991-го, Ощадбанк СРСР вивів 120 млрд. радянських карбованців із свого українського офісу, залишивши тому тільки зобов’язання по внесках і чималу філіальну мережу.
То був один із головних чинників, які визначили динаміку та якість розвитку російського й українського ощадбанків. Начебто й родичі, але такі не схожі.
За умов кризи початку 90-х банк демонстрував дива гнучкості й навіть виявив себе під час ваучерної приватизації. Але основною функцією Ощадбанку завжди залишалося залучення грошей населення. Залучені кошти банк розміщував на депозит у Нацбанку й у такий спосіб зводив кінці з кінцями. Проте в 1994-му НБУ прийняв вольове рішення повернути Ощадбанку всі кошти в розмірі близько 1 млрд. грн. і порадив зайнятися кредитуванням.
Фактично банк було поставлено перед необхідністю шукати шляхи прийнятного розміщення коштів, не маючи відповідного досвіду й підготовлених кадрів. Погіршила справу й активна участь у фінансуванні держпрограм: до 1998 року в більш як половини кредитного портфеля були всі ознаки сумнівного чи безнадійного до повернення.
Для удосконалення організації управління постановою Кабміну від 21 травня 1999 року Ощадбанк було трансформовано у відкрите акціонерне товариство. При цьому 100% його акцій закріплювалися за урядом.
2000 рік приніс країні новий закон про банки й банківську діяльність. Попри те, що держбанкам було присвячено окрему статтю закону, справі їхньої капіталізації це не дуже допомогло. Статутний фонд на рівні 100 млн. грн. проіснував до 2003 року. При цьому НБУ запровадив новий порядок розрахунку банківського капіталу, відповідно до якого при його визначенні від суми статутного та страхових фондів віднімалися негативно класифіковані кредити. Ощадбанк додав, відмінусував і... продовжив самостійну боротьбу за виживання. І навіть продемонстрував неабиякі здібності при обслуговуванні системних клієнтів.
На початок 2005-го статутний фонд банку становив 301 млн. грн. за сукупних активів 5071,1 млн. грн. Уже понад півтора року, від червня 2003 року, діють запроваджені з ініціативи Світового банку істотні обмеження. Відповідно до підписаного тоді Меморандуму між урядом, НБУ та спостережною радою Ощадбанку встановлено граничні розміри обсягу ризикових активів і верхня межа ставки залучення грошей від населення. Підписання цього документа було обов’язковою умовою СБ при виділенні Україні коштів у рамках Програмної системної позики (ПСП-2). Після запровадження обмежень банк протягом півроку практично не проводив ніяких активних операцій, крім вкладень у державні облігації, щоб досягти дозволеного обсягу ризикових активів.
Таким чином, не можна сказати, що Ощадбанк був обділений увагою уряду або незалежних експертів. Але ця увага далеко не завжди оберталася для нього позитивом.
У результаті частка строкових депозитів Ощадбанку в сукупному портфелі таких пасивів десятки найбільших банків скоротилася лише за 11 місяців минулого року з 8,99 до 6,97%, а за коштами до запитання — з 44,8 до 41,2%. При цьому його частка кредитів юридичних осіб у портфелі «десятки» зменшилася з 6,11 до 3,55% і становила 1,196 млрд. грн.
Проте поки ще є можливість сказати «проте»...
Чи є потенціал?
Насправді від 1992 року діяльність Ощадбанку була збитковою тільки в 1999-му та 2000-му. За останні два роки банку вдалося відновити свій капітал на 255 млн. грн. лише за рахунок внутрішніх резервів. Банк працював як над отриманням додаткових доходів, так і над оптимізацією витрат і поліпшенням якості кредитного портфеля. У результаті реалізація наміченого за цими трьома напрямами дала можливість збільшити регулятивний капітал із мінус 25 млн. грн. 2003 року до 326 млн. грн. за підсумками 2004-го. При цьому частка негативно класифікованих кредитів за той самий період скоротилася з 5,1 до 1,9%, а резерви під активні операції зросли з 50% на момент запровадження обмежень 2003 року до 98% на початок 2005-го.
Такі результати фактично роблять неактуальними претензії Світового банку. Це дало змогу керівництву Ощадбанку звернутися до уряду з проханням переглянути запроваджені обмеження, і передусім із нарощування активного портфеля й можливості з залучення.
Як повідомив «ДТ» виконуючий обов’язки голови банку Андрій Пишний, «дуже розраховуємо, що СБ також врахує чинник зовсім іншої політичної ситуації в країні. В іншому разі банку буде дуже складно виконати бізнес-план, затверджений радою банку, щодо якого не висловлювали принципових заперечень ані Кабмін, ані Світовий банк».
Кажучи, власне, про плани, керівник Ощадбанку повідомив, що передусім буде активізовано співпрацю з системними клієнтами, енергокомпаніями, НАК «Енергоатом» та іншими. Крім того, банк має намір відновити клієнтську базу, втрачену з 2003 року.
За оцінками спостерігачів, у сфері залучення вкладів населення банк має значний потенціал. І це попри те, що державна гарантія за всіма вкладами в Ощадбанку нині не працює так, як мала б працювати. Річ у тому, що сьогодні вкладник будь-якого банку в разі його банкрутства гарантовано одержить від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб компенсацію в розмірі до 3 тис. грн. При цьому понад 70% вкладів в українських банках не перевищують цієї суми. Тому, за інших однакових умов, Ощадбанк для ефективної роботи має запропонувати конкурентний рівень ставок.
— На сьогодні ми, по суті, перебуваємо «під ринком» залучення. У зв’язку з обмеженнями ми змушені встановлювати ставку на рівні на 20% нижчому, ніж колеги по десятці найбільших банків. Але навіть при цьому, не підвищуючи рівень відсоткових ставок, банк, по суті, ліквідував наслідки листопада-грудня 2004 року. Тобто клієнт у банк іде, — охарактеризував ситуацію пан Пишний.
Оцінюючи можливості банку, голова Нацбанку Володимир Стельмах наприкінці лютого сказав, що уряду варто врешті-решт розгледіти потенціал банку як інструмент для протидії інфляції. «Потенціал цього банку величезний. Якщо він розгорне свої можливості з мобілізації коштів населення, а їх у нас поза банками на 22 лютого 42,5 млрд. грн., то ось потенціал мобілізації грошей. Мобілізації не лише для себе, але навіть коли він не зможе сам укласти — для підкріплення інших банків. Ми також готові залучати в нього ресурси за розумну ціну... Щоб він у нас був уповноваженим банком із залучення коштів від населення, щоб вони необгрунтовано не давили на ринок, на ціни», — озвучив не нову, але цілком ефективну ідею голова НБУ.
Водночас, якщо потенціал банку як найбільшого гравця на ринку залучення коштів можна реалізувати досить швидко (сьогодні регіональна мережа банку становить 6,6 тис. установ), то для вкладення коштів знадобиться допомога єдиного акціонера банку. Річ у тому, що для кредитування в обсягах, порівнянних із масштабами залучення, Ощадбанку необхідно адекватно збільшити капітал.
Оскільки вільних коштів для цього в скарбниці немає, для цієї мети в бюджеті поточного року, на думку головного банкіра країни, доцільно передбачити випуск цінних паперів «мільйонів на 700» і передати їх на збереження до НБУ. Саме капіталізація на такому рівні, за словами пана Стельмаха, дасть можливість скасувати запроваджені обмеження.
В Ощадбанку вважають: план підвищення його капіталізації власник, тобто держава, повинен узгоджувати з баченням розвитку фінустанови. Оскільки обсяг капіталу визначає максимально можливий рівень ризику на одного позичальника, то якщо уряд бажає бачити Ощадбанк партнером із обслуговування держмонополій, у нього має бути необхідний запас стійкості.
Таким чином, усе знову залежить від дій уряду. Чи побачить власник, що, прибравши граблі, можна ефективніше управляти своєю ж таки власністю? Наважиться на ривок і продасть актив, який нести важко, а кинути шкода? Чи прийме рішення все-таки вступити в партнерські відносини з приватним капіталом? Зрештою, адже є той самий російський Сбербанк або німецький Kreditanstalt, у яких частина акцій не належить державі. І нічого, цілком успішні банки.
Якщо руки все-таки дійдуть
Ефективне використання Ощадбанку дозволить державі не лише утримати свій банк у пулі солістів вітчизняного банківського хору, а й обіцяє їй чималі вигоди. Інше питання, чи має намір влада, з урахуванням об’єктивної необхідності значних капвкладень, залишатися його власником.
У самому банку цю тему коментують скупо.
— Це має бути стратегічне рішення керівництва країни, — вважає Андрій Пишний. — Воно має йти паралельно з рішенням про те, що ми таки йдемо на партнерські стосунки з приватним капіталом, коли говоримо про Ощадбанк. Або ж не йдемо, але тоді держава вдається до певних кроків, аби банк працював ефективно. У банку є внутрішні резерви, є потенціал. Банк може заробити доходи, які підуть на капіталізацію. Але йому нині необхідна підтримка акціонера, що дозволила б не наздоганяти, а йти врівень. Якщо наш власник висловлюється на користь приватизації, то цей процес має бути прозорим, публічним, з експертним обговоренням, дослідженням досвіду, напрацьованого в країнах Східної Європи й у Росії, і з виробленням своєї моделі приватизації, яку буде покладено в основу відповідного закону. Аби зняти всі соціальні побоювання...
Кажучи про соціальні ризики, банкір, очевидно, мав на увазі, що, попри наявність (за класифікацією НБУ) в країні як мінімум десяти ощадних банків, Ощадбанк залишається серед них найбільш народним. 3,2 тис. його відділень — у сільській місцевості. Для багатьох громадян установи Ощадбанку залишаються єдиним банківським «віконцем», через яке вони сприймають вітчизняну банківську систему. Це справді так, хоча зрозуміти це жителям великих міст, де банківські офіси дуже часто розташовані через дорогу, досить складно.
Крім того, коли закриваються відділення Ощадбанку у віддалених населених пунктах, де комерційні банки з’являться нескоро, місцеві платники податків цілком об’єктивно роблять висновок про погіршення їхнього обслуговування з боку держави. Тому, якщо говорити про приватизацію, не варто забувати і про частину ощадбанківської мережі, котра обслуговує українців у самісінькій глибинці. Роль держави тут, мабуть, може полягати в знаходженні золотої середини між соціальною затребуваністю банку й рівнем очікуваної від нього рентабельності.
Кажучи про ці ризики, народний депутат України, член спостережної ради Ощадбанку Микола Кравченко заявив журналістам: приватизація цієї фінустанови може спровокувати масовий відплив коштів вкладників банківської системи, що, у свою чергу, спричинить черговий виток соціальної напруженості.
— Приватизація Ощадбанку зведе нанівець зусилля тих політиків і фахівців, котрим вдалося відстояти державні інтереси на переговорах із Світовим банком. Більше того, така поступка СБ із боку нинішньої влади може призвести до того, що Ощадбанк і його вкладників чекатиме сумна доля банку «Україна», — попередив журналістів наприкінці лютого пан Кравченко.
Дипломатичнішим в оцінці приватизаційних перспектив був президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко. «У нас сьогодні лише два держбанки й їхній капітал не перевищує 5% від сукупного по системі. Уся банківська система в нас приватизована, тож ця частка, скоріше, виняток із правила. Приватизація держбанків має бути елементом державної політики. Але, на мою думку, у найближчі кілька років порушувати питання про неї недоцільно. Стосовно Ощадбанку — треба розібратися, в якому він стані. По-моєму, він в останні два роки істотно поліпшив ситуацію з капіталом і активами. Цей процес міг би й тривати. Гадаю, якби держава частину коштів від приватизації, замість того, щоб проїдати їх, спрямувала на капіталізацію держбанків, по мільярду на кожен, це було б цілком правильно, виходячи з держінтересів», — сказав «ДТ» президент найбільшого вітчизняного об’єднання банків.
Відповідно до бачення пана Сугоняка, повноцінне функціонування банку залежить передусім від підвищення впливу на нього власника.
— Не повинно бути в спостережних радах таких банків політиків, котрі в принципі ні за що не відповідають. Базовим представником там має бути Міністерство фінансів, а також незалежні фахівці банківської справи, науковці, представники АУБ, яка захищає системні інтереси, представники виконавчої влади, але аж ніяк не депутати. Треба посилювати вплив і відповідальність власника, — переконаний у необхідності внесення поправок до закону про банки президент АУБ.
Дещо іншої точки зору дотримується директор Інституту економічних досліджень і політичних консультацій Ігор Бураковський.
— Крім показників прибутку, інвестиційну привабливість Ощадбанку створює і низка серйозних конкурентних переваг, серед яких — широка розгалуженість по всій Україні й достатня прозорість у діяльності, зумовлена позитивними висновками численних аудиторських перевірок. А тому його приватизація — це додаткові доходи держави, які можна спрямовувати на виконання програм соціально-економічного розвитку, — вказав на дещо інші резони експерт у лютневому інтерв’ю журналістам.
На думку пана Бураковського, у «разі приватизації нинішній менеджмент банку має всі підстави продовжити свою роботу, з огляду на об’єктивну ефективність управління за останні два роки».
...На одному з турнірів чемпіон світу з шахів Олександр Альохін відчайдушно програвав менш відомому шахісту. Коли один із оглядачів, спізнившись на матч, поцікавився в присутніх, хто ближче до перемоги, йому відповіли, що Альохін. Роздивившись ситуацію на дошці, він зажадав від коментаторів пояснень. На що йому цілком резонно уточнили, що дали відповідь на запитання, хто має виграти, а не хто виграє. У результаті Альохін виграв.
Хотілося б поділяти таку саму впевненість, що в партії держави й фінансового сектора всі необхідні й помилкові жертви вже принесено. А тому буде знайдено виважене рішення, яке дасть змогу уникнути бездарної втрати потенціалу справді народного банку.