Сфера оподаткування потребує докорінного переосмислення — причому, як нам здається, не окремі принципи та методи, а глибинні засади, ідеологія цього найважливішого аспекту діяльності будь-якої держави. Мова має йти про створення якісно нової науки про оподаткування.
Ущербність сьогоднішнього механізму оподаткування доходів виявляється у практичному втіленні принципу «більший дохід — більший податок», який по суті означає: хто краще працює (навіть в абсолютно однакових умовах), той сплачує більше податків. Тобто держава стягує зі своїх громадян за однаковий пакет послуг неоднакову плату. І хоч би як оподаткування доходів вписувалося у найраціональніші схеми макроекономічної рівноваги, не можна нехтувати тим фактом, що воно, всупереч усім ринковим законам, сприяє зміні співвідношення між економічними агентами на користь тих із них, хто працює гірше, менш ефективно.
Можна лише дивуватися з приводу того, що оподаткування доходів визнається повсюдно ледь не істиною в останній інстанції в сфері податкової політики: не випадково у ХХ ст. воно практично витиснуло до мізерно малих розмірів таку форму оподаткування, як податок на капітал. Зараз його в ряді країн якщо й стягують, то в мізерних розмірах і, як правило, на рівні місцевих бюджетів.
В останні десятиріччя уряди всіх без винятку країн світу перманентно намагаються удосконалювати свої податкові закони, вносячи до них паліативні зміни, але ніколи не посягаючи на основу основ — оподаткування доходів як провідну форму оподаткування. Тим самим ці потуги, які нагадують спроби зігрітися шляхом перетягування ковдри з ніг на голову й назад, за великим рахунком не сприяють ні оптимальній з погляду економічної та соціальної доцільності мобілізації коштів на загальнодержавні цілі, ні тим більше справедливому розподілу національного продукту між економічними суб’єктами. А це, як зазначено вище, — серйозна причина гальмування матеріального та духовного розвитку суспільства.
Втім, не тільки (а може, й не стільки) принцип «більший дохід — більший податок» змушує найсерйознішим чином задуматися над доцільністю використання величини доходу як основного чинника податкоутворення. Річ ще в тім (і це — головне!), що зазвичай, стягуючи з платників податків податок пропорційно доходу, держава цілком нехтує природу доходу, тобто те, за рахунок чого і як він отриманий, яка частка в результатах роботи підприємців використання ними чинників і ресурсів, які не є їхньою власністю.
Спадковість поколінь людей на Землі, зокрема, полягає в тому, що наступні покоління мають можливість безоплатно використовувати наукові відкриття та винаходи людей, які жили раніше. При цьому інтелектуальні блага, що створені попередніми поколіннями і перебувають у розпорядженні нині живучих, не мають ані вартості в її класичному розумінні, ані грошового еквівалента, ані грошового вираження. Але це аж ніяк не означає, що вони певним чином не розподіляються між людьми.
По ідеї (мається на увазі визнана як у всіх релігіях, так і конституціях усіх демократичних держав ідея рівності людей), усі люди мають рівні права на всі досягнення людського розуму попередніх поколінь. А фактично? Реально доступ до цього безцінного і не оцінюваного багатства здійснюється — з огляду на сформовані ринкові товарно-грошові відносини — пропорційно до наявного у розпорядженні громадян капіталу.
Можна констатувати, що в ринковому господарстві, де все грунтується на русі грошей і товарів, є цінності, котрі за своєю природою належать усім рівною мірою, але не можуть рівною мірою використовуватися всіма. Насамперед через те, що, на відміну від решти цінностей (не рахуючи, звісно, природних ресурсів — про них йтиметься далі), вони не здатні набути вартісної, грошової форми. Це свого роду «білі ворони» у товарному світі. Їх беруть у своє розпорядження (не купуючи!), причому не порушуючи законів, ті, хто має можливість вкласти капітал у певне виробництво, у будь-який бізнес.
Навіть без будь-якого аналізу й осмислення механізму цього явища цілком зрозуміло, що, наприклад, власник (або власники) авіакомпанії отримує більше вигод від майже півторастолітнього розвитку наукової ідеї повітроплавання і технології літакобудування, аніж звичайний громадянин, який не має капіталу й використовує авіатранспорт раз на рік для поїздки на відпочинок.
Аналогічну картину отримаємо, розглядаючи джерела утворення доходів власників енергогенеруючих і енергопостачальних компаній та споживачів електроенергії, підприємств автомобільної промисловості, підприємств-автоперевізників і споживачів їхніх послуг, будь-яких інших підприємців, які, вкладаючи капітал, мають можливість використовувати без відшкодування їхньої реальної вартості всі досягнення людської цивілізації. Ступінь використання кожним цих досягнень залежить насамперед від того, скільки капіталу вкладено.
Якщо, приміром, найманому працівникові для життя й отримання свого доходу потрібне повітря тільки для того, щоб дихати, то власникові будь-якого виробничого підприємства воно потрібне також і в технологічних цілях, причому в незрівнянно більших обсягах. Або якщо тому ж найманому працівникові морська водна гладь потрібна лише на короткий період відпустки для відпочинку, то судновласник або власник рибальського підприємства використовує моря (ріки, океани) для отримання доходів у масштабах, що відповідають вкладеному капіталу.
Отже, загальнолюдське надбання й у вигляді природних ресурсів, й у вигляді накопичених знань і досвіду наших предків, яке формально однаково належить усім громадянам, фактично «ділиться» аж ніяк не порівну, а відповідно до розміру вкладеного капіталу. І це, між іншим, при тому, що конституції всіх демократичних держав світу декларують недопущення дискримінації громадян за ознакою їхнього майнового стану.
Все це доводить нагальну необхідність переходу до оподаткування капіталу як найважливішого принципу оподаткування. Власники капіталів, вкладаючи їх для отримання доходів, у цьому разі будуть зобов’язані платити суспільству за можливість такого вкладення лише виходячи з розміру капіталу.
У цій системі є недоцільною особиста участь в оподаткуванні задіяних капіталом найманих працівників, у яких власного капіталу немає — крім своєї робочої сили, завдяки якій вони отримують дохід. (Тут мається на увазі, природно, лише оподаткування, пов’язане з доходом від найму. Решта ж встановлених державою податків — наприклад, у зв’язку з участю в акціонерному капіталі «свого» чи будь-якого іншого підприємства, податки на майно — не будучи податками на дохід, сплачуються відповідно до податкового законодавства країни.)
Найманий працівник на ринку виступає в ролі продавця своєї робочої сили, і той факт, що частина його заробітної плати не вилучається до бюджету у вигляді прямого податку на дохід, аж ніяк не свідчить про неучасть у формуванні державних доходів. Володіючи капіталом, підприємець (або держава) перекуповує «капітал» найманого працівника (його розумовий і фізичний потенціал, тобто робочу силу) за ринковою ціною, яка хоч і формується ринком (попитом і пропозицією), але у своїй основі грунтується на вартості витрат на відтворення робочої сили: житло, харчування, освіта, медичне обслуговування тощо. Якщо до цього переліку витрат найманих працівників входить і їхній обов’язок сплачувати податки на свій дохід від найму (що й має місце сьогодні), то ціна робочої сили формується з урахуванням цього обов’язку, і це знаходить відповідне відображення у рівні заробітної плати. Відмова від оподаткування доходів найманих працівників призвела б до здешевлення робочої сили (тобто до зменшення заробітних плат) і відповідного зростання доходів наймачів робочої сили.
Купуючи робочу силу і використовуючи її для отримання доходу, підприємець мусить узяти на себе сплату податків і за цей «капітал», що відповідало б тому ж принципу оподаткування капіталу, а не доходів. По суті, за такої системи відбувається лише переадресація обов’язку сплатити податок від найманого працівника до його наймача, що не впливає на фінанси жодної зі сторін. Але при цьому вивільняються чималі кошти, що їх держава (та й підприємці) отримують від скорочення апарату, який обслуговує податковий механізм. Адже кількість платників податків зменшується у десятки разів.
Коло проблем, які доведеться розв’язувати у разі прийняття кардинального рішення про відмову від оподаткування доходів і переходу до оподаткування капіталу як основного принципу, дуже велике. Їхнє вирішення може зайняти не менш як 10—15 років; знадобиться безліч розрахунків, передусім із погляду достатності оподаткування для забезпечення потреб держави, узгодження в законодавчій базі тощо.
Однак головне, що доведеться вирішувати, проглядається з усією очевидністю.
По-перше, з огляду на різнорентабельність вкладення капіталу в різні галузі та сфери економіки з’являється нагальна потреба відмови від так званого принципу нейтральності оподаткування, тобто оподаткування (зараз — доходів) за єдиними ставками. Сьогодні цей принцип вважається непорушним, одним із найважливіших і найефективніших. Зрозуміло, що при оподаткуванні капіталу він неприйнятний, адже держава зобов’язана створити (у тому числі й за допомогою податкових законів) рівні можливості для інвесторів отримувати рівний чистий дохід на вкладений капітал у будь-яку галузь. А це можна забезпечити винятково за допомогою галузевої диференціації ставок податку на капітал, що, крім усього іншого, могло б служити важелем впливу держави на галузеву структуру економіки.
При цьому знадобиться розробка системи оперативної зміни ставок податку на капітал, вкладений у галузі, що зазнають різких коливань рентабельності під впливом численних позаринкових чинників: природних, політичних, воєнних та інших.
По-друге, найсерйознішою проблемою буде розробка ставок оподаткування капіталу, що вкладається в оплату праці найманих працівників і службовців. Ці ставки мають обгрунтовуватися рівнем освіти, професійних навичок та інших показників, що характеризують фаховий рівень тих, хто продає свою робочу силу, — з урахуванням того, що самі наймані працівники, про що йшлося вище, у податкових відносинах із державою з приводу своїх доходів від найму брати участі не повинні.
По-третє, окремого підходу потребує оподаткування фізичних осіб, які мають дрібний особистий бізнес без вкладання капіталу і без залучення найманої робочої сили. Щодо цих бізнесів також є неприйнятним принцип оподаткування доходів. Адже немає розумних пояснень того, щоб, наприклад, із двох лікарів одного фаху, однакового рівня освіти, категорії, але з різним ступенем популярності у пацієнтів (внаслідок різної якості умінь і навичок) лікар із більшим доходом сплачував державі податків більше, аніж його менш вправний і менш затребуваний колега. Те саме стосується адвокатів, няньок тощо. Тут, певне, довелося б піти на розробку шкали критеріїв для встановлення річних (або місячних) диференційованих твердих розмірів оподаткування для окремих категорій без урахування сум гонорарів та інших доходів від надання послуг.
І, нарешті, не можна не враховувати, що будь-яка система оподаткування і податкове законодавство мають передбачати ефективні методи боротьби з приховуванням об’єктів оподаткування.
Капітал як об’єкт оподаткування щонайменше не легше приховати від оподаткування, аніж доходи, приховати які елементарно навіть за допомогою простого переходу від безготівкових до готівково-грошових розрахунків між продавцями та покупцями товарів і послуг. Систему бухгалтерського обліку і звітності регулює і контролює держава, і вона здатна забезпечити вдосконалення цієї системи в інтересах бюджету — тобто в напрямі мінімізації можливостей для приховання величини функціонуючого капіталу.
Із цього переліку видно, наскільки тривала і складна робота пов’язана з переходом на запропоновані у цій статті нові принципи оподаткування. Але вона необхідна, витрати на неї окупилися б сторицею. Криза діючих податкових систем, які базуються на застарілих принципах оподаткування, очевидна. Подолання її за допомогою внесення часткових (локальних) змін у податкове законодавство, що не зачіпають докорінних принципів, — шлях абсолютно безперспективний.