Як і належить полум’яному революціонеру, Ернесто Че Гевара терпіти не міг повсякденної, рутинної роботи. Так само, як і колишньому червоному командирові з толстовської «Гадюки», йому просто таки кортіло рвати і метати, рубати і крушити всю цю «канцелярщину». Тому він покинув хату — себто Національний банк Куби, керівництво яким доручив йому Фідель, та «пішов воювати», щоб землю в Гренаді (Болівії) «селянам віддати». Замість того, щоб дослухатися порад радника, якого йому відрядили з Країни Рад.
І довелося тому самому братися до справи. А згодом — і до керівництва Національним банком. Щоправда не Куби, а України. Бо звали того радника Володимиром Семеновичем Стельмахом...
І хто міг би подумати у ті далекі часи, що соратник одного з найбільш радикальних руйнівників основ капіталізму перетвориться на розповсюджувача основ ринкової економіки (тобто того самого капіталізму). І не де-небудь, а на території тієї самої Країни Рад. Як кажуть у нас у народі, never say never, тобто «у житті все можливо».
У вітчизняному Нацбанку, залишивши Москву і повернувшись на свою Батьківщину, В.Стельмах з’явився у 1992 році — саме в момент зміни його керівництва. Тоді Володимир Семенович обійняв посаду начальника методологічного управління. Звучить це, можливо, й не надто гучно, але означає контроль над підготовкою всіх інструкцій та правил. А саме на них і базується влада банківського регулятора, а добре написана інструкція (в якій кожна кома — на своєму місці) — це насправді високопрофесійний продукт. От саме завдяки таким продуктам, судячи з усього, В.Стельмах і став уже в 1993 році першим заступником, а з 2000-го — головою Національного банку України.
Таким чином, «час Стельмаха» — це ціла епоха у розвитку центрального банку. І не тільки в Україні. Він — представник періоду переходу від «зрілого соціалізму» до «дикого капіталізму», часу розвитку банківської системи, який, за Карлом Марксом, «надає головним провісникам кредиту (…) притаманний їм приємний характер помісі шахрая та пророка». У такі часи працювати було особливо складно. А розраховувати на вдячність сучасників — годі й мріяти: у відомому словнику англійських економічних термінів Б.Федорова так і написано:«Геращенко — найгірший з центральних банкірів у світі». До речі, незважаючи на те, що Віктор Геращенко теж двічі призначався головою Центробанку Росії. І саме як його підлеглий набирався досвіду В.Стельмах уже у «післякубинські» часи.
Але справа ж не у прізвищах. Недарма й той словник не енциклопедичний, а термінологічний; і «Geraschenko» — то, скоріш, така собі професія. Або навіть доля. Доля центральних банкірів, вихованих за часів «грошей, які люблять тишу», але яким довелося допрацювати до тих днів, коли суспільство починає цікавитися тим, про що в тій тиші домовляються.
Я не знаю, чи є в діях керівників Національного банку України якийсь кримінал і наскільки обгрунтовані інвективи, що лунають з різних боків на їхню адресу. Але пам’ятаю, як буквально за кілька хвилин змінилися настрої у залі Верховної Ради, яка на своєму закритому засіданні у березні дев’яносто другого року вже розглядала питання про зняття з посади керівника Нацбанку Володимира Матвієнка. І як депутати у єдиному пориві підводилися зі своїх місць і вигукували — «Гетьмана! Гетьмана!» І як за якихось кілька місяців вже Вадима Гетьмана звинувачували у нечуваних махінаціях і змушували піти у відставку на іншому закритому засіданні. Того разу — вже Кабінету міністрів. А за кілька місяців обирали одним із керівників профільного комітету Верховної Ради.
Та й Володимира Стельмаха вже відправляли у відставку, а потім із тріумфом приймали його повернення. Така вже, мабуть, їхня «боярська доля».
Що я знаю — то це те, що в наші дні керівники ФРС та центробанків провідних країн дають публічні пояснення своїм діям не пізніше наступного дня після прийняття рішень щодо ставки або суми рефінансування банків. Навіть якщо й дуже не хочеться цього робити. «Але хіба хочеш? Мусиш!» С’est la vie, як кажуть у нас на заході країни, себто таке життя. Хоча колись і життя, і правила поведінки банкірів були інші. Тож інші були й керівники центральних банків.
Можливо, В.Стельмах — навіть «останній із могікан».Тому що настав час змін. Причому незалежно від того, чи вдасться Ю.Тимошенко та її прибічникам домогтися відставки Володимира Семеновича, чи він з почестями піде на пенсію після свого ювілею, чи буде займати посаду голови НБУ до кінця визначеного законом строку. Надворі свята, грає музика. Грає вона і в Національному банку. «Дев’ята Бетховена».
Може, старі часи ще трохи і протрималися б, але якось несподівано гримнула криза. Несподівано для Національного банку. Не хотілось би й мені вдаватися до інвектив, але я пам’ятаю, як один із радників (цього разу не Че Гевари, а вже В.Стельмаха) з півгодини намагався переконати мене, що ніякої фінансової кризи у нас бути не може. Наводив навіть якісь аргументи. Але головним чином, користуючись рецептом Вінстона Черчілля, намагався компенсувати слабкість аргументів, посилюючи голос, коли звинувачував тих, хто, мовляв, підкидає пресі різні «страшилки».
Було це десь на початку другої декади жовтня 2008-го. Коли вже насправді точку біфуркації нашою економікою було пройдено, вибір зроблено і жереб кинуто… Адже вже за два тижні про руйнівний вплив світової фінансової кризи говорили всюди. У тому числі і в Національному банку. І криза виявилася такою руйнівною, що зруйнувала позитивний імідж головного банкіра країни. Що поробиш, якщо вона не пощадила репутації навіть А.Грінспена, який, здавалося б, завчасно залишив посаду голови Федерального резерву США. Втім, як на мене, якби Володимир Семенович свого часу не відмовився від уже отриманого статусу народного депутата, то зараз він (швидше за все, як керівник профільного парламентського комітету) критично аналізував би дії очільників НБУ.
Були й інші можливості. Так, іще рік тому на столи керівників Нацбанку було покладено проект концепції валютної політики, який, серед іншого, передбачав і більш гнучкий та узгоджений з урядом механізм управління курсом гривні, і дедоларизацію, і обов’язкову цесію валютних надходжень, і розвиток інструментів ринкового хеджування валютних ризиків, і багато ще дечого, що могло запобігти сучасній кризі. Здавалося, серед фахівців ніхто й не заперечував проти її прийняття та реалізації. Та все, мабуть, руки не доходили. Тепер час настав. Можна сказати — пробив! І таки добряче вдарив.
Отже, як кажуть у нас на сході країни, «che sara sara», у сенсі «чему быть — того не миновать». Зокрема й зміни покоління центрального банку. Я маю на увазі не тільки і не стільки вік його керівників, скільки «вік» самого банку.
Справа в тому, що, відповідно до сучасної теорії, існує три покоління центральних банків. Для центрального банку «першого покоління» головний пріоритет полягає у забезпеченні більшої ефективності своєї операційної діяльності. Клієнти та партнери банку шукають у ньому передбачуваності, послідовності та надійності. Очікується, що центральний банк діятиме як такий собі тямущий «бюрократ» (у позитивному сенсі цього слова).
Всередині самого банку також помітною є тенденція до забезпечення передбачуваності, послідовності та надійності. Не тільки операційно, а й організаційно банк намагається бути бюрократичною установою. У ньому розвивається своєрідна культура «державної служби», яка підкреслює важливість традицій, прецедентів, професійних знань і конфіденційності. Мають місце і деякі менш бажані прояви бюрократичної культури, такі як сувора субординація, конформізм, догматизм і формалізм. Але вони все ж таки не домінують. Від керівництва центрального банку «першого покоління» вимагається лише бути здібним адміністратором.
У «другому поколінні» центральний банк матиме нову роль, яка потребуватиме ширших знань та прийняття більш витончених (специфічних) рішень. Безпосередні клієнти та розширене коло партнерів банку також вимагатимуть високопрофесійного виконання ним додаткових «політичних функцій», а саме: управління національними валютними резервами та валютним курсом; розробки та забезпечення монетарної політики; регулювання та нагляду за кредитно-фінансовими установами; експертних рекомендації (а подеколи й рішень) з питань економічного розвитку.
В умовах такої нової спеціалізації перевага надаватиметься не стільки стажу роботи та досвіду працівників, скільки їх молодості та освіті. Ринкові операції вимагають швидкого реагування, що не сумісне з ієрархічним процесом прийняття рішення. Дуже цінуються наявність розбіжності думок та вільний обмін ними. Це призводить до зменшення значення тих рис, які були притаманні «бюрократичному» центральному банку.
Як свідчить світова практика, внаслідок таких змін можуть виникати і конфлікти на різних щаблях управління. Особливо коли до обговорення проблем залучається багато молодих, освічених фахівців з неординарними поглядами, але прийняття рішень залишається за досвідченими управлінцями. У царині банківського нагляду це може призводити до скорочення «інспекцій на місцях», які вже «нецікаві» для досвідчених працівників, в той час як виникатиме багато причин для того, щоб не залучати нових працівників з досвідом роботи у комерційних банках.
Таким чином, у центральному банку «другого покоління» необхідно замінити багато бюрократів періоду «першого покоління» на менеджерів «нової хвилі», що робиться через зміни у функціях та структурі цієї установи. При цьому загальна кількість персоналу, швидше за все, значно скорочується, а система оплати праці починає краще відбивати економічну цінність роботи працівника. У банку «другого покоління» він має бути успішним менеджером, а не лише адміністратором.
Наскільки я розумію, саме такі зміни намагалася здійснити свого часу «команда Тігіпка», але з різних причин експеримент не вдався. Не в останню чергу й тому, що перехід до «другого покоління» потребує міцного внутрішнього лідерства з боку керівництва, яке має довіру всіх учасників процесу змін. Ключові ризики, з якими необхідно впоратися при такому переході, полягають у можливості політичного втручання та недостатньому резерві кадрів із необхідними здібностями. Зате потенційні переваги в майбутньому просто величезні.
Модель центрального банку «третього покоління» тільки-но створюється. Але деякі елементи вже зрозумілі. Баланс економічної діяльності зміщується від задоволення матеріальних потреб до нематеріальних бажань. Інформаційно-комунікаційні технології змінюють економічні структури, відносини та операції, створюючи комплексну, технологічно більш розвинуту та глобальну «економіку знань» (knowledge economy). При цьому макроекономічна модель «національної економіки», яка лежить в основі концепції центрального банку, поступово втрачає актуальність.
На третій стадії операційні функції, які не є унікальними для центрального банку, передають іншим установам (на умовах аутсорсингу). Або ж вони, ставши більш технологічно просунутими, потребують значно менше персоналу. Центр ваги «політичних функцій» зміщується від приписів і втручань (інтервенцій) до впливу та управління ризиками. Стратегічну роль починають відігравати спроможність швидко обробляти інформацію та інформаційні технології взагалі.
Ці функціональні зміни «третього покоління» кидають виклик організаційній структурі та менеджерському досвіду «другого покоління». В міру того, як національні кордони послаблюються, а національні валюти зникають, попередні ролі неминуче стають менш значущими.
Унікальна позиція центрального банку, яка поєднує теорію та практику, дає йому змогу вивчати питання, які, можливо, ігноруються і урядом, і бізнесом. Тому таке «інтелектуальне лідерство» може навіть стати ключовою функцією центрального банку «нового покоління», серйозною допомогою суспільству в процесі важких соціально-економічних перетворень.
Це видається парадоксальним, але інтелектуальне лідерство банку «третього покоління», можливо, навіть більш важливе для країн з новонародженими ринками. Тому, враховуючи глобалізаційний тиск у напрямі економічних та організаційних змін, центральні банки таких країн повинні думати про швидший перехід до системи «третього покоління». Саме тому перед Національним банком стоїть проблема не просто швидкого переходу на рівень «другого покоління», а й паралельна підготовка до наступної трансформації у generation next.
Справа ускладнюється тим, що не всі проблеми розвитку Національного банку України розв’язані, навіть у межах вимог «першого покоління». Як засвідчують не тільки останні події, а й уся попередня практика діяльності НБУ, найбільш болісною темою залишається його незалежність. Попри її конституційне визнання, лише В.Ющенко зумів відстояти цей принцип на практиці, тоді як інші керівники центробанку — В.Матвієнко, В.Гетьман та В.Стельмах — не тільки піддавалися політичному тиску з боку парламенту та уряду, а й змушені були залишати свої посади. І коли така «неповага» демонструється постійно, різними урядами, мабуть, щось тут не так. І справді, не так!
В англомовній літературі з цієї проблематики надають перевагу терміну «автономія», а не «незалежність». Автономія підкреслює операційну свободу, в той час як незалежність трактується, радше, як відсутність інституційного примусу. Ступінь незалежності, надана центральному банку, впливає на структуру органів управління та процедури підзвітності. В міру розвитку незалежності необхідні більш суворі процедури підзвітності — для того щоб бути впевненими, що отримана незалежність використовується належним чином.
Існують різні типи незалежності центрального банку, такі як (а) незалежність мети (goal autonomy), (б) цільова незалежність (target autonomy), (в) інструментальна незалежність та (г) обмежена (лімітована) незалежність, коли центральний банк, по суті, є урядовим агентством.
Національному банку України встановили одразу найвищу планку — довірили забезпечувати стабільність вартості гривні, навіть не визначивши у чітких юридичних формулах, про що йдеться: про індекс споживчих цін, про валютний курс (і до якої саме валюти) або про рівень процентних ставок (що, власне, і є ціною кредитних грошей). У результаті Нацбанк «по факту» сам визначає для себе мету діяльності, незважаючи на думку уряду, який теж несе відповідальність і за інфляцію, і за платіжний баланс, і за доступність фінансових ресурсів для вітчизняних виробників. От і виходить, що уряд у кризовий період намагається стимулювати розвиток власного виробництва, а центральний банк принципово не хоче знижувати ставку рефінансування і сприяти зниженню ціни кредитних ресурсів. Мовляв, ставка повинна бути вище рівня інфляції!
І про що тільки думають в Європейському центральному банку та ФРС США, які свої ставки тримають на рівні вдвічі-вчетверо нижчому за рівень тамтешньої інфляції? Та ще, недолугі, й знижують їх аж до нульової позначки, «підіграючи» своїм урядам. Мабуть, вони якісь інші книжки читають. Такі, що в нас іще не переклали.
А може, і їх українським колегам, якщо вже гра «не йде», і не перший рік, краще, як кажуть преферансисти, не «грати в темну», а «лягти»? Тобто відкрити карти і разом поміркувати, як краще ходити. Може, тоді вдасться взяти більше «взяток»? (Це я у преферансному сенсі!) На практиці ж це повинно виглядати як спільне (в рамках професійного комітету з монетарної політики, на який, відповідно до світової практики, слід перетворити раду Нацбанку) обговорення та розробка мети і цільових показників (того ж таки рівня інфляції, наприклад), після затвердження яких (урядом або Верховною Радою) Національний банк, користуючись повною незалежністю (автономією) у виборі інструментів та методів, забезпечить досягнення встановлених параметрів.
Звісно, всі згадані реформи мають, по суті, революційний характер. Але це вимога часу. Часу «Ч». Чи, може, все-таки — Че?