Захоплена економічним зростанням «made in 2003 year», вітчизняна банківська система в єдиному пориві й на усіх парах погналася за зростаючими запитами корпоративних позичальників і з розмахом почала освоювати незоране поле кредитування фізичних осіб. Загальне піднесення і замилування перспективами й масштабами, що відкрилися, не дозволили вчасно виявити низку ризиків, які підступно підкралися. У гонитві за прибутком значна кількість банків торік істотно перегнула з кредитуванням, а коли все-таки усвідомила, не без допомоги Нацбанку, близькість прірви, — рішуче загальмувала, але вже...
ресурсу.net
Приплив ресурсів у банківську систему, що спостерігався тривалий час, через позитивне сальдо торгового балансу й за рахунок насичення економіки грошима розслабив банки. Згодом розслабленість викликала звикання. Прокинувся кредитний апетит, контролювати який виявилося під силу не всім.
Кілька цифр на підтвердження: грошова маса за минулий рік збільшилася на 46,5%, рефінансування Національного банку становило 26,3 млрд. грн. Як результат — кредитна експансія: кредитні вкладення за 2003 рік зросли на 61,4% (за 2002 рік — на 48,2%). Також вельми важливо, що за той же таки рік чисті активи банків збільшилися на 57,1%, зобов’язання банків — на 61,9, а капітал банків — лише на 30,7%. При всьому цьому набір альтернативних засобів фінансування як був, так і залишається дуже вузьким.
Кому, як не Нацбанку, слід було попередити банки про невідповідність зростаючих можливостей і запитів. І він це зробив. Але додатково зайняв жорстку позицію стосовно норми адекватності капіталу (із 1 березня 2004 року норматив достатності капіталу буде збільшено з 8 до 10%, а до кінця 2004 року — до 12%), розуміючи, що в разі зміни кон’юнктури зовнішніх ринків або реалізації інших ризиків низький рівень капіталізації миттєво трансформується з причини на результат у формі кризи. Тим часом уже в новому році грошовий достаток почав сходити нанівець. З’ясувалося, збереження необхідності викуповувати за емісійну гривню валюту на міжбанку в умовах пріоритетності боротьби з інфляцією означає одне: рефінансування НБУ буде істотно обмежено.
А якщо НБУ все-таки розчарується в здатності власних депозитних сертифікатів абсорбувати неіснуючий грошовий надлишок із ринку, то цілком можливе підвищення центральним банком норми обов’язкового резервування; не виключене і зміцнення гривні. У цьому разі брак ресурсу перейде в ступінь «критичний дефіцит», і всі «три кити» ризиків українських банків — кредитний, валютний і ризик ліквідності — посадять економіку на голодний пайок.
Тут доречно знову пригадати, що джерела фінансування для більшості українських банків украй невеликі, а норматив адекватності обмежує їхні можливості розв’язувати проблеми за рахунок нарощування активів.
Підвищення нормативу адекватності капіталу вже змусило повертітися як «малих світу цього», так і «бегемотів». Із тієї лише різницею, що невеликим банкам довелося вирішувати меншу «в сухому залишку» проблему, а найбільшим банкам — адекватну їхнім розмірам. І хоча поки що практично всі банки взяли планку, проте далеко не факт, що вони зможуть узяти її і наприкінці року, оскільки при слові «недокапіталізованість» уже чутне відлуння скреготу зубів. А либонь мільйон північноамериканських доларів — це завжди мільйон, і просто дістати його з капелюха фокусника, засвідчує практика, неможливо. Якщо ж ідеться про «десятки млн.», проблема стає видима неозброєним оком.
Очевидний вихід — розв’язати проблему за рахунок підвищення прибутку від підвищення кредитних ставок — недозволена розкіш, що таїть у собі небезпеку зростання частки проблемних кредитів.
Проте не все так погано. Скоротивши обсяги кредитування й переосмисливши наявні ризики, банки зможуть, в основній своїй масі, уже через кілька місяців відновити кредитування. Але що нині і в можливі наступні подібні періоди робити клієнтам банків? Вони шукатимуть ресурс і знайдуть його, але всім може й не вистачити.
Скажи кризі «ні»
Отже, після всього викладеного вище цілком можна визнати: проблема зростаючого дефіциту ресурсу реально існує. Які ж виходи з цього «входу» пропонує нам навколишня дійсність, дана нам у відчуттях, думках і сподіваннях?
Вихід перший — внутрішній ринок. Вихід другий — депозити населення. Вихід третій — пенсійні фонди. Вихід четвертий — залучення та злиття. Вихід п’ятий — зовнішній ринок. Якщо коротко й у порядку черговості, то...
Практика 2003 року показала: за наявності облігаційного буму в країні та складностей у банків (основних покупців) розмістити на внутрішньому ринку великі обсяги цінних паперів практично неможливо. Депозити населення — священна корова, потенційно здатна перемолотити проблеми з ресурсом, але за державного гарантування повернення вкладів (як в Ощадбанку) і в умовах європейської інфляції. А в умовах високих інфляційних очікувань це джерело — передусім за терміновістю — не може достатньою мірою задовольнити сподівання банкірів. Крім того, це дуже дороге задоволення. Пенсійні фонди як цілком реальний вихід історично запізнилися з розвитком і на даний момент на їхній потенціал розраховувати поки що передчасно. Злиття банків і залучення до банку нових власників — цілком прийнятне і, більше того, загальноприйняте розв’язання проблеми. Проте з урахуванням місцевої специфіки, воно може стати приватним рішенням, а не масовою практикою. Крім того, злиття і залучення нових акціонерів — процеси тривалі, а саме часу особливо й немає. Фактично реальним вирішенням проблеми фінансової недостатності (без побічних ефектів) можна вважати зовнішній ринок запозичення.
Вдале розміщення держоблігацій України, зростання рейтингу країни й ситуація на зовнішніх ринках (зокрема, істотне знецінення доларових активів і низька ставка рефінансування Федеральної резервної системи США) сприяють розміщенню облігацій українських емітентів. І вітчизняні банки вже готові бути посередником, пропонувати нові фінансові інструменти, просувати українські бренди на Захід. Саме схема «іноземний інвестор — український банк — українське підприємство» може стати однією з найефективніших у залученні капіталу в українську економіку.
Чотири роки бурхливого економічного зростання за обмеженого припливу іноземних інвестицій вичерпали внутрішні резерви капіталу. Проблему його браку нині можна вважати ключовою для української економіки. А банки, головне джерело інвестиційних ресурсів для українських корпорацій, переживають зниження кредитного потенціалу в зв’язку з недостатньою кількістю власного капіталу. І все-таки саме вони можуть стати каналом, через який український бізнес одержить доступ до довгострокових фінансових ресурсів в умовах, коли лише одиниці українських підприємств готові до самостійного виходу на міжнародний ринок капіталу.
По-перше, банки мають набагато більший досвід і краще підготовлені до роботи з міжнародними інвесторами та кредиторами, їм більше довіряють на Заході. По-друге, українські банки вже мають налагоджену систему управління ризиками й можуть ефективно розмістити залучений капітал. Утім, до буму в цій сфері ще досить далеко. Про намір проявити себе на міжнародному ринку капіталу заявляють лише кілька найбільших і найнадійніших банків.
Користуючись вдалим збігом обставин, нинішнього року на залучення міжнародного капіталу, крім уряду, претендує НАК «Нафтогаз України», яка оголосила про плани вже в квітні 2004 року провести перше розміщення євробондів на суму в 600 млн. дол. У планах Укрсоцбанку — залучення шляхом розміщення єврооблігацій 100 млн. дол. Крім того, улітку готується вийти на ринок єврооблігацій УкрСиббанк. Сума розміщення становитиме до 100 млн. дол. У цілому ж сукупний обсяг українських запозичень на зовнішньому ринку в 2004 році може досягти 2,5 млрд. дол.
Хто встиг, той не спізнився
Успішний досвід — головний чинник ефективної еволюції. Препаруючи досягнення тих, хто досяг «просвітління» раніше від інших, можна мимоволі дійти висновку, що час — це справді гроші, і хто виграв у часі, здобуває очевидну перевагу.
Дніпропетровський ПриватБанк першим з українських банків залучив через євробонди 100 млн. дол. Облігації банку було розміщено під 10,85% річних, що є безумовним індикатором для ринку й показує актуальну ставку залучення, на яку — із тією чи іншою поправкою — орієнтуватимуться всі, хто піде цим шляхом найближчим часом.
Проте згаданий крок викликав бурхливі дискусії серед зацікавлених, тих, що цікавляться, і компетентних осіб. У низці доказів, що прозвучали із вуст представників конкурентів ПриватБанку, часто проглядалася тенденційність. Крім цього, часом зустрічалися і некомпетентні зауваження.
Розглянемо всі аргументи «за» та «проти» по черзі. Передусім «великий відсоток» за єврооблігаціями ПриватБанку. Цей відсоток визначався на підставі рейтингів банку й України, а також кон’юнктури ринку єврооблігацій.
Досить складно порівняти відсоткову ставку за єврооблігаціями ПриватБанку, оскільки в Україні він став першою фінансовою установою, котра випустила такі папери. Якщо говорити про фінансові установи Росії, то Альфабанк і МДМ, які в кілька разів переважають ПриватБанк за сумарними активами, наприкінці 2002 року першими з російських банків випустили трирічні єврооблігації зі ставкою 10,75%. При цьому на той момент, за оцінкою Standard&Poors, рейтинг Росії становив «ВВ-». ПриватБанк випустив єврооблігації за ставкою 10,85% при рейтингу України від того ж таки Standard&Poors на рівні «В», що на два пункти нижче, ніж у Росії 2002 року. При цьому слід врахувати — РФ має більш ліквідний і цікавіший для іноземних інвесторів ринок.
Необхідно врахувати й те, що Україна слабко представлена на міжнародному ринку капіталів, і тому цілком логічне обережне ставлення інвесторів до першого випуску єврооблігацій українського банку. Можливо, наступні випуски облігацій українськими емітентами відбуватимуться за нижчими ставками — за рахунок створення українськими компаніями та банками кредитної історії, поліпшення кон’юнктури ринку. Так, російський банк «Зеніт» уже в червні 2003 року випустив єврооблігації з дохідністю 9,25% (на 1,5% менше, ніж Альфабанк і МДМ на півроку раніше), що пов’язано з підвищенням кредитного рейтингу країни та зрослою ліквідністю російського ринку. До того ж червень 2002 року характеризувався підвищеним попитом на єврооблігації ринків, які розвиваються.
Як другий, не менш «цікавий» оцінний висновок, лунало порівняння випуску єврооблігацій ПриватБанку з кредитом НАК «Нафтогаз України», виданим WestLB на рік під ставку Libor + 3,6%. Таке порівняння саме по собі некоректне: ставки за річними ресурсами («Нафтогаз») набагато нижчі, ніж за трирічним (ПриватБанк). Кредит НАК був забезпечений експортними поставками природного газу компанії і 1 млрд. кубометрів газу, що зберігається в ПСГ на Заході України. Німецькій стороні також надали листа підтримки згаданого кредиту урядом України, тоді як єврооблігації ПриватБанку не передбачали жодного забезпечення чи гарантій держави. Зрештою, НАК є державною компанією, і будь-які її зобов’язання фактично є зобов’язаннями держави.
Здивування викликає і порівняння обсягу випуску єврооблігацій банку з його статутним фондом. Таке порівняння неприйнятне в світовій банківській практиці. Запозичення в розмірі статутного капіталу не засвідчує «ризикованість» цієї угоди. Банки завжди мали високі значення фінансового важеля (відношення позикових засобів до власного капіталу). Розмір позикових коштів у банків завжди перевищує його капітал, і не вдвічі, а у вісім-десять разів. Це — суть банківського бізнесу.
На момент випуску єврооблігацій у ПриватБанку вже було сформовано статутний капітал у розмірі 700 млн. грн., який того ж таки місяця офіційно зареєстрували в НБУ (до початку 2004-го ПриватБанк має найбільший капітал серед українських банків і другий за розмірами статутний фонд — 1 млрд. грн. і 700 млн. грн. відповідно).
Окремо хотілося б відзначити порівняння синдикованого кредитування, що вже зустрічалося, із випуском єврооблігацій. Такі міркування нагадують риторичні запитання на кшталт: «Ти за Леннона чи за «Роллінг Стоунз»?» Річ у тому, що такі джерела «довгих» ресурсів, як випуск єврооблігацій і синдиковане кредитування, є для банків однаково привабливими, оскільки існує потреба у фінансуванні різноманітних кредитних та інвестиційних проектів. Випуск єврооблігацій дозволяє залучити ресурси на триваліший термін і в більшому обсязі, ніж синдикована позика, тоді як синдиковане кредитування характеризується нижчими ставками запозичення й коротшим терміном — 1—1,5 року.
До речі, ПриватБанк першим серед українських банків освоїв міжнародні ринки запозичень. Так, 1997 року він залучив і повністю погасив синдиковану позику, а в 2003-му — успішно розмістив на міжнародних ринках капіталів єврооблігацій на 100 млн. дол. США. За великим рахунком, це був дебют, головна мета якого — вихід на міжнародні ринки капіталів, створення публічної кредитної історії і розширення кола іноземних інвесторів банку.
Єврооблігації і синдиковані позики апріорі не є взаємозамінними. Той же ПриватБанк має намір і надалі активно використовувати різноманітні джерела міжнародного фінансування для збільшення обсягів кредитування реального сектора економіки, юридичних і фізичних осіб.
Тут варто відзначити: в умовах, коли в гонитві за клієнтами українські банки діють на грані рентабельності й тому стають дуже чутливими до коливань ставок і криз ліквідності на міжбанківському й валютних ринках, отримання значних доларових ресурсів на три роки з фіксованою ставкою дохідності можна вважати успіхом. Таким чином, банк зміг забезпечити стабільність у довгостроковому плануванні собівартості ресурсів і, відповідно, збереження рентабельності довгострокових кредитних операцій незалежно від різноманітних ринкових коливань, а також зменшив розрив між депозитним (в Україні не більше року) і кредитним (два-п’ять років) портфелем. Як видно, це й було надзавданням випуску єврооблігацій.
На одному прикладі досить складно всебічно розкрити значимість диверсифікації джерел фінансування для українських банків у нинішніх умовах. Проте, сподіватимемося, що нам вдалося розвінчати деякі найяскравіші міфи та спростувати деякі поверхові оцінки з приводу єврооблігаційних перспектив українських емітентів.