Про податки прийнято або говорити погано, або взагалі мовчати. В епоху нестриноженого популізму депутатського корпусу Верховної Ради України вважалось ознакою поганого тону, коли на вимогу фінансування все нових і нових соціальних проектів лунало несміливе запитання від урядовців — а яким коштом?
Однак результати останніх виборів до парламенту дають певну надію, що голий популізм нарешті зміниться реальною відповідальністю політиків, які зважують співвідношення обіцянок і ресурсів. Висновок, який уже не раз озвучувався політологами: в країні поступово формується громадянське суспільство. А як відомо, одна з ознак такого суспільства — участь громадян у формуванні політики держави. Інакше кажучи, настає усвідомлення, що вимагати від держави можна лише в тому разі, коли сам усвідомлено платиш податки і розумієш механізми витрачання зібраних коштів.
Що стосується доходів державного бюджету, то поступова легалізація бізнесу супроводжується заміною неформальних відносин між підприємцями та податковими чи контролюючими інстанціями на жорстке, але чітке дотримання прописаних нормативними актами процедур. Однак у частині місцевих ресурсів нам доведеться пройти болючий шлях до розуміння всіма жителями істини, яка стала аксіомою в Європі: за право вимагати від місцевої влади виконання накладених на неї функцій потрібно платити. Тобто писати петиції до міської влади з вимогою припинити будівництво хмарочоса на місці дитячого майданчика, звичайно, не забороняється, однак значно вагоміший аргумент, що застосовується в країнах розвинутої демократії, — я плачу місцеві податки, тому маю право спитати за неподобства у найнятої мною місцевої влади.
Потреба в розширенні переліку місцевих податків і податкової бази існуючих є дуже нагальною. Це стає ще більш очевидним, якщо поглянути на структуру всіх доходів зведеного бюджету України. Так от, відповідно до Бюджетного кодексу України, левова частка всіх податкових надходжень (ПДВ, податок на прибуток та акцизний збір) зараховуються до державного бюджету. Головне джерело фінансування місцевих бюджетів (близько 85% їхніх податкових надходжень, або, за прогнозом на 2006 рік, 28 млрд. грн.) — податок на доходи фізичних осіб. Він покриває практично лише заробітну плату працівників соціальних установ освіти, культури, охорони здоров’я. Решта видатків на підтримання виконання соціальних програм (оплата енергоносіїв, утримання установ, придбання медикаментів, продуктів харчування) почасти покривається за рахунок єдиного податку, фіксованого сільськогосподарського, державного мита, але в основній масі — за рахунок дотації з державного бюджету (загальна сума трансфертів вирівнювання в 2006 році запланована на рівні 15,6 млрд. грн.).
В цілому видатки на соціальні програми, чи так звані делеговані повноваження, становлять від 80 в містах до 99% — у сільських районах. Решта 1—20% — це власні програми місцевого самоврядування: благоустрій території, доріг, загалом комунальне господарство. Так от, якщо по делегованих повноваженнях держава здійснює регулювання дохідності через трансфертну політику, то по власних повноваженнях цього немає. Тобто скільки коштів зібрали із закріплених за певним рівнем влади джерел, максимум на таку суму може розраховувати комунальне господарство.
І це в кращому випадку, оскільки реально держава недодає коштів на делеговані повноваження, спонукаючи місцеві ради фінансувати їх за рахунок власних доходів. Так, у минулому році чверть кошика власних доходів пішло на підтримання соціальних програм.
Однак очікується, що невдовзі держава буде обережнішою щодо соціальних програм: у Верховній Раді вже зареєстровано законопроект щодо переходу розрахунку видатків на делеговані повноваження відповідно до соціальних стандартів. З прийняттям цього закону гарантії щодо фінансування соціальних програм збільшаться, і можна буде говорити про зміцнення також фінансової бази власних доходів місцевих бюджетів. Наразі ж місцеве самоврядування в цьому не зацікавлене: кому захочеться мати справу з державою, яка грає міченими картами?
Обсяг власних доходів місцевих бюджетів, чи так званий другий кошик, досить малий — до 3% надходжень до зведеного бюджету (в 2006 році — 3,7 млрд. грн. з 125 млрд. загального фонду зведеного бюджету України). Для порівняння — в країнах Європи цей показник не опускається нижче 20%. Власні доходи формуються за рахунок плати за землю та місцевих податків і зборів, головний з яких — ринковий збір. Причому останній має тенденцію до зменшення, принаймні у відносному вимірі, внаслідок перетворення ринків з місця роботи продавців-індивідуалів на підприємства з найнятими працівниками. Ліквідовано готельний збір, що, зрештою, не знизило цін за готельні номери. Запровадження фіксованого сільськогосподарського податку різко зменшило податкову базу по платі за землю.
Взагалі, законодавство про спрощену систему оподаткування виписане вкрай недбало. Так, не може єдиний податок, навіть з огляду на високу мету його запровадження, замінити всі інші, зокрема, акциз, плату за землю, місцеві податки та збори, відрахування в соціальні фонди. За великим рахунком, єдиний податок, як і фіксований сільськогосподарський, може заміняти лише два податки — податок на прибуток та ПДВ, органічно пов’язані з основним продуктом підприємницької діяльності — доданою вартістю.
Потреба у збільшенні власних доходів самоврядування вже перестала бути головним болем лише місцевих керівників. Після аварії в Алчевську політичний істеблішмент нарешті почав замислюватися над шляхами поліпшення ситуації. Поки що дії держави далекі від системності і зводяться до надання субвенцій з державного бюджету на підтримку комунального господарства та попередження техногенних катастроф. Оскільки субвенції традиційно проходять через обласний бюджет, їх розподіл стає предметом політичних торгів і дуже часто призводить до неефективного використання коштів. Та й питання прискореної деградації комунального господарства такі точкові фінансові ін’єкції не вирішують.
Привид Алчевська витає над кожним містом. А якщо виходити з нинішніх політичного безладу та безвідповідальності, то спокуса одним махом за рахунок державного бюджету здійснити модернізацію комунальних мереж є дуже великою. І зусиль великих не потрібно — просто забути в мороз спустити воду.
Тому хоч би як хотілося державним чиновникам управляти з центру всім, що рухається, але здоровий глузд рано чи пізно таки переможе — необхідність передачі повноважень, ресурсів і відповідальності місцевому самоврядуванню вже давно назріла.
Щоб забезпечити благоустрій територій та підтримку комунального господарства принаймні на рівні вимог нормативних документів, потрібно не менше 10 млрд. грн., що втричі більше існуючих доходів. Тому косметичними змінами не обійтися. Необхідна комплексна реорганізація місцевого податкового законодавства в частині існуючих місцевих податків і запровадження нових.
Спочатку про основні принципи формування та ознаки місцевих податків. База та об’єкт оподаткування повинні бути такими, щоб платник податку не мав можливості уникнути сплати податку, наприклад, перереєструвавшись за межами території юрисдикції даної ради. Друга вимога — хоча база оподаткування визначається законом, однак ставки встановлюються місцевою радою. Це значно підвищує політичну відповідальність органів влади перед жителями.
Третя, найбільш болісна для депутатів ВР вимога, — будь-які пільги, вилучення по місцевих податках не допускаються. Це — прерогатива виключно місцевих депутатів, котрі, голосуючи за пільгу, свідомо йдуть на зменшення дохідної частини свого бюджету. Але навіть у цьому випадку протипоказано надавати пільги, виходячи із суб’єкта оподаткування. Інакше кажучи, пільга по податку на нерухомість може надаватися лише з урахуванням певних особливостей об’єкта оподаткування, наприклад, пам’ятки архітектури чи культової споруди. Однак забороняється звільняти від оподаткування особу-платника, навіть якщо це герой Куликовської битви чи незаможний. Соціальний захист таких осіб через систему субсидій, допомоги малозабезпеченим — предмет регулювання видаткової частини бюджету, а не дохідної.
Ще одна вимога — адміністрування місцевих податків має бути простим і таким, щоб його в принципі могла здійснювати місцева податкова адміністрація. І, нарешті, останнє, та однак далеко не малозначуще: судова система повинна бути готовою до переслідування правопорушників законодавства про місцеві податки та збори. А це непросто. Ідеться ж не про підприємства, які в крайньому разі можна прикрити, тут платники — здебільшого фізичні особи, і досить болючі санкції тут сприймаються суспільством поки що здебільшого негативно.
Якщо не брати до уваги такі специфічні податки, як збір за використання місцевої символіки чи податок на собак, то найбільш серйозного і негайного доопрацювання потребує земельний податок. Слід відмовитися від різних форм оподаткування землі, зафіксувавши, що оподаткуванню підлягає вся земля. Звичайно, потрібно враховувати особливості її призначення та кадастрової оцінки, однак політичне рішення має полягати в тому, що повсюдність юрисдикції територіальних громад повинна поширюватися не лише на території в межах забудови, а й на землі між населеними пунктами.
Як уже зазначалося, необхідно ліквідувати всі пільги по землі, що встановлюються державою, та вивести плату за землю з фіксованого податку. Однозначно необхідно встановити право місцевих рад встановлювати ставки податку на землю.
Певні зміни очікуються щодо податку на рекламу. Мабуть, потрібно буде відмовитися від спроб оподаткувати рекламодавців в електронних ЗМІ: контроль заскладний, та й послуга не локалізована певною територією. Що однозначно залишиться предметом оподаткування місцевим податком на рекламу, то це зовнішня реклама, наприклад, білборди.
Комунальний податок наразі стосується бізнесу. База оподаткування — нормативна кількість робочих місць. Очевидно, що такий підхід не дуже гармоніює з орієнтацією держави на збільшення кількості робочих місць. Перспектива платити більший податок внаслідок створення нових робочих місць не дуже логічна. Тому цей податок варто замінити на інший, який швидше можна було б назвати подушним чи муніципальним. Платники податку — всі мешканці громади, які мають право голосу.
На практиці цей податок найяскравіше відтворює логічний ланцюжок «Я сплачую, отже, наймаю місцеву владу і маю право з неї спитати». Як кажуть, нічого особистого, лише бізнес.
Очевидно, що розмір плати повинен бути однаковим для всіх повнолітніх жителів за принципом «один виборчий голос — один платник». Ставку оподаткування слід регулювати в прийнятних для платників межах 5—20% від мінімальної зарплати на рік залежно від рішення ради (наразі це в середньому 35 грн.). Такий податок досить легко справляти: податковим агентом тут може виступати ЖЕК. Та й список платників практично збігатиметься зі списком виборців.
Податок на нерухомість вважається «важкою артилерією». При доброму адмініструванні він може забезпечити левову частку всіх доходів місцевого бюджету. Водночас це й найнебезпечнiший у соціальному плані податок.
Поки що політикум погрожує його запровадженням багатіям, обіцяючи оподаткувати лише особняки. А середньостатистичного виборця, мовляв, це не стосується, оскільки певна норма житла на людину не оподатковується. Така соціальна демагогія може зіграти поганий жарт. Запроваджувати податок, від якого звільняються 98% платників, — вершина безглуздя та компрометація самої ідеї. Навіть якщо такий податок десь і буде запроваджений (що сумнівно), то його платники матимуть моральне право вимагати, щоб фінансувалися тільки ті програми благоустрою, що стосуються місця їхнього проживання. Хто платить — той і музику замовляє.
Якщо ж місцева рада не знайде компромісу в цьому питанні, що ж, у місті поменшає багатих людей. Тим більше що котеджні містечка ростуть, як гриби, поблизу мегаполісів. Сьогодні вони адміністративно підпорядковані якійсь приміській сільській раді, завтра доб’ються окремого самоврядування. А вже в новій громаді неплатників не потерплять: хочеш мати хороше середовище життя — дороги, комунікації, освітлення, охорону, — плати гроші за принципом самооподаткування.
База податку на нерухомість — ринкова вартість будівлі. Ставки податку в США та Канаді сягають 2%. Однак навіть при драконівських податках, що з’їдають до половини доходів, щось небагато наших колишніх співгромадян готові повернутися назад, в Україну. За кордоном наші співвітчизники швидко звикають до сприйняття цінностей цивілізованого світу, що ґрунтуються на здоровому глузді.
Адміністрування податку на нерухомість — досить громіздке і виправдане тоді, коли ставка податку перевищує 0,3%. Санкції за несплату для нашого розбещеного популізмом громадянина теж виглядають неймовірними: примусовий продаж об’єкта оподаткування (будівлі) на аукціоні. Жорстко, хоча й справедливо. З огляду на перспективи розвитку міста, запровадження цього податку є надзвичайно високим інвестиційним акселератором. Він урівноважує попит і пропозицію житла, практично зводить нанівець спекуляцію, адже чекати на підвищення цін, не здавши квартиру в оренду, у разі сплати податку невигідно для власника. Вирішується також проблема знесення старих кварталів. У міської ради з’являються кошти для викупу житла, що зноситься, за ринковими цінами відповідно до законодавства про порядок примусового вилучення власності для суспільних потреб. Та й корупція в житловій сфері неминуче зменшиться.
Однак за всіх позитивів податку на нерухомість необхідно констатувати, що його час іще не настав. І питання навіть не в тому, що громадяни в основному бідні. Зрештою, амортизатори у вигляді соціального житла та програм соціальної допомоги — поширене в розвинених країнах явище. Тут, швидше, психологічна проблема: ми ще не звикли, що мобільність людини повинна прив’язуватися до роботи, а не до житла. Іншими словами, що потрібно вибирати квартиру чи будинок або наймати його, виходячи зі співвідношення заробітної плати та вартості життя у відповідному мікрорайоні.
Проблема в тому, що очевидність впровадження нових місцевих податків та оптимізація існуючих неминуче зіткнеться з млявою політичною волею — як на державному рівні, так і на місцевому. Очевидно, що й численні «друзі народу» поспішатимуть піддати анафемі будь-кого, хто наважиться заявити про необхідність податкових нововведень. Однак рішення приймати все-таки доведеться. І відповідальність за їхню непопулярність буде поділено між народними депутатами України та їхніми колегами на місцях Від перших вимагається прийняття відповідного закону, другі ухвалюватимуть рішення про впровадження таких податків та встановлення ставки оподаткування.
До речі, політичне рішення місцевої ради, а саме — щорічне встановлення ставок по основних місцевих податках при затвердженні бюджету, і є головною ознакою спроможності місцевої громади до самоорганізації. Якщо політичної волі немає, якщо місцеві депутати не наважуються прийняти рішення про оподаткування своїх виборців, то така рада не має права на самоврядування. Бути депутатом місцевої ради — це ж вам не тільки землю «дерибанити»...