Багаторічні спроби покласти відповідальність за інфляцію в Україні на Національний банк, як і нескінченні розмови про плаваючий курс гривні, мають не тільки сумнівну логіку, а й погано прораховані наслідки. У сировинних економіках ці мантри «інфляційного таргетування» ефективні не більше, ніж послуги сліпого поводиря.
Від стагфляції до «інфляційного таргетування»
Енергетична криза 70-х років минулого століття наклала дуже глибокий відбиток на економічну політику індустріальних країн, різко змінивши в них суспільні настрої. Однією з причин таких масштабних зрушень стала стагфляція — феномен прискореного зростання цін, безробіття і падіння виробництва. Так, якщо 1972 року, напередодні першої хвилі подорожчання нафти, середній рівень інфляції в сімці провідних економік світу становив близько 5,3%, то в подальшому її сплески сягали 16%. При цьому їх розподіл був дуже нерівномірним. Якщо в Німеччині максимальний показник річної інфляції вдалося втримати в межах 7,0% (1973 рік), то в інших членів «сімки» його рівень був удвічі-втричі вищим: США — 13,5% (1980), Франція — 13,7 (1974), Італія — 21,3 (1980), Японія — 23,1 (1974), Великобританія — 24,2% (1975).
Період нестійкої і високої інфляції, що тривав майже десятиліття, супроводжувався такою ж нестабільною економічною динамікою. Середні темпи приросту ВВП у «сімці» впали з 5% у 1972 році до 0,12% — у 1975-му. Слідом за їх відновленням до 3—4% у 1976—1979 роках настало нове зниження до 0,32% у 1980-му. При цьому жоден член «сімки» не уникнув падіння свого виробництва. А в деяких із них економічні спади повторювалися кілька разів. Так, у США річне скорочення ВВП спостерігалося чотири рази — 1974-го, 1975-го, 1980-го і 1982 року. Аналогічна ситуація мала місце і у Великобританії, де ВВП скорочувався 1974-го, 1975-го, 1980-го і 1981 року.
Оскільки вага «сімки» у світовому виробництві становила близько 65—66%, зазначена нестабільність украй негативно позначилася на динаміці всього світового господарства. Безумовно, при цьому спостерігався очевидний виграш країн — експортерів нафти і газу, проте його розміри також були обмежені уповільненим зростанням енергозалежних економік.
Країнам «сімки» знадобилося від восьми-дев’яти (США, Німеччина) до 22 років (Італія), щоб зменшити цінову динаміку до рівнів, стабільно нижчих від тих, які спостерігалися напередодні нафтових шоків. Причому тривалість зазначеного процесу визначалася не надлишком грошової пропозиції, а складністю реформ, які ознаменували перехід від кейнсіанських ідей державного регулювання до неоліберальної доктрини ринкової самодостатності. Остання найяскравіше проявилася в економічній політиці адміністрації Р.Рейгана та кабінету М.Тетчер, які перейшли до тотального стимулювання приватного підприємництва, що включало приватизацію держпідприємств, посилення ринкової конкуренції, господарське дерегулювання, зменшення тягаря державних фінансів та мінімізацію їхніх дефіцитів. Розкріпачення бізнесу сприяло розвитку і впровадженню енергозберігаючих технологій, що дало змогу знизити енергоємність індустріальних економік і їхню залежність від енергетичного імпорту.
На міждержавному рівні особлива увага приділялася поліпшенню відносин з країнами — експортерами нафти. У центрі зовнішньої енергетичної політики «сімки» перебували зусилля з розширення доступу до їхніх природних ресурсів з одночасним здешевленням увезених вуглеводнів. При цьому використовувалися можливості як батога, так і пряника — від прямих інвестицій у спільну розробку нафтогазових родовищ до жорсткого протистояння з енергетичними опонентами. У цьому сенсі дуже показова почергова підтримка Сполученими Штатами Іраку та Ірану в їхній війні 1980—1988 років, коли допомога надавалася як С.Хусейну, так і його супротивникам у рамках так і не розкритої до кінця операції «Іран-контрас».
Триразове падіння світових цін на нафту з 37,4 дол. за барель у 1980 році до 15,1 дол. у 1986-му стало найважливішою складовою зниження інфляції в країнах «сімки» з 14 до 3,1%. Примітно, що середня енергоємність їхніх економік за зазначений період зменшилася приблизно на 12%, а частка імпортованих енергоносіїв у загальному обсязі їхнього комерційного споживання — з 43 до 33%.
У нових умовах приборкання інфляції було б неможливим без посилення монетарної політики. Перехід до неї найчастіше пов’язується з ім’ям П.Волкера, котрий очолив у 1979 році Федеральну резервну систему США. Його нестримне бажання приборкати зростання цін, професійна послідовність і бездоганна репутація зробили особливий внесок у зниження інфляції.
Попри комплексний характер антиінфляційної кампанії, її успіх згодом було приписано монетарному чиннику. Відверто прохолодне ставлення до її структурних, інституційних і технологічних складових пояснювалося більшою складністю їх дослідження. На початку 90-х ця упередженість яскраво виявилася в концепції «інфляційного таргетування». Відповідно до її постулатів, грошово-кредитна політика повинна мати одну мету («цінова стабільність») і єдиний інструмент регулювання (відсоткова ставка). Динаміка ж валютного курсу, фінансова стійкість, стабільність банківської системи або економічне зростання до розрахунку не беруться.
Слід визнати, що цей найпростіший рецепт економічного благополуччя сподобався не всім. Серед скептиків були США та Японія. Ще більший критицизм виявили країни з ринками, що формуються. У Резервному банку Індії не приховують, що економіка країни не готова до таких простих рішень надскладних завдань господарського розвитку. Що стосується Китаю, то він активно використовує найменші можливості курсового стимулювання свого зростання, доводячи на практиці, що успіх у приборканні інфляції пов’язаний не так з обмеженням грошової маси, як із активним насиченням товарних ринків.
Неконтрольовані валютні курси особливо ризиковані в країнах зі слабкими ринковими інститутами. Якщо, наприклад, в Україні глибина валютного ринку в десятки разів перевищує обсяги публічних операцій з цінними паперами, то ніяка динаміка облікової ставки НБУ не компенсує негативних коливань валютного курсу. Курс гривні також не менш важливий, ніж ставка рефінансування Нацбанку. З одного боку, це пояснюється значною доларизацією української економіки (40—60%). А з іншого — великим обсягом гривневої і валютної готівки, що не реагує на зміни банківського відсотка.
Примітно, що європейські ідеологи «цінової стабільності» зуміли наблизитися до бажаної мети лише ціною надзвичайно жорстокої кризи. За злою іронією, торішнє зниження інфляції в зоні євро до 0,3% супроводжувалося падінням її ВВП на 4,1%. Зокрема, зменшення інфляції в Німеччині (до 0,2%), Італії (0,8%) і Іспанії (-0,2%) супроводжував економічний спад на 4,7, 5,0 і 3,7% відповідно. При цьому безробіття в зоні євро зросло до 9,9%. В Іспанії воно сягнуло 19%. У Великобританії та Ісландії економічний спад 2009 року становив 4,9 і 6,8% відповідно.
Наведені результати відповідали базовій концепції «інфляційного таргетування»: стабілізація цін шляхом обмеження сукупного попиту. Платою за її реалізацію стала Велика рецесія — найглибша економічна криза останніх 60 років. Оскільки її масштаби вже перевершили шок від стагфляції 70-х, доводиться визнати, що за певних умов руйнівна сила стабільних цін може суперничати з хаосом неконтрольованої інфляції.
Цей висновок змушує переосмислити ряд поширених стереотипів. Провал ринку виявився настільки глобальним й очевидним, що про проблеми «інфляційного таргетування» відкрито заговорили навіть у МВФ, який захопився в останнє десятиліття повсюдним насадженням «цінової стабільності» і «гнучкого валютного курсу».
В одній із лютневих публікацій співробітників фонду (O.Blanchard, G.Dell’Ariccia, P.Mauro) порушено тему надто низького рівня двовідсоткової цільової інфляції, можливості її дворазового збільшення, удаваної ефективності підпорядкування монетарної політики єдиному показникові (інфляції), а також уразливості грошового регулювання з допомогою лише відсоткової ставки. Хоча автори не дають жодної відповіді на
зазначені питання, проте вже сам факт порушення їх директором дослідницького департаменту МВФ вказує на проблеми як самої концепції, так і наслідків її насильницького культивування.
«Голландська хвороба»
Енергетичний шок 70-х років збагатив економічну теорію не тільки «стагфляцією», а й «голландською хворобою». Однойменна стаття в журналі The Economist (1977 рік) привернула увагу до індустріального застою Голландії під час злету світових цін на енергоносії.
До його початку Голландія активно розробляла родовища природного газу в Північному морі, відкриті 1959 року. Тим часом після 1974-го в країні припинилося промислове зростання, валові інвестиції корпорацій упали на 15%, зайнятість у промисловості між 1970 і 1977 роками скоротилася на 16%, а загальний рівень безробіття зріс із 1,1 до 5,1%.
The Economist діагностував три основні причини «голландської хвороби»: завищений реальний курс гульдена, надмірні промислові витрати, проїдання бюджетних доходів від експорту газу. Їхнє поєднання призвело до прискореного розвитку сировинного сектору за рахунок виснаження обробних галузей.
У наступних дослідженнях «голландської хвороби» особливий акцент було зроблено на завищеному курсі національної валюти, за якого на плаву залишаються лише найбільш конкурентні — сировинні — компанії.
Зазначені наслідки пояснюються курсову вразливість сировинних економік. Річ у тім, що за сприятливої кон’юнктури і плаваючого курсу їхні національні валюти зміцнюються. Внутрішній попит переключається на імпорт, суперничати з яким можуть тільки сировинні галузі, тоді як більш складна продукція стає неконкурентною і знімається з виробництва. Країна сповзає на технологічне узбіччя.
Масовий імпорт нового обладнання здійснюється тільки тією мірою, якою цього потребує видобуток сировини та її груба обробка. Продукція ж із високою доданою вартістю витісняється за кордон. Там осідає й основна маса доходів, пов’язана з остаточною обробкою природних матеріалів і напівфабрикатів.
Експерти заговорили про «ресурсне прокляття» сировинних економік — приводів для цього виявилося більш ніж достатньо. Так, у багатій нафтою Венесуелі середньодушове виробництво реального ВВП у 1977—2003 роках впало в 1,7 разу, у Саудівській Аравії воно у цей же час скоротилося в 1,8, в Об’єднаних Арабських Еміратах — у 2,2 разу. У Кувейті за 40 років (1962—2003) виробництво ВВП на душу населення зменшилося в 3,7 разу.
Крім деіндустріалізації, сировинна пастка небезпечна нестримною експлуатацією природних ресурсів. Вона може супроводжуватися повним вичерпанням сировинної бази і наступним стисканням економічного зростання. З цієї причини «голландська хвороба» пов’язана з феноменом зростання, яке виснажує і не залишає по собі ні технологій, ні природних ресурсів, достатніх для їхньої промислової розробки. Як це, наприклад, відбулося в Габоні, що посідав свого часу перше місце у світі з імпорту шампанського на душу населення, яке, втім, зникло з останньою краплею промислової нафти.
У різні часи ознаки «голландської хвороби» спостерігалися в багатьох країнах, включаючи Нігерію, Мексику, Анголу, Колумбію, Великобританію, Норвегію, Росію та ін. Її подолання передбачає цілеспрямовану структурну політику держави, вилучення сировинної ренти, підтримку за її рахунок промислових технологій, активне інфраструктурне та промислове інвестування. Для сировинних економік у цьому питанні ніякого потурання вільному ринку бути не може, як і потурання валютним курсам, що рухаються довільно.
Примітно, що традиційний рецепт «інфляційного таргетування» діаметрально протилежний — гнучкий обмінний курс з опорою на стихію ринку. Пояснюється він необхідністю боротьби з інфляцією, яка справді характерна для «голландської хвороби». Однак при цьому замовчується, що обмежити інфляцію можна з допомогою вилучення частини грошової маси — рутинної операції будь-якого центрального банку (так, в Україні торішній обсяг операцій зі стерилізації гривні становив близько 96,7 млрд. грн). Тим паче, коли він має у своєму розпорядженні міжнародні резерви, які розпухають від припливу сировинної валюти. Крім цього, не враховується, що підвищена цінова динаміка може бути взагалі не пов’язана із зайвою грошовою пропозицією, а провокуватися місцевими монополіями.
Важливість вибору валютного режиму виявляється ще більше, коли врахувати жорстку конкуренцію на міжнародних ринках — не тільки високих технологій, а й сировинної продукції. Українським металургам, наприклад, дедалі складніше конкурувати з китайськими виробниками сталі внаслідок запровадження ними нових потужностей із більш ефективними технологіями. За цих умов нехтування курсовою політикою неприпустиме так само, як і спроби її уніфікації за образом і подобою індустріальних країн, чиї стратегічні завдання найчастіше не тільки не збігаються зі структурними цілями сировинних економік, а й прямо суперечать їм.
Україна сировинна
Після розпаду Союзу в українській економіці відбулися дуже серйозні структурні зміни, які вражають як своїм масштабом, так і сумнівною якістю. Так, 2008-го реальний ВВП України залишався меншим за рівень 1990 року на чверть. До початку ж 2010-го зазначений розрив збільшився до 37%, через що за підсумками 19-річного циклу середньорічний темп падіння українського ВВП становив 2,4%.
Глибина і тривалість виробничого спаду в Україні жахливі. Вони набагато перевищують масштаби Великої депресії, що залишається символом економічної трагедії США. Задля об’єктивності слід визнати, що доволі довго українська економіка перебувала в стані переходу від адміністративно-розподільчої системи до вільно-ринкової. При цьому вона пережила гіперінфляцію і стрімкий розрив коопераційних зв’язків у межах колишнього Союзу та РЕВ. Проте 20-річна рецесія змушує задуматися про ефективність обраної моделі ринку, бо за наявності переваг навіть часткова їхня адаптація мала б супроводжуватися не спадом, а економічним зростанням. Як це, наприклад, відбувається в Китаї, ВВП якого от уже 30(!) років збільшується із середньорічним темпом 8—11%.
Епікриз українських «реформ» — технологічна деградація. У вітчизняній економіці стрімко наростає сировинна складова, домінує продукція з низькою доданою вартістю, масово зникає високотехнологічне виробництво, знижується його конкурентоспроможність і наростає загальна фінансова нестабільність. Якщо у 80-х роках у структурі української промисловості й товарного експорту вага машинобудування стабільно дорівнювала приблизно 30—40%, а чорної металургії була удвічі-втричі меншою, то сьогодні ситуація прямо протилежна. Україна перетворилася на сировинний придаток не тільки розвинених країн, а й більш успішних економік, що розвиваються. Експортуючи в Китай метал, ми не тільки ввозимо китайський ширвжиток, електроніку та автомобілі, а й уже беремо в нього державні кредити для придбання китайського обладнання.
Динаміка української економіки сьогодні визначається світовою кон’юнктурою на метали. У цьому сенсі показово, що остання вітчизняна криза — суто сировинна: з вересня 2008 року на світових ринках почалося стрімке падіння цін на основні товарні групи українського експорту, а саме — сталь, зерно, соняшник. Як результат, вітчизняний ВВП втратив 15,1% (див. рис.). Природа і характер наступного пожвавлення також сировинні: після того як із середини минулого року на світових ринках почала дорожчати сталь, в українській економіці намітилося зростання. При цьому в першому півріччі 2010 року в товарній структурі вітчизняного експорту зросла частка чорних металів (до 31,3%), енергетичних матеріалів (6,9%), а також руд, шлаків і золи (4,5%). Одночасно знизилася вага механічних машин (до 6,5%) і електричних (4,7%).
Технологічний спад спостерігається практично в усьому машинобудуванні та пов’язаних із ним сферах: літакобудуванні, ракетобудуванні, суднобудуванні, верстатобудуванні, енергетичному машинобудуванні, мікроелектроніці, приладобудуванні, матеріалознавстві тощо. Колись масове виробництво стиснулося в них до поодиноких зразків і виробів. Що формально не дає змоги говорити про їхню остаточну втрату. Однак про серійний випуск не йдеться вже давно. Не дивно, що українська економіка два десятки років не може відновити своїх колишніх обсягів — відмова від технологічної продукції різко звузила базу її доходів. З огляду на це доречним є зауваження, що пролунало в «ДТ»: «Кілограм металу коштує в середньому 50 центів. Один кілограм металу в автомобілі чи танку коштує вже 50—100 дол. А кілограм металу в літаку — це 1,5—2 тис. дол.» (див. №46 за 2006 рік).
Підбиваючи підсумки
Відповідно до «інфляційного таргетування», економічні біди України зумовлені високою інфляцією та прив’язкою гривні до долара США. За діагностикою ж «голландської хвороби», курсова політика НБУ залишається однією з небагатьох протидій сировинному колапсу України. Адже саме прив’язка до долара, який слабшає, роками стримувала посилення гривні всупереч божевіллю зовнішніх запозичень, їхньому нестримному проїданню та деградації виробництва.
На відміну від голландського гульдена 35-річної давності, реальна вартість гривні в 2001—2007 роках не зросла, а знизилася, надавши курсові переваги абсолютно всім українським виробникам, незалежно від того, експортували вони зерно за кордон чи продавали його на внутрішньому ринку, виплавляли чавун чи боролися за залишки авіабудування. При цьому середньорічний рівень інфляції (8,9%) справді був вищим, ніж у багатьох наших сусідів. Але те, що він був критично високим, блеф: середні темпи зростання ВВП України становили 7,7%, перевищуючи їхній рівень у країнах Центральної та Східної Європи (5,6%).
Вітчизняна інфляція була б значно нижчою, якби держава націлилася на технологічний розвиток виробництва і товарне насичення ринку. Але вона, схоже, ніколи не обтяжувала себе такими завданнями. Бо якщо в Китаї норма інвестицій в основний капітал сягає 45—50% ВВП, то в незалежній Україні вона в 2—2,5 разу нижча. При цьому рекордне нагромадження основного капіталу в 2008 році залишалося вдвічі (!) меншим за показники 1990 року. Українська економіка банально виснажена: впродовж 1991—2008 років інвестиції в її основний капітал падали із середньорічним темпом 4,5%. Збільшення виробничих витрат за цих умов неминуче. А це — запорука зростання цін та інфляції.
Вульгарне сприйняття неоліберальних теорій призвело до поширення в Україні моди на масове «роздержавлення», мікроскопічне підприємництво, дерегулювання та лібералізацію. При тому що хаотичному «роздержавленню» і господарському подрібненню насамперед підлягали цілісні технологічні комплекси, які втрачали від цього останні конкурентні переваги. Дерегулювання застосовувалося до «чорного» імпорту, що остаточно позбавляв найменшої можливості чесної конкуренції. А лібералізація стала улюбленим гаслом незліченних монополій, які підвищують ціни на продукцію сумнівної якості.
Потворність вітчизняного ринку була чи не головною причиною деіндустріалізації, наслідки якої найбільш гостро відчуло виробництво науко- та капіталомісткої продукції. При цьому її вибракування надто часто зумовлене не якісними дефектами, а вадами ринкової селекції. Так, усупереч двом десятиріччям технологічного застою, українські ракети, судна і літаки продовжують мати попит на міжнародних ринках. Ті самі послуги «Руслана» і «Мрії» стабільно затребувані завдяки їхній абсолютній унікальності.
Мабуть, найуспішніший досвід подолання свого сировинного статусу демонструє сьогодні Китай. Усупереч нещадній зовнішній критиці, він цілеспрямовано підтримує технологічний розвиток своєї економіки, здійснює її неспішну лібералізацію, зберігаючи високий рівень інвестицій і прив’язку юаня до долара. При цьому господарські досягнення країни тим більші, що спостерігаються на тлі найсерйозніших структурних і фінансових дисбалансів індустріальних країн, які критикують «китайську модель».
Успішний досвід централізованого вилучення сировинної ренти на користь усього суспільства накопичений і в інших країнах. Так, у Норвегії значна частина доходів від нафтогазового бізнесу акумулюється в Державному пенсійному фонді. Ці кошти інвестуються в іноземні компанії, чиї цінні папери торгуються на глобальних фондових біржах. На початку минулого року портфель зазначених вкладень включав близько 8000 компаній. Участь фонду в окремому підприємстві становила в середньому 1% і не перевищувала 10%. Очікувана довгострокова дохідність інвестицій оцінювалася в 4%. На кожного жителя Норвегії в «Нафтовому фонді» припадало майже 15 тис. дол.
Схожі інвестиційні принципи та моделі використовуються нафтовидобувними країнами Перської затоки. Вони також давно адаптовані й низкою колишніх союзних республік, включаючи Азербайджан, Казахстан і Росію. При цьому фінансова база Національного фонду Казахстану не обмежується сировинними доходами однієї лише нафтогазової галузі. До початку 2010 року нагромаджені в ньому кошти (22,3% ВВП) перевищували міжнародні резерви Казахстану, а їхня сумарна величина становила 43,4% ВВП. Тоді ж сукупний обсяг Резервного фонду і Фонду національного добробуту Російської Федерації, які формувалися переважно за рахунок доходів нафтогазової галузі, досягав 12,4% ВВП, а міжнародні резерви — 35,8% ВВП Росії.
Вилучення сировинної ренти, як і формування міжнародних резервів, знижує ревальваційний тиск на національну валюту, протидіючи поширенню «голландської хвороби». Активність Росії та Казахстану в цьому напрямку вдвічі-втричі вища за вітчизняну. На цьому тлі розмови про надмірні валютні інтервенції НБУ — смішні. Адже на початок 2010 року нагромаджені ним міжнародні резерви (за вирахуванням позики МВФ) становили всього 13,3% ВВП, при тому що українська держава взагалі не претендує на цінову ренту сировинних монополій. Що, втім, не заважає їй нарікати на гострі бюджетні дефіцити та збільшувати свій зовнішній борг.
В індустріальних економіках, як і в тих, що наздоганяють, від гнучкого валютного курсу виграють компанії з найбільшими конкурентними перевагами. Оскільки в перших це технологічно місткі підприємства, а в других — переважно сировинні, гнучке курсоутворення сприяє закріпленню їхньої міжнародної спеціалізації, зменшуючи вікно можливостей для наздоганяючих економік.
Чи йти цим шляхом, керуючись економічною модою і настановами іноземних радників, — питання національного вибору. В Україні, наприклад, не бракує любителів чужих рецептів. Так, програма вітчизняних реформ сьогодні пишеться під диктовку McKinsey, фахівці якого, не соромлячись, визнають, що не обізнані з українською економікою.
Китай і Росія більш вимогливі. Всупереч ажіотажу навколо гнучкого курсу, юань прив’язаний до долара, а рубль — до бівалютного кошика, який складається з долара (55%) і євро (45%). Останній досвід заслуговує на особливу увагу: Росія вже багато років мінімізує курсові коливання рубля, прив’язуючи його до валют, які рухаються в протилежних напрямках.
У частині ж використання сировинних доходів, які вилучаються фінансовими регуляторами обох країн, більш цікавим є досвід Китаю: якщо Росія донедавна їх активно інвестувала за кордоном, побоюючись зростання інфляції, то Китай більш схильний до вкладень у технологічний розвиток власної економіки. Завдяки цьому в розпал світової кризи темпи її зростання становили 8,7% (2009 рік) при загальному зниженні цін (-0,7%) — чудовий приклад успішного щеплення проти «голландської хвороби» та високої інфляції. Всупереч усім монетарним приписам «інфляційного таргетування».