Українське село сьогодні — це талановиті, працьовиті люди, одні з найкращих у світі чорноземи, розпайована, приватизована земля, закріплена за власниками. І при цьому наше село залишається бідним. Виникає закономірне запитання — чому? Продовження відомої приказки селяни сприймають з гумором, не сподіваючись на якісь зміни у важкому селянському житті.
Проте я хочу запропонувати й аргументувати іншу, нетрадиційну відповідь. Українське село таке бідне, бо деякі українські чиновники від аграрного сектора тривалий час вважали себе наймудрішими в світі. Однак варто було використати накопичений протягом століть досвід інших країн, адаптувавши його до наших умов, і справи неминуче зрушили б у кращий бік.
Ефективність аграрного сектора в країнах з ринковою економікою базується на трьох основних складових. По-перше, це система сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, які, будучи унікальними формами взаємодопомоги селян, дозволяють їм відмовитися від послуг численних посередників. Унікальність таких кооперативів полягає в тому, що селяни в них є одночасно і власниками, і користувачами (клієнтами). Відтак кооператив управляється ними, обслуговує ЛИШЕ потреби своїх членів-клієнтів, надає послуги виключно своїм членам і діє лише в їхніх інтересах. У багатьох країнах кооперативи мають статус неприбуткових (non-profit) організацій, бо діють з метою допомоги своїм членам у веденні їхнього селянського господарства. Обслуговуючі кооперативи формують систему постачання та збуту вирощеної селянами в умовах справжньої ринкової економіки продукції.
По-друге, це дорадчі служби, які за незначну, доступну плату дають змогу селянам отримати необхідні консультації з ведення господарства. Ці організації часто діють за істотної державної підтримки і мають на меті подання інформаційної допомоги седянам.
По-третє, це кількарівнева система сільської кредитної кооперації. На базовому, низовому рівні її складають кредитні кооперативні організації (сільські кооперативні каси, кредитні спілки чи кооперативи). На регіональному рівні вони об’єднуються в місцеві та регіональні кооперативні банки, а ті, в свою чергу, створюють на національному рівні центральну кооперативну фінансово-кредитну установу — центральний кооперативний банк. Така кооперативна фінансово-кредитна система фінансової взаємодопомоги належить селянам, є фінансовою основою аграрного сектора в умовах ринкової економіки і дає можливість повністю забезпечити сільських жителів доступними кредитами та іншими фінансовими послугами.
В Україні ж за роки незалежності не було створено цих важливих для успішної діяльності аграрного сектора елементів. І найголовніше — не створено ефективного механізму кредитування села. Нинішній механізм часткової компенсації з державного бюджету процентних ставок за кредитами комерційних банків дозволяє частково вирішити проблему кредитування, проте лише для великих сільгоспвиробників, і не розв’язує цієї проблеми в комплексі. Чинний механізм має чотири істотні недоліки:
— щороку з бюджету необхідно виділяти значні суми коштів, які потрапляють не до сільгоспвиробників, а до власників комерційних банків;
— шанс отримати кредити мають лише сильні господарства, які можуть надати прийнятну для банків заставу (частка таких господарств у загальній кількості сільських товаровиробників є мізерною);
— комерційним банкам невигідно кредитувати дрібних сільгоспвиробників, якими є переважна більшість фермерів, одноосібників та особистих підсобних господарств. Тому понад 80% сільгоспвиробників, які виробляють понад 2/3 валової продукції сільського господарства, не мають можливості отримати банківські кредити;
— існує значний системний ризик, що власники комерційних банків будь-якого дня можуть обрати інші пріоритети і зовсім відмовитися від кредитування аграрного сектора (у разі виникнення привабливіших умов кредитування в інших секторах економіки — наприклад, у будівництві, промисловості, на транспорті тощо).
Інша модель вирішення проблеми фінансово-кредитного обслуговування села — шляхом створення іпотечного (земельного) банку — містить кілька великих ризиків:
— для створення Державного земельного банку необхідно виділити значні кошти з держбюджету;
— ефективність майбутнього державного управління цим банком можна небезпідставно поставити під сумнів (цей висновок підтверджується логікою процесу приватизації, який розпочався в результаті неспроможності держави ефективно управляти своєю власністю);
— імовірне неефективне управління з боку держави цим державним банком неодмінно призведе до пропозицій його приватизації, внаслідок чого може виникнути ризик концентрації значної частини українських земель у руках кількох приватних осіб, що будуть власниками іпотечного банку, і формування в Україні латиноамериканської (латифундистської) моделі сільського господарства.
Існує також думка, що розв’язати проблему кредитування села зможуть кредитні спілки, процес відродження яких триває в Україні вже понад десять років. Справді, аналіз звітів, поданих кредитними спілками до Держфінпослуг, показав, що в Україні існує понад 700 кредитних спілок. Успішно розвиваючись, вони зараз об’єднують майже 1 млн. громадян, мають майже 1 млрд. грн. сукупних активів. При цьому слід зазначити, що переважна більшість кредитних спілок діє у великих промислових містах — Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Севастополі. Проте в структурі кредитного портфеля кредитних спілок кредити, надані на ведення фермерських та особистих селянських господарств, становлять лише 2%.
І це — закономірно. На відміну від аналогічних установ в інших країнах, українські кредитні спілки не об’єднані в систему і майже не надають послуг сільськогосподарським товаровиробникам внаслідок недосконалості чинного законодавства, що безпідставно обмежує види діяльності кредитних спілок залученням депозитів і наданням кредитів фізичним особам. В Україні кредитні спілки не мають права надавати послуги фермерським господарствам та іншим малим сільським підприємствам, не можуть здійснювати інші види фінансової діяльності (розрахункове обслуговування своїх членів, факторингові та лізингові операції, обмін валюти для своїх членів тощо). І це при тому, що переважна більшість селян, потребуючи доступних фінансових послуг, не є і ніколи не стане привабливими клієнтами для комерційних банків!
Ситуація, коли банки не мали бажання обслуговувати сільське населення, існувала в більшості країн світу. І селяни ще півтора століття тому самі знайшли єдиний ефективний вихід. Вони почали створювати власні організації фінансової взаємодопомоги — кредитні кооперативи та спілки, в яких селяни були одночасно власниками та користувачами послуг. Згодом ці кооперативні установи почали об’єднуватись у місцеві кооперативні банки, які, в свою чергу, створили регіональні та центральний кооперативні банки. Так народилися системи сільської кредитної кооперації у багатьох країнах світу. Більшість держав, як правило, сприяла цьому процесу фінансової самоорганізації сільського населення.
Нині системи сільської кредитної кооперації посідають важливе місце у кредитно-фінансових системах більшості країн світу. Наприклад, в Угорщині система ощадно-кредитних кооперативів має майже 4 млрд. євро активів і переважно обслуговує потреби сільських жителів. Угорські ощадно-кредитні кооперативи налічують близько 1,7 тис. відділень — це на 3,1 тис. існуючих населених пунктів. Кооперативи працюють і в таких населених пунктах, в яких невигідно працювати комерційним банкам, бо цього потребують їх члени. При цьому вони надають весь спектр банківських послуг, навіть обслуговують бюджети місцевих територіальних громад. У Франції система сільських кооперативних кас Credit Agricole обслуговує дві третини французького аграрного сектора і має понад 875 млрд. євро активів. Система кредитних кооперативів із своїм центральним кооперативним банком Rabobank, охопивши майже 40% ринку депозитних вкладів Нідерландів, на 90% забезпечує потреби аграрного сектора країни в кредитних ресурсах. Наведені факти переконливо свідчать про важливе значення кооперативних фінансово-кредитних установ у банківських системах не тільки цих, а й інших розвинених країн.
Для вирішення проблеми кредитування села в Україні необхідно створити подібну до європейських моделей систему кредитної кооперації. Вона має будуватися за принципом «знизу — догори» і може складатись, як уже було сказано, із трьох рівнів.
Перший рівень кредитної кооперативної системи могли б складати кредитні спілки, що діють у районних центрах, і кредитні кооперативи, членами яких є підприємства АПК. Ці організації формують основу системи, перебувають у власності селян і надають їм необхідні фінансові послуги. Слід зазначити, що необхідність створення таких організацій, як кредитні кооперативи, викликана лише одним — існуючою забороною кредитним спілкам надавати фінансові послуги юридичним особам (фермерським господарствам, малим сільським підприємствам). У разі законодавчого вирішення цієї проблеми функції установ першого рівня могли б успішно виконувати лише кредитні спілки.
Другий рівень системи формують безпосередньо місцеві (обласні) кооперативні банки. Це — повноцінні банківські установи, власниками і клієнтами яких є кредитні кооперативи та спілки.
Третій, національний, рівень — Центральний кооперативний банк — логічно завершує побудову кооперативної фінансової системи аграрного сектора, об’єднуючи обласні кооперативні банки та кредитні кооперативи і спілки, що працюють із аграрним сектором.
Створення в Україні такої європейської моделі фінансово-кредитного обслуговування села — єдиний ефективний шлях розв’язання фінансових проблем нашого аграрного сектора та забезпечення фінансовими послугами сільської місцевості. Це — справа державної ваги, і новий уряд мав би підтримати цей процес. Не тільки передвиборним словом, а й ділом! Конкретним кроком до цього могло б стати ухвалення Кабінетом міністрів національної Концепції розвитку системи кредитної кооперації в Україні.
Якщо ж Концепцію буде прийнято як закон, кредитні спілки одержать такі нові можливості:
— включати до числа своїх членів юридичних осіб (малі підприємства та фермерські господарства) і надавати кредити юридичним особам;
— розширити перелік фінансових послуг, що їх кредитні спілки можуть надавати своїм членам;
— збільшити фінансові ресурси, доступні кредитним спілкам.
А це, без сумніву, сприятиме соціально-економічному відродженню українського села, яким так часто переймаються наші політики.