Знаковим для української економіки є не саме минулорічне рекордне (після 2000 року) зростання інфляції до 16,6%. Особливої уваги потребує небезпечна «гра» в інфляцію, яка пов’язана з використанням цього процесу як одного із джерел вирішення бюджетних проблем.
Подібна ситуація була і 2000-го, коли за допомогою відповідного механізму 25,8% (індекс споживчих цін) доходів бюджету було сформовано через інфляцію. Того року доходи зведеного бюджету становили 49,1 млрд. грн. Це означало, що інфляційними були 12,6 млрд., або понад 95% бюджетних витрат на соціальні цілі (тоді вони становили 13,1 млрд. грн.).
При розрахунках бюджету 2008 року передбачалася інфляція 9,6% (розрахунки попереднього уряду — 7,8%). Однак днями Міністерство економіки офіційно оприлюднило позицію, згідно з якою при внесенні змін до бюджету-2008 його інфляційна складова може зрости до 12,5%. Якщо врахувати, що доходи державного бюджету на 2008 рік визначені обсягом у 215,4 млрд. грн., то це означає, що у поточному році поповнення бюджету за рахунок інфляційного «податку» більш як удвічі перевищить надходження зведеного бюджету 2000 року: вони становитимуть 26,9 млрд. грн.
На розширеному засіданні Кабміну, на якому у присутності глави держави обговорювався проект бюджету-2008, лише В.Стельмах публічно заявив про небезпеку передбачуваного інфляційного прогнозу. Про це йшлося на сторінках «ДТ». Зауважу лише, що тоді говорили не про 12,5, а про 9,6%. Однак на це ніхто не звернув уваги. У цьому є своя логіка: в інфляції де-факто є не лише супротивники, а й прибічники.
У ситуації, коли урядовці зобов’язані за будь-яких обставин реалізувати не підйомне для української економіки збільшення соціальних видатків, додаткові 26,9 млрд. грн., отримані за рахунок інфляційного «податку», виявляться не зайвими. Нікого не турбує, що саме цей «податок» найбільшою мірою позначається на доходах малозабезпечених верств населення.
Інфляція 2007 року на рівні 16,6% — дуже високий показник. За попередніми даними, він є чи не найвищим на теренах СНД (Росія — 11,9%, Білорусь — 12,1, Казахстан — 10,8, Грузія — 11,0%). Виняток становить лише Азербайджан, де річна інфляція сягнула 18,8%, однак там зовсім інші, ніж у нас, основи розвитку економіки.
Зросла інфляція і в країнах ЄС. Там вона сягнула, як вважають експерти, також критичних обсягів — 3,1%.
Нині існує реальна загроза втягнення української економіки у вкрай небезпечну інфляційну спіраль. Така спіраль уже фактично почала розкручуватися. Впливають на це не тільки внутрішні, а й зовнішні чинники: зростання світових цін як на енергоносії, та і на товари продовольчої групи. Прогноз Мінекономіки щодо можливого зростання індексу інфляції наступного року до 12,5% може сприйматися суб’єктами ринку як своєрідна капітуляція перед відповідними загрозами. Уряд і НБУ ще нічого не сказали суспільству, які невідкладні та довгострокові заходи вони збираються запровадити, щоб стабілізувати ціни. «Мовою Мінекономіки» вони лише підтвердили, що відповідні процеси поглиблюватимуться й далі.
Чи можна змінити ситуацію, подолати відповідні загрози? Будьмо відверті, в межах економічної політики, що нині формується, зробити це неможливо. Коли інфляція набирає загрозливих обертів, влада бере курс на пріоритетність макроекономічної стабілізації, організаційно поєднуючи інструменти жорсткої фінансової та грошово-кредитної антиінфляційної політики. Це загальновідома аксіома: стабілізація і зростання економіки забезпечуються через стабільність грошового та фінансового ринків. Так діяла влада України, включаючи і НБУ, у 1994—1999 роках, коли долалася гіперінфляція. Сьогодні про це навіть незручно говорити: все робиться у діаметрально протилежному напрямку. Говорю про це як фахівець, котрий знається на природі цих процесів.
Небезпечним є і фактичне схвалення за своєю суттю інфляційної політики главою держави. У країні розгорнулася велика «битва» за те, хто першим і більше пообіцяє. Громадськість має орієнтуватися у цій ситуації. Ще існують реальні можливості «одуматися» і почати спільно працювати над подоланням чи не найбільшої економічної загрози поточного року, яка, без сумнівів, бумерангом вдарить і по тих, хто через механізми влади прагне сьогодні утвердити власні преференції. Однак ідеться не про косметичні заходи уряду і не про окремі корективи грошово-кредитної політики НБУ, а про принципову зміну всієї філософії економічної політики держави. Позитивні результати можливі лише на такій основі.