Справжня епідемія банкрутств банків в Україні показала, наскільки важить для стійкості банків не лише обсяг їхнього капіталу, а й чинник власника. Спочатку Нацбанк узявся за фінустанови одіозних представників попередньої влади, через які проходили різні фінансові оборудки, згодом "посипалися" банки відомих вітчизняних підприємців. За кілька місяців упала фінансова імперія М.Лагуна: всі його банки - "Кредипром", "Дельта", "Астра" й "Омега" - визнані неплатоспроможними. Вдруге введено тимчасову адміністрацію в банк "Надра" Д.Фірташа, ліквідовано "ВіЕйБі" О. Бахматюка, "Форум" В. Новинського та багато інших. Похитнулися через значний відплив коштів фінустанови з російським капіталом. І якщо для населення є шанс повернути бодай частину своїх заощаджень через фонд гарантування вкладів, то для бізнесу банкрутство банку часто означає втрату розміщених у ньому коштів. Тож, визначаючи надійність банку, слід звертати увагу й на те, яка в нього структура власності та які ризики з нею пов'язані.
Донедавна в Україні, з огляду на складні схеми володіння, акціонування та офшорування, ідентифікувати реальних власників банку було важко. Це породжувало цілу низку зловживань, найпоширеніше з яких - виведення активів через кредитування структур, офіційно з банком ніяк не пов'язаних. Тож із початку року було внесено низку змін до ключових законів та постанов НБУ, що регулюють питання формування банківського капіталу. Зокрема, закріплено законодавчо усталену у світі вимогу обов'язково розкривати та надавати в публічний доступ інформацію не лише про прямих власників істотної участі в капіталі банку, а й про всіх афілійованих осіб (юридичних і фізичних осіб, через яких здійснюється опосередковане володіння або вирішальний вплив (контроль) без формального володіння). Крім того, знижено "планку" розкриття власності з 10% до 2% володіння.
Автор не полінувалася і переглянула всі звіти про власників істотної участі банків на сайті НБУ та спробувала систематизувати ризики, які пов'язані з формуванням капіталу фінустанов.
За організаційно-правовою формою, вітчизняні банки можуть виступати як публічні акціонерні товариства (ПАТ) та як кооперативні банки. Останні в Україні поки що не представлені, отже, всі зареєстровані фінустанови є акціонерними товариствами. За типом власника їх можна умовно поділити на три основні категорії:
- контрольовані державними органами;
- перебувають у володінні великих міжнародних банківських груп;
- банки приватних власників.
Остання група - найчисленніша. За побудовою структури власності різних приватних фінустанов та за ризиками, які при цьому виникають, її можна розбити ще на кілька підгруп. Цей поділ доволі умовний, бо окремі банки за найбільш характерними ознаками можна зарахувати одразу до кількох груп. Втім, судіть самі.
1. Фінансові установи, якими володіють великі банківські чи фінансові групи. Всього таких банків 24, і поки що - жодного неплатоспроможного. Частка капіталу материнських компаній коливається у межах від 30% в Мегабанку (по 15% належать ЄБРР та KfW, визнаному найнадійнішою установою
2014 р. за версією Global Finance) до 100% - як у Сітібанк чи "IHГ банк Україна". Однак більшість банків цієї групи мають 96-99% капіталу іноземного інвестора, та ще кілька відсотків припадає на міноритаріїв. Наприклад, групі "Райффайзен Банк Інтернаціональ АГ" належать 96,44% акцій вітчизняного банку з іноземним капіталом, та ще 3,56% перебуває у власності 104 801 акціонера. Що цікаво, донедавна вимоги регулятора до прозорості структури власності були однаковими для всіх без винятку фінансових установ. Однак змінами, внесеними у березні до Закону України "Про банки і банківську діяльність", Нацбанк встановив, що ключовими учасниками юридичної особи є ті громадяни, котрі володіють 2% та більше її акцій (і дані про них мають бути публічними), а в публічних компаній ключових осіб немає. Публічними компаніями було названо іноземні юридичні особи у формі ПАТ, акції яких включені до біржових списків. Таким чином, материнські банки українських "дочок" були звільнені від необхідності розкривати своїх акціонерів до останньої фізичної особи. І це не дивно, бо як би, приміром, мав виглядати звіт про структуру власності того ж таки Райфайзен Банк Аваль, коли тільки в безпосередньої материнської компанії 11 млн акцій із 300 млн належать міноритаріям.
Особливістю цієї групи банків є можливість значної підтримки з боку материнських компаній, імпорт технологій та управлінського досвіду, а відтак - ефективніший менеджмент. Водночас, дочірні структури російських фінансових установ більшою мірою піддалися негативному впливу чинника власника, мають вищий відносний відплив коштів та, відповідно, ризики. Також існує ризик імпорту кризових явищ у разі фінансових труднощів у самих материнських банках.
Нещодавно був опублікуван черговий рейтинг надійності вітчизняних фінустанов. До трійки лідерів увійшли банки саме цієї групи - Кредобанк, "Креді Агріколь" та Сітібанк, які, завдяки ефективному менеджментові та підтримці материнських компаній, зуміли вистояти в умовах системної банківської кризи. Задовільний рейтинг видання присвоїло російському Промінвестбанку, з огляду на ризики власника.
2. Банки, контрольовані центральними органами державного управління. Таких в Україні 7. За чинним законодавством, державним вважається банк, 100% капіталу якого належать державі. Тож безпосередньо державних банків у нас лише три - Ощадбанк, Укрексімбанк та "мертвонароджений" Державний земельний банк. Останній, так і не почавши як слід працювати, був ліквідований постановою КМУ ще торік у вересні, однак у списку неплатоспроможних не значиться та звітів (хоч і майже порожніх) до НБУ здає. Ще три банки потрапили під контроль держави під час кризи 2008- 2009 рр. Тоді, за рішенням уряду, було докапіталізовано за кошти держбюджету "Укргазбанк", "Родовід" та банк "Київ". Частка державного капіталу в них - від 92% до 99,9%, крім того, банк "Родовід" має статус санаційного. З цієї трійці лише Укргазбанк може вважатися більш-менш безпроблемним. Банк "Родовід" так і не почав працювати як санаційний, кошти державі не повернуто, і Мінфін вирішує, що з ним робити далі. У банку "Київ" нічого принципово не змінилося, і він уже вдруге перебуває під тимчасовою адміністрацією НБУ. Сьомим банком з цієї групи є, ймовірно, "Розрахунковий центр", 77,7% капіталу якого належать безпосередньо Національному банку. Це кліринговий банк, створений на базі ПрАТ "Всеукраїнський депозитарій цінних паперів" для обслуговування договорів на фінансових ринках.
Загалом, говорити, що державна власність у капіталі фінустанов - гарантія їхньої безпечності, мабуть, неправомірно, хоч системні банки, такі як Ощадбанк та Укрексімбанк, справді мають державну підтримку. Однак у разі національного дефолту ризик їх неплатоспроможності істотно підвищується.
3. Банки, у структурі власності яких є офшорні компанії та фонди. Всього таких 13, і два визнані неплатоспроможними.
Наявність власника, зареєстрованого на Кіпрі (який не є класичним офшором), ще не свідчить про високий ризик банку, адже і великі міжнародні компанії управляються кіпрськими холдингами з метою мінімізації оподаткування при вивезенні капіталу. Тож не дивно, що так чинять й іноземні власники українських банків, наприклад громадянин Ізраїлю та Росії І.Гуртовий, якому належить "Платинум банк". Банком "НЕОС" володіють 9 громадян Кіпру через свої холдинги, є такі власники і в банку з іноземним капіталом "АСВІО". І зовсім не дивно, що найбільші за обсягом прямі іноземні інвестиції надходять в Україну саме з Кіпру.
Однак часто реєстрація в офшорах є спробою приховати або завуалювати фактичного власника, наприклад через політичні ризики. Так вчинили, приміром, із російською "Альфою". Навесні 2014 р. зареєстрована на Кіпрі компанія ABH Ukraine Limited стала єдиним акціонером Альфа-Банк Україна. Майже 50% вітчизняного банку "Кліринговий дім" належить двом іноземним громадянам, але аж через три кіпрських холдинги та українську фірму. Схожа ситуація і в "Інвестбанку", де між кількома громадянами Панами та банком є "матрьошка" з двох панамських і двох українських фірм. Чи може регулятор "дотягнутися" до таких власників? Питання відкрите.
Реальні ж схеми відмивання брудних грошей пов'язані зі справжніми офшорами. Це переважно острівні країни, які, крім пільгового оподаткування, гарантують інвесторам повну секретність інформації та не переймаються походженням їхнього капіталу. За інформацією журналістів "Української правди", типова схема виведення "брудного" капіталу з України приблизно така. Українська компанія реєструється на компанію на Кіпрі (чи в Нідерландах, Великобританії, Австрії), яка, своєю чергою, реєструється на класичний офшор: Беліз, Британські Віргінські острови, Антигуа, Джерсі та десяток інших. Основні активи, врешті-решт, осідають у цих острівних засекречених юрисдикціях, і найбільш ризикові транзакції проводяться саме там. Навіть за умови, що кінцевий бенефіціар банку відомий, - простежити рух коштів дуже складно. Тому наявність у структурі власників банку таких офшорних фірм мала б насторожувати. Цікаво, що схожі схеми є в доволі респектабельних фінансових установ. Скажімо, банк Петрокоммерц- Україна - "дочка" російського ВАТ Банк "Петрокоммерц", а ось між останнім та фактичними бенефіціарами В.Алекперовим і Л.Федуном є кіпрський холдинг і трастові фонди на норманських офшорах. Така ж ситуація в банку "Форвард" (колишній Російський стандарт). Його власник Р.Таріко більше полюбляє Британські Віргінські острови. У ще один банк російського власника з офшорною схемою - "Енергобанк" - у лютому нинішнього року введено тимчасову адміністрацію.
4. В окрему підгрупу можна виділити банки, які належать українським громадянам через низку офшорних фірм. Яскраві приклади - "Надра" Д.Фірташа, "Приватбанк" І.Коломойського, "ВіЕйБі" та "Фінансова ініціатива" О.Бахматюка, "Таскомбанк" С.Тігіпка, ПУМБ Р.Ахметова, "Банк Кредит Дніпро" В.Пінчука. Серед них є такі, що зареєстровані як банки з іноземним капіталом, а є й вітчизняні, в яких першими власниками виступають українські фірми. До прикладу - львівський бізнесмен Євген Балушка через три фірми- "матрьошки" - одну панамську та дві українські - володіє практично одноосібно вітчизняним Українським професійним банком. П'ять кіпріоток у рівних пропорціях управляють на користь полтавчанина В.Матіцина холдингом, а той, своєю чергою, - двома українськими фірмами, яким належить "Професійно-фінансовий банк". О.Адаричу належать два банки (Євробанк та ФІДО), в кожному з яких є кіпрські холдинги. Є і схеми з класичними офшорами. Скажімо Віктор Пінчук "ховається" аж за чотирма офшорними фірмами-матрьошками - двома кіпрськими та двома на Віргінських і Сейшельських островах. Неплатоспроможна "Астра" М.Лагуна - ланцюжок із кіпрського холдингу та фірми на Белізі. Всього банків у групі - 16, і чотири з них уже визнані неплатоспроможними. Недавно було остаточно ліквідовано ВіЕйБі банк.
5.Найчисленніша група - банки з істотною участю (10% і більше) окремих юридичних чи фізичних осіб. Таких 75, із них 13 - неплатоспроможні. Схеми формування власності найрізноманітніші - від одного акціонера до заплутаних зв'язків між фірмами, індивідуальними власниками та членами їхніх родин. Варто зазначити, що, оскільки банки функціонують у формі АТ, в частині вимог до структури капіталу вони підпадають під норми загального господарського законодавства, якщо ті не суперечать Закону України "Про банки і банківську діяльність". Законом передбачено, що акціонерне товариство може бути створене однією особою чи складатися з однієї особи (ст. 6 ЗУ "Про акціонерні товариства"). Тож і банки можуть бути у власності лише одного акціонера. Так, ліквідований Всеукраїнський банк розвитку повністю належав тільки Олександру Януковичу, а неплатоспроможний Кредитпромбанк - М.Лагуну. "Банк ¾" теж належить одній особі - В.Іщенку. Однак більшість власників не настільки ризикові. Часто між фактичним бенефіціаром і банком є "прокладка", наприклад власна фірма. Та законодавством прямо заборонено ситуацію, коли акціонерним товариством володіє юридична особа, котра перебуває у власності однієї фізичної особи (ст. 4). Цю норму вітчизняні підприємці обходять дуже креативно. Варіант перший - власником банку є фірма та ще одна-три особи, які володіють часткою 0,000n% капіталу (напр., Вернум банк), або фірма-власник має, крім ключового акціонера, ще одного міноритарія (напр., Апекс-Банк). Варіант другий - між банком та власником є кілька підприємств-"матрьошок" (як і в ситуації з офшорами), адже про єдиного власника фірми - юридичну особу - в законі прямо нічого не сказано ("Вектор банк", "Глобус"). Ну і, звичайно, - розмивання часток у капіталі самого банку чи фірми, яка ним володіє, між різними родичами - синами і невістками, братами і сестрами, в рівних пропорціях і суто символічно. Ось і виходять такі собі сімейні підряди. Скажімо, власниками банку "Фамільний" є дві особи, прямо не пов'язані між собою. Але фактичним бенефіціаром є син одного з акціонерів, який отримав від обох право голосу на всі 100% акцій.
Часто буває, що єдиним власником банку - товариством з обмеженою власністю - володіють кілька осіб, за яким справжній власник просто ховається. Не менш популярний варіант, коли у банку є досить багато міноритаріїв - від 10 до кілька сотень. Але загальна частка їхньої участі настільки мізерна (навіть до 0,01%,), що можна говорити про одноосібну власність. Так, наприклад, серед власників неплатоспроможного Укрбізнесбанку - 524 фізичні особи та
10 юридичних, яким сумарно належить аж 0,6161% капіталу. Решта 99,3838 % - одній особі Н.Міщук через два ТОВ.
На думку автора, на банки, котрі мають лише одного акціонера, може лягати і його персональний ризик - політичний чи пов'язаний із іншим бізнесом (ефект доміно), і навіть добросовісний власник буде просто не в змозі докапіталізувати свій банк. Ну і, звичайно, у разі фінансових проблем можна просто вивести кошти вкладників через різні схеми. Тоді залишається сподіватися на дієвість нового законодавства щодо посилення відповідальності пов'язаних із банком осіб.
Ще кілька фінустанов у групі ("Львів", "ТК Кредит", "Експресбанк") офіційно не є банками з іноземним капіталом, однак їхні кінцеві бенефіціари (хоч і не через офшори) - іноземні громадяни. Є банки, в яких власників відносно багато - десятка фірм, кілька ключових акціонерів-фізичних осіб, чимало міноритаріїв. Якщо власність пряма, а акціонери між собою не пов'язані, - все більш-менш зрозуміло й прозоро. Однак часто схема відносин між банком і власниками та бенефіціарами (в т.ч. між собою) настільки заплутана, що розібратися, кому насправді належить фінустанова, дуже складно. Візьмімо для прикладу банк "Львів". Ця вітчизняна фінустанова належить одній українській фірмі та ще кільком десяткам акціонерів із загальною часткою 0,1211%. А ось уже власниками фірми є два нідерландських холдинги, а ті, своєю чергою, належать ісландським громадянам і фірмам через ціле павутиння перехресних зв'язків. І якщо кінцевих бенефеціарів побачити якось можна, то встановити їхню справжню частку практично нереально. Схожа ситуація в "Метабанку". І зовсім незрозуміло, хто конкретно нестиме персональну відповідальність, якщо банк збанкрутує.
6. Наступна група близька до попередньої. Це банки, в яких номінально немає власників істотної участі. Насправді ж часто капітал фінустанови розділений не між однією-п'ятьма особами, а, наприклад, між 12-ма, так, що кожна з них має менше 10% (скажімо, неплатоспроможний "Стандарт"). До внесення змін у законодавство таких власників можна було не розкривати, а отже, і не було можливості виявити, які структури є афілійованими до них і чи не порушуються відповідні нормативи НБУ. Ще низка банків має і справді відносно багато акціонерів - від кілька десятків до сотні. На сьогодні фінустанови зобов'язані подавати інформацію про всіх ключових осіб, які володіють часткою 2% і більше, або, коли таких багато, - про
20 найбільших із них. Кілька банків за останній місяць уже встигли змінити структуру та склад своїх власників. Зараз у Нацбанку вважають, що фінустанови без істотної участі окремих акціонерів або ті, котрі не вказали ключових осіб, - проблемні. І справді, цифри промовисті: третина з 18 у групі - неплатоспроможні.
Не дивно, що в такій ситуації регулятор прагне, аби банки мали ледь не одного конкретного власника, який би ніс персональну відповідальність. Але чи зміг би Національний банк контролювати в такий спосіб усі банки, якби їх було не 182, а вдесятеро більше, як, скажімо, в Німеччині? Втім, регулятор вимушений діяти, виходячи з наших реалій.
Хто б став перейматися прізвищами малих акціонерів, якщо їх тисячі, а акції вільно обертаються на ринку? Адже одне із завдань акціонування, крім власне формування великого капіталу через акумулювання дрібних внесків, - диверсифікація ризиків, пов'язаних із особою власника. Один власник - і всі його персональні ризики лягають на банк. Багато акціонерів - ризик кожного з них неістотний, адже у випадку проблем акції просто продаються комусь іншому, а для банку нічого не змінюється. Можливість зберігати недоторканним початковий капітал і збільшувати його без ризику розподілу між учасниками - істотна перевага акціонерного товариства перед, наприклад, з товариством з обмеженою відповідальністю чи приватним підприємством. Навіщо тоді АТ, якщо власник лише один? Законодавство багатьох країн містить норми, що встановлюють мінімальну кількість засновників та акціонерів товариств як загалом, так і лише у фінансовій сфері. Такі обмеження існують у Австрії, Люксембурзі, Німеччині, Австралії, ПАР та ще багатьох державах. У США мінімальна кількість учасників встановлюється тільки для фінансово-кредитних установ. Так, засновником банку не може бути одна особа, а бажано - 7-12 учасників, але не менше п'яти.
А бізнес по-українському дуже персоналізований. Маленькі сімейні чи власні банки-"пилососи" (за поодинокими винятками), одні й ті самі прізвища, які кочують від установи до установи, як "перехідний червоний прапор", усе більш-менш значуще відбувається тільки за особистими зв'язками… Як гадаєте, які шанси бути докапіталізованим має маленький банк, особливо коли криза і в його власника проблеми? Куди тоді підуть наші гроші? Чи захочуть банкіри віддати "родинний бізнес" чужим і незнайомим людям, провівши його справжнє акціонування і зменшивши свої частки? Що може зробити НБУ в ситуації з М. Лагуном, у якого аж чотири банки-банкрути? Чи буде вироблено механізм продажу активів Д. Фірташа, щоб розрахуватися із вкладниками банку "Надра", особливо коли все формально належить міжнародним холдингам, а сам власник перебуває під слідством в іншій країні? І таких запитань багато.
Є така теорія у банківській практиці: "Too big to fail" ("надто великий, щоб збанкрутувати"). До нашої ж банківської системи можна застосувати протилежну - "Too small to survive" (надто малий, щоб вижити). Тільки одна цифра для ілюстрації: весь власний капітал усіх банків України на понад один мільярд євро менший, ніж власний капітал одного польського PKO (власника українського Кредобанку), який навіть не є великим, за світовими мірками.
Справедливості заради варто зазначити, що з акціонуванням в Україні поки все складно. Інфраструктура та механізми, які дозволяють коштам дрібних інвесторів (наприклад, нас з вами) потрапляти на фондовий ринок, розвинуті слабо і практично не працюють. А великий капітал обмежений і зайнятий своїми проблемами. Вже давно і безуспішно намагаються продати своїх українських "дочок" кілька іноземних інвесторів. Не дуже вдалими були і спроби докапіталізації ключових вітчизняних банків, наприклад, "Дельти", через додаткову емісію акцій. Можливо, вихід у кооперуванні?
Не секрет, що більшість вітчизняних банків створюються не для задоволення потреб клієнтів і економіки, а для забезпечення власних бізнес-інтересів. А найбільша проблема нашої банківської системи - у відсутності довіри вкладників. Чи забирали б українці гроші з банків, якщо були б там не просто клієнтами, а пайовиками? Кому більше довірятимуть громадяни - чужим кишеньковим банкам, чи тим, де власники - вони самі? Відповідь очевидна. І не дивно, що за висновками МВФ найбільш стійкими під час світової фінансової кризи виявилися саме кооперативні фінансові установи.
Сьогоднішні кроки НБУ з посилення відповідальності та забезпечення прозорої структури власності є вимушеними і виправданими. Але варто задуматись на майбутнє, хто і як має бути господарем вітчизняних банків. А поки, обираючи банк, поцікавтеся, хто і в який спосіб ним володіє.