Останній тиждень березня був відзначений активною медіа-присутністю голови НБУ В.Гонтаревої у провідних міжнародних ЗМІ. Журналісти Financial Times, посилаючись на джерела в Міжнародному валютному фонді, зробили висновок, що " 52-річна Гонтарева навела порядок в одному з найбільш корумпованих і ненадійних банківських секторів Європи". А провідна Deutsche Welle у прямому ефірі слухала коментарі від першої особи українського центробанку про досягнення в сфері макрофінансової стабілізації. На цьому тлі дуже контраверсійний вигляд має той факт, що банківський сектор України став в останні роки замикати профільні рейтинги конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму в Давосі.
Цікава геометрія - "хрест Гонтаревої"
Реальність розвитку українського банківського сектору, на превеликий жаль, не відповідає змісту переможних реляцій керівників Нацбанку. Банки України фактично перестали належним чином виконувати основні банківські функції, для яких і надається базова банківська ліцензія: кредитування й надійне зберігання депозитів. І після майже вже трирічного очищення банківських лав навіть повноцінної впевненості у своєчасному й повному проходженні платежів досі ще немає, тому що нові банкрути ще продовжують з'являтися на ринку, а дані про фінансовий стан більшості функціонуючих фінустанов такої впевненості теж не додають.
Не дає приводів для надмірного оптимізму й опублікована останнім часом статистика. За даними НБУ, рівень монетизації - один з ключових макропоказників, що характеризують ступінь забезпечення економіки грошима для виробництва й здійснення розрахунків, - скоротився з 61,8 до 47,2% у 2014–2016 рр. Вочевидь не сприяло кредитно-інвестиційній діяльності зменшення за цей же період коштів підприємств у банківському секторі (у національній валюті - на 42 млрд грн, або 30%, а в іноземній - на 2,8 млрд дол., або 40%).
Не будемо глибше концентруватися на втратах бізнесу й зростанні витрат Фонду гарантування вкладів фізичних осіб через банкрутство близько 90 банків, а також колосальних обсягах тіньового ринку валюти, які в десятки разів перевищують офіційні показники НБУ. Однак у цій низці "зрад" (а для когось, може, і "перемог") слід звернути увагу на одне цікаве явище, що отримало в експертному середовищі назву "хрест Гонтаревої". Воно продемонстроване на рисунку.
Суть "хреста Гонтаревої" в тому, що спостерігається значне зростання капіталу Нацбанку України при зниженні розміру власного капіталу довіреної йому в опікування банківської системи. На рисунку ці показники перетинаються на певному етапі, формуючи візуально хрестоподібну фігуру. А зростання капіталу в цьому разі можливе за рахунок одержання прибутку (як у випадку з регулятором), і навпаки, падіння величини капіталу через збитки (як у випадку з регульованою банківською системою). Розберімося в причинах такого явища.
Причини падіння капіталу банків зрозумілі: його з'їдають збитки через економічний спад, неповернення кредитів, девальвацію гривні, анексію Криму й АТО. Цей процес супроводжується скороченням кредитних портфелів, зростання обсягу і якості яких саме й мало стати потенційним компенсатором збитків банківських установ. За даними НБУ, забезпеченість підприємств кредитними коштами в національній валюті за останні три роки погіршилася на 13% - з 475 млрд грн до 415 млрд. Також у результаті втрати довіри до фінустанов колосальні обсяги коштів було витягнуто з банківської системи України: населення тримає на руках близько 100 млрд дол. готівкової іноземної валюти і ще близько 480 млрд готівкової гривні.
А от прибуток регулятора збиткового ринку в розмірі 81,3 млрд грн за 2015 р. (за 2016-й звіт ще не опубліковано) на цьому тлі має дуже примітний вигляд. Отак ефективно (не те що будь-який комерційний банк - уся система може тільки позаздрити) позаторік спрацював регулятор збиткового банківського сектору України, перерахувавши до держбюджету, нагадаємо, кругленьку суму в
38 млрд грн. Але радіти цьому факту, якщо глибше зануритися в те, що відбувається, не доводиться. Отже, основними статтями доходу Нацбанку 2015-го стали:
1) відсоткові доходи від інвестицій у державні цінні папери (46,4 млрд грн);
2) курсові різниці як результат переоцінки активів і зобов'язань в іноземній валюті (34,7 млрд грн).
Щодо першого пункту необхідно зазначити, що НБУ, сконцентрувавши у своєму портфелі 55% випущених в обіг ОВДП, фактично здійснює приховане емісійне фінансування держбюджету України. На цьому тлі декларована принциповість монетарної влади в питаннях забезпечення макрофінансової стабільності викликає лише гірку іронію. Адже такі колосальні обсяги грошової маси, що запускається в економіку України, вочевидь суперечать досягненню інфляційного таргету за рахунок жорсткого обмеження грошової маси в обігу. Комерційні банки при цьому не можуть запустити кредитування реального сектору економіки не тільки через судово-правове свавілля й запроваджувані регулятором жорсткі вимоги до оцінки кредитного ризику, відсутність достатньої кількості незакредитованих позичальників з прийнятним профілем ризику. І далеко не в останню чергу - через здійснену політику "монетарного голоду" і високі відсоткові ставки (виходить, не для уряду, а для підприємницького сектору). Тобто одна з головних проблем тут полягає в тому, що джерела високої "ефективності" нашого центробанку, що намалювалися в його високих показниках прибутковості, обмежують простір для нормальної роботи банківських установ.
Найпростіший висновок щодо пункту 2, що значні курсові переоцінки активів і зобов'язань дають можливість прекрасно ретушувати втрати значної частини резервів регулятора, - це тільки вершина айсберга. Так, за підсумками січня-лютого ц.р., при валових резервах НБУ в 15,5 млрд дол. його чисті міжнародні резерви становили лише 4 млрд дол. (якщо відняти зобов'язання головним чином перед МВФ). При цьому на стор. 138 Річного звіту НБУ за 2015 р. чітко зазначено, що зростання гривневого еквіваленту його ЗВР на 55% забезпечене зміною валютного курсу (приросту відповідних балансових статей на 110,6 млрд грн).
У результаті ми приходимо до досить цинічного висновку, що Нацбанк (може, й мимоволі) став одним із головних вигодоотримувачів (принаймні номінальних) від девальвації національної грошової одиниці. Також опосередковану користь від подібного приросту доходів одержує уряд, що регулярно використовує перерахування частини прибутку НБУ для латання бюджетних дір (окрім забезпечуваного девальвацією зростання митних надходжень). На цьому тлі вже не викликають особливого подиву, наприклад, заяви президента Порошенка, що Нацбанк (навіть не держбанки!) "спрямує цього року додатково 15 млрд грн на будівництво доріг в Україні (?!)". Що ж стосується ролі комерційних банків, то про неї необхідно поговорити окремо, хоча розмова не буде веселою.
Чиновники воліють не згадувати, що кожен раунд девальвації спричиняє для українських банків збитки й нові потреби в докапіталізації. Та оскільки проти регулятора особливо бочки не покотиш, представникам банківського співтовариства залишається тільки сумно бубоніти на тематичних конференціях тезу про те, що "капітал банківської системи не захищений від девальвації"…
І тут саме час нагадати, що успішність роботи регулятора визначається зовсім не розміром його власного прибутку, а показниками розвитку підзвітних банківських систем. І ще - повнотою задоволення запитів суспільства надаваними банківськими послугами. І що основними завданнями банківського регулятора на цьому етапі є запуск кредитування економіки, повернення коштів населення з-під матраців і з офшорних юрисдикцій у банківську систему України. Але вирішення цих завдань, очевидно, виходить за рамки "трейдерських навичок" нинішніх керівників НБУ...
Та все ж таки головні, хто платить за "красиву" звітність НБУ, - це не власники банків, а пересічні українці. І платять вони щодня - через інфляційний податок, ставки якого підскакують після кожного витка знецінення нацвалюти, зводячи до нуля ефекти від декларованих регулятором успіхів у таргетуванні зростання цін.
Однак навіть з підвищеною інфляцією ще можна було б якось миритися, якби вона компенсувалася випереджальними темпами зростання економіки, а отже, і добробуту громадян. Але українська дійсність характеризується гірким вердиктом "стагфляція" - це коли нічого хорошого на жодному з фронтів.
Невтішні цифри
Пропоную читачеві ознайомитися з таблицею, що містить основні показники розвитку банківської системи України.
Отже, протягом останніх років чітко простежується тенденція зниження величини активів, кредитів, депозитів українських банків відносно ВВП. І це - найбільш наочна ілюстрація нестачі кредитів, необхідних для розвитку економіки, відпливу коштів населення й бізнесу з банківської системи, та й загального зниження ролі банків в економіці України. Збитки банківських установ узагалі досягли історичних максимумів. Так, у звіті Raiffeisen Bank International (RBI) AG (материнська структура АТ "Райффайзен Банк Аваль") "Банківський сектор Центральної і Східної Європи (ЦСЄ)" (2016) зазначається, що рівень проблемних кредитів і супутніх їм збитків банківської системи України суттєво перевищує аналогічні показники для всього східноєвропейського регіону. При цьому така збитковість має стрімко зростаючий тренд. Явно тривале "очищення" банківського ринку та зростання монопольного становища держави на ринку роблять банківський сектор, при декларуванні загальноєвропейського вектора для країни в цілому, більш подібним до банківської системи Росії, яка має протилежну філософію політико-економічної організації життя суспільства.
Непривабливою стороною цих процесів є і те, що потреба у позиках, яка не задовольняється банками, призводить до активізації кредитування на позабанківському полі. На початок жовтня
2016-го тільки офіційна оцінка активів небанківських кредитних організацій досягла 194,3 млрд грн, еквівалентних 15,3% показника банківської системи. Лідерами на цьому терені виступають ломбарди, що позичили 12,3 млрд грн (більш як третина від показника банківських споживчих кредитів). При цьому ставки за такими позиками "лише 0,5% на день" перевищують запити навіть найкорисливіших банкірів, адже реальна річна ставка за такими кредитами, виходить, становить близько 180% (!) річних і вище. Але найбільш симптоматичним є те, що досить специфічні кредитні відносини, які формуються при цьому, фактично є однією з варіацій українського тіньового банкінгу, адже відбувається це поза рамками (нехай і досить умовними) банківського регулювання. З урахуванням практичної відсутності адекватного нагляду над небанківськими фінустановами подібні тенденції можуть загрожувати трансформацією в проблему не менш масштабну й болісну, ніж ситуація з валютними позичальниками.
А от щодо перспектив класичного українського банкінгу доречно знову послатися на згаданий вище звіт RBI з характерною назвою присвяченого Україні тематичного блоку: "Максимальне дно досягнуте, можливості для зростання поки що обмежені". Для оцінки привабливості банківських установ у ЦСЄ аналітики пропонують використовувати ряд "10-відсоткових граничних значень", до перевищення яких щодо займаної частини ринку мають прагнути, як вони вважають, присутні в країнах ЦСЄ іноземні установи. На монополізованому державою українському банківському ринку серед приватних банків найбільшу частку станом на початок 2017-го займав саме "Райффайзен Банк Аваль". Однак становила вона при цьому лише 4,5%, і перспективи досягнення 10-відсоткового порогу на стагнуючому ринку поки що видаються ну дуже вже віддаленими. Те ж саме стосується і показника рентабельності капіталу (Roe, її епізодичні сплески в результаті переоцінки кредитного ризику та розформування частини резервів не беруться до уваги, йдеться про рентабельність операційної діяльності), і непрацюючих кредитів (NPL). Адже за даними того ж Нацбанку за результатами діагностики 2015–2016 рр., рівень NPL у банках першої двадцятки становить 53%, а в наступних 40 діагностованих банках - 43%.
Як бачимо, банківська система України в її нинішньому стані навіть віддалено не відповідає вищевикладеним критеріям. У такому разі в акціонерів, які є одними з основних користувачів подібної аналітики, мотиви докапіталізувати підконтрольні українські "дочки" при таких нерайдужних перспективах ринку практично відсутні. У такому стані навіть зачищений під іноземні банківські групи український ринок (на думку ряду експертів) не є для них пріоритетом, а дочірні банки виступають класичними валізами без ручки. Які хочуть рухатися лише в одному напрямку - на вихід (причому не менше за російські).
Але ж без розвитку існуючих і появи нових ринкових гравців (заточених на кредитування не пов'язаних з власниками осіб), капітал яких сформований за рахунок живих грошей (а не шляхом конвертації зобов'язань перед материнськими структурами або за рахунок власних кредитів), говорити про успішну санацію нашої важкохворої банківської системи й відкриття за рахунок цього нових можливостей для економічного зростання не доводиться.
***
Не слід заперечувати об'єктивність і значущість проблем, які стоять перед регулятором банківської системи України. Але правильна постановка діагнозу (надмірний рівень кредитування пов'язаних сторін, надлишковий рівень схемних операцій банків, неможливість підтримувати жорстко фіксований курс нацвалюти) трансформувалася в колосальні проблеми з "методикою вибраного лікування й реабілітації". Залишимо експертам і теоретикам дискусії про правильність вибраних рецептів, однак переможні реляції про зцілення вочевидь передчасні. І хвалитися (навіть на зарубіжні телекамери), на жаль, поки що особливо нічим.