Шостого серпня 2009 року постановою правління Національного банку України було схвалено «Рекомендації щодо роботи банків з позичальниками — фізичними особами, які мають заборгованість за споживчими кредитами та потрапили в скрутне фінансове становище».
Скажу відверто: на час виходу зазначених рекомендацій у мене не було особливих ілюзій з приводу того, що вони якимось чином поліпшать становище позичальників. Немає їх і нині.
Те, що робити щось потрібно, — однозначно.
Офіційної узагальненої (середня температура по лікарні) статистики щодо кількості проблемних кредитів у портфелях банків немає, а Інтернет видає цифри, які навіть не хочеться коментувати (розрив між мінімальним та максимальним рівнем проблемних кредитів становить 30—35% та залежить від щедрості чергового «аналітика»).
Із власного досвіду можу сказати: коли приходиш до суду і бачиш список справ, де з інтервалом в 5—15 хвилин слухаються позови банків до фізичних осіб, розумієш, що оцінка чергового «аналітика» про те, що проблемні кредити в портфелі деяких банків становлять до 50%, можливо, відповідає дійсності.
Що ж до проблемних іпотечних кредитів у розмірі 5—15% від загальної кількості проблемних позик, то, на мій погляд, цифра в 20—35% була би реальнішою.
Самі по собі «Рекомендації…» не є абсолютно недоречним документом. Скажемо так, вони були доречними, але станом десь на жовтень-листопад 2008 року, і могли допомогти якось «розрулювати» конфліктні ситуації між банками та позичальниками. Хоча краще пізно, ніж ніколи.
Однак уже сам статус документа для пересічного громадянина та практикуючого юриста має різне смислове навантаження.
Позичальник читає і думає: «О! Нацбанк (нібито поважна установа!) рекомендував банкам полегшити життя нам, пересічним, отже, правда за нами, банки повинні виконувати/дотримуватися. Сам же Нацбанк рекомендував!»
Юрист: «Рекомендації… (із сумом) знову… Ну, згадаєш у процесуальних документах, ну, процитуєш у засіданні… але ж це РЕКОМЕНДАЦІЇ! В сутичці з реаліями наших банківської та судової систем вони допоможуть приблизно так само, як дамбі з тріщиною тимчасова глиняна латка».
Насправді ж судова практика в нас склалася така, ніби при з’ясуванні обставин справи та винесенні рішення судді керуються не Цивільно-процесуальним та Цивільним кодексами, а безсмертним твором Шпренгера та Інстіторіса Malleus Maleficarum, у народі більш відомим як «Молот відьом».
Приміром, згадані рекомендації «з метою недопущення посилення соціальної напруги серед населення…» (п.3.1) схиляють поважні сторони кредитного договору до взаєморозуміння, взаємоповаги та діалогу. Обома руками «за»! От тільки на ділі бачимо інше.
Класичне судове засідання: позичальники взяли гроші на купівлю житла (іпотека), основний годувальник сім’ї втратив роботу (як варіант — зменшилася зарплата, хтось захворів, бізнес «просів» і т. ін.).
Намагання досягти згоди до судового засідання результату не дали; на судовому засіданні показується тека листування між добросовісним позичальником, який не із своєї вини втратив змогу сплачувати кредит, належним чином поінформував про це банк та спробував отримати відстрочку, розстрочку, зменшення відсотків, хоч щось… Більшість банків не дають НІЧОГО! Справді, проблемним позичальникам (з наявним простроченням) якщо й ідуть назустріч, то лише під додаткову заставу або після «ну дуже особистих» домовленостей із банківськими працівниками.
Суд, оцінивши докази, «за своїм внутрішнім переконанням» виносить єдино правильне рішення: звернути стягнення на предмет застави.
І тут починається найцікавіше. Якщо в людини є нерухомість, вартість якої за час кризи впала відсотків на 50, їй є сенс не чекати рішення суду, а робити якісь кроки, всіляко «гальмувати» судовий розгляд, зупиняти розгляд справи про звернення стягнення на предмет застави шляхом подання позовів про недійсність кредитного договору. Причому підстави недійсності трапляються як тривіальні (від відсутності у банку індивідуальної ліцензії на вчинення саме цього правочину), так і екзотичні (до відсутності згоди особи, з якою позичальник перебував у фактичних шлюбних стосунках на момент укладення кредитного договору, на укладення такого договору).
Дехто з юристів обіцяє клієнтам виграти такі справи.
І дійсно, є багато рішень судів першої інстанції з даного виду спорів на користь фізичних осіб, які в листопаді минулого року одним махом з подачі Нацбанку скасувала касаційна інстанція, задовольнивши його скаргу.
На мою думку, за нинішнього рівня «незалежності» суддів та чіткої позиції держави, озвученої тим же Нацбанком у листі щодо правомірності видачі комерційними банками кредитів у іноземній валюті, виграти такий суд неможливо. Напевно, це добре, оскільки був би прецедент — і банківській системі України у її теперішньому вигляді настав би кінець.
Однак такі позови дають найголовніше — виграш часу. Для того щоб людина, яка взяла кредит, змогла знайти роботу та почати платити по ньому. Щоб нерухомість, яка просіла в ціні, хоч трішки виросла. Щоб змінити свій погляд на життя та почати жити по коштах.
Багато експертів стверджують, що після цієї кризи суспільство зміниться. Звичка жити в борг закінчилася катастрофою, потрібно і про нематеріальні цінності подумати…
Однак із банками щось робити таки потрібно.
Те, що держава взяла курс на порятунок фінансових установ, — її право і наш головний біль (бо чи з наших із вами податків, чи за рахунок зовнішніх запозичень, чи за рахунок друкарського верстата цей порятунок буде реалізовано — розплачуватися все одно нам). Жируватимуть лише «ефективні» менеджери, які керували фінансовими установами до кризи, успішно їх «подоїли» та безкарно переклали відповідальність за свою «господарську» діяльність на наші плечі. А також чиновники, які спрямовуватимуть відповідні фінансові потоки у попередньо визначені русла.
Крім того, на сьогодні має місце кричуща нелояльність банків до своїх клієнтів. Як іще можна кваліфікувати такі дії:
— особу, яка приїхала показати представникам банку автомобіль для чергового огляду, висаджують з авто та забирають його на банківську стоянку: «Віддамо, коли сплатите кредит». Так, існувала заборгованість, однак рішення суду не було, документи зі сторони банку взагалі до суду не подавалися;
— особі, яка прийшла платити по кредиту, підсовують у віконечку каси папірець у форматі чека і кажуть: підпишіть. Людина, думаючи, що це підтвердження платежу, підписує. Однак… це лише доповнення до договору страхування та його пролонгація.
О’Генрі, котрий порівняв спекуляції на Уолл-Стріт із пограбуванням зі зломом, відпочиває. Ті речі, які часто-густо роблять наші банки, можна порівняти лише з наперстками. Ницо і гидко. Вихід єдиний — не грати взагалі.
Повертаючись до «Рекомендацій…», хочу сказати, що дуже порадувала й пам’ятка позичальника. Все-таки наші банкіри — справжні професіонали! Пам’ятка за стилістикою нагадує протестантські брошури типу «Чому Бог любить тебе?» та наповнена чудовими фразами «Банки з розумінням ставляться до того, що Ви можете наразитися на непередбачені обставини, які можуть негативно вплинути на Ваш фінансовий стан…»
Аякже, біжать за клієнтом та «…з розумінням ставляться»!
Із нещодавнього. Особливо мене вразило розуміння одного з найбільших банків нашої держави, який позивався до моєї клієнтки. Клієнтка постійно спілкувалася із банківським працівником, який вів її кредит. Порушення проплати мали місце, один раз — на термін три-дев’ять днів із наступною сплатою відповідних штрафних санкцій. Однак людина була вражена, отримавши повістку в судове засідання. Нагадаю, жодної письмової претензії з боку банку до неї не було, матеріали справи із суду (примірник позову із додатками для відповідача, що є обов’язковим) також не надходили.
Прийшовши на суд і нарешті отримавши в руки позов, додатки, зіставивши все це зі своїми проплатами та витребувавши з банку первинну документацію про зарахування коштів та роздруківку операції по зарахуванню внесених коштів, вдалося з’ясувати, що за матеріалами позову станом на березень борг становить кількадесят тисяч гривень, а за фактичними даними (підтвердженими в тому числі й документами банку) переплата за кредитом на ту ж дату сягнула кількасот гривень.
Думаєте, банк, побачивши, що, ймовірно, вкралася помилка, вибачився і забрав документи чи хоч би провів внутрішню перевірку? Ні, справа в суді, і, швидше за все, дійде до судово-бухгалтерської експертизи (яка, звичайно ж, оплачуватиметься позичальником). Отаке «порозуміння». І таких прикладів чимало.
Знов-таки, не хочу сказати, що ця пам’ятка зайва. Однак добре, що робиться хоча б щось, і до другої хвилі кризи, яку дехто пророкує, ми підійдемо з текою рекомендацій та інструкцій, які можна використати не лише за призначенням (так-так, саме те, про що ви подумали), а й з метою підняти настрій.
Колись адмірал де Пан сказав фразу, яку приписували то Наполеону, то Талейрану: «Вони нічого не забули і нічого не навчилися». Для України вислів суперактуальний. Банки нічого не забувають (особливо своїх боржників) і, як показує час, практично нічого не вчаться. Заради справедливості потрібно сказати, що те ж стосується і політиків, і держслужбовців, і великого бізнесу.
І надії на те, що все не закінчиться, як у Франції наприкінці ХVIII століття, дедалі менше.