Двадцять років тому абревіатури «МВФ» у нашій країні не знав практично ніхто. Тобто теоретично мали знати кілька сотень або тисяч студентів, які вивчали спецкурси на кшталт «Грошовий обіг капкраїн», але після складання іспиту студент, як відомо, має звичку забувати непотрібну інформацію. А кому він потрібен був, цей МВФ? Я вже якось згадував, що навіть заступник голови Нацбанку, на столі якого я побачив візитівку М.Камдессю в далекому 1991 році, на моє питання «Звідки це у вас?» відповів щось на зразок: «Та ходять тут усякі. Понаїхали». А всього через якийсь рік-два високопоставлений український фінансист переконував мене, що «МВФ - це міжнародне політбюро». І от виповнюється вже двадцять років з моменту вступу України в «Сім’ю» - «Сім’ю» організацій МВФ/МБРР. Але, на жаль, наша країна почувається в ній скоріше як бідна родичка, ніж як дівка на виданні. Саме час замислитися над тим, у чому ж, власне, річ?
Ідея вступити до МВФ (і, природно, до МБРР - Міжнародного банку реконструкції та розвитку) належить, схоже, Богдану Гаврилишину. Правда, ще за кілька років до здобуття незалежності на одній із конференцій у Московському фінансовому інституті автор висловлював думку про можливість вступу до Міжнародного валютного фонду Української РСР (як «самостійного» члена ООН). Він вважав, що це знизить політичні витрати (неминучі при одержанні Радянським Союзом «не за рангом» маленької частки в капіталі фонду) і водночас дасть змогу всьому СРСР скористатися вигодами, які обіцяло членство в такому престижному фінансовому клубі. Звичайно, з висоти набутого досвіду це видається наївним фантазерством… Утім, тоді найменше йшлося про кредити МВФ. А про що ж? Яка ще користь може бути від МВФ? Як на мене, саме нерозуміння цього й прирікає нас на те ставлення, яке ми відчуваємо всі ці роки.
Директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду М.Камдессю вперше відвідав Україну та зустрівся з її керівниками, як я вже згадував вище, 1991 року. Але тоді не йшлося про наш вступ до фонду хоча б тому, що Україна не була політично незалежною державою. На той момент найрадикальнішим кроком у цьому напрямку виглядав вступ до цієї організації СРСР. Аналітики МВФ навряд чи припускали можливість розпаду Радянського Союзу, принаймні в доступному для огляду історичному періоді. Але події розвивалися з такою швидкістю, що вже через кілька місяців після візиту М.Камдессю почалося серйозне обговорення співробітництва із МВФ.
За спогадами відомого вченого Б.Гаврилишина, це була одна з перших проблем, на яку він звернув увагу президента Кравчука після свого призначення його радником наприкінці 1991 року. Уже 27 грудня того ж року уряд України надіслав у штаб-квартиру МВФ у Вашингтоні офіційну заявку на вступ. Розглянувши її у квітні 1992-го, виконавчі органі направили її для прийняття рішення радою керуючих, яка без проведення засідання (рутинна практика, передбачена процедурними нормами МВФ) 27 квітня 1992-го прийняла резолюцію №47-5, що дозволяла прийняти Україну до складу країн - членів фонду протягом шести місяців. Цікаво, що для України було встановлено квоту в 665 млн. SDR (тобто в ті самі 800 млн. дол., на які свого часу претендував увесь Радянський Союз, але, природно, вже не таких ваговитих), з яких 180 млн. дол. потрібно було внести в «твердій» валюті.
Україна стала повноправним членом Міжнародного валютного фонду після підписання 3 вересня 1992 року статуту МВФ, що було зроблено міністром фінансів Г.П’ятаченком. Цій події передувала велика підготовча робота, виконана Міністерством фінансів і Національним банком. Особливо багато уваги підготовці до вступу України у МВФ приділив заступник міністра фінансів М.Гончарук.
Згідно зі статутними документами та розподілом квот, інтереси групи країн, до якої входить Україна, представляє виконавчий директор від Нідерландів (що мають 52361 голос із 114783 голосів усієї групи), а його заступником є представник України, яка за кількістю голосів посідає друге місце в групі (14457), випереджаючи Ізраїль (11348) і Румунію (11039). Взагалі-то наша група складається переважно (хоча не тільки) з постсоціалістичних держав (зокрема пострадянських, таких як Вірменія, Грузія і Молдова), що, природно, можна було б застосувати для вироблення загальних позицій усередині групи та використання їх як важеля впливу. Але поки що, очевидно, це завдання, непід’ємне для нашої економічної дипломатії, насамперед унаслідок відстороненості нашого зовнішньополітичного відомства від реальної роботи з міжнародними фінансовими організаціями. Роль МЗС у відносинах із ними зведено в основному до організаційного забезпечення.
Співробітництво України із МВФ на рівні реалізації спільних програм економічного розвитку в Україні, яке розпочалося з жовтня 1994 року, можна розділити на кілька етапів.
На першому етапі (1994-1995) Україні надали фінансову допомогу у вигляді «системної трансформаційної позики» для підтримання платіжного балансу на суму в 763,1 млн. дол. Однак перший млинець вийшов грудкою: через невиконання Україною низки умов програму було завершено достроково.
На другому етапі (1995-1998) Україна одержала кредити на загальну суму 1,3 млрд. дол. за трьома річними програмами stаnd by здебільшого для підтримання курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу. Діло начебто пішло!
На третьому етапі (1998-2002) освоювали нововведення - програму розширеного фінансування, яка передбачала кредити на загальну суму 2,6 млрд. дол. У грудні 2000 року термін дії програми подовжили до вересня 2002-го, але в результаті фонд надав Україні тільки 1,2 млрд. дол., залишившись незадоволеним висновками щодо перебігу виконання погодженої програми дій уряду.
Далі Україна вирішила «передихнути» і зробити паузу у своїх кредитних відносинах із МВФ, перервавши «небезпечні зв’язки». Однак не зовсім. Відносини тривали, але вже на платонічній, тобто безпозичковій основі. На цьому етапі співробітництво України з фондом зосереджувалося на наданні технічної допомоги, спрямованої на усунення загроз стабільності й вирішення проблем, пов’язаних з макроекономічною, монетарною, валютною, податковою та бюджетною політикою. Протягом 2005-2006 років технічні місії МВФ кілька разів відвідували Україну з метою надати допомогу уряду в різних сферах, зокрема в сферах фінансово-бюджетної політики й управління державним боргом. При цьому ще в березні 2004-го рада директорів Міжнародного валютного фонду затвердила програму «попереджувальний stand by» для України терміном на 12 місяців, згідно з якою у разі різкого погіршення стану платіжного балансу Україна могла звернутися по кредит у сумі до 605 млн. дол. Але уряд утримувався від використання цього права аж до 2008 року, коли через кризу довелося попросити набагато більшу суму.
Фонд погодився виділити Україні 16,5 млрд. дол. на 15 років під 4% річних. Дебати з цього приводу, якщо хто пам’ятає, були такими гострими, що Верховна Рада дала уряду своє добро (у вигляді закону про антикризові заходи) в останній день перед закінченням терміну дії «фондівської оферти». Не минуло й тижня, як МВФ прийняв рішення про виділення запитуваної позики. Перший транш у розмірі 4,5 млрд. дол. надійшов на рахунки Нацбанку ще через тиждень - 10 листопада 2008 року. Відразу після одержання коштів виникло запитання про подальші грошові перерахування. Але з одержанням другого траншу вже виникли проблеми, зумовлені дефіцитом нашого державного бюджету (що суперечило узгодженим умовам кредиту). Перерахування коштів відклали на період узгодження нових умов. Зрештою, на початку травня 2009-го вдалося виторгувати ще 2,8 млрд. дол. під офіційну обіцянку в майбутньому скоротити дефіцит і надалі суворо дотримуватися бюджетної дисципліни. Її (обіцянку) урочисто скріпила чорнилом «велика трійка» - президент, прем’єр-міністр і голова Нацбанку. І відразу ж заговорили про третій транш (близько 3,3 млрд. дол.), який хотілося одержати вже через місяць. Однак довелося чекати більше двох місяців. Але після цього відбувся збій: четвертий транш (3,9 млрд. дол.), обіцяний до осені 2009 року, не отримано й досі. Після перегляду програми вже нинішнім урядом у 2010-му перерахування траншів теж незабаром припинилося - українська сторона так і не змогла сумлінно дотримуватись умов офіційно підписаних угод. А тим часом уже треба було потихеньку повертати борги…
Утім, як каже Леонід Каневський, «це зовсім інша історія», на якій не зупинятимуся. Завершуючи ж цей невеликий історичний екскурс, хотів би звернути увагу на те, що відносини з Міжнародним валютним фондом не слід зводити лише до кредитів. Я навіть сказав би, що в цих відносинах є питання більш важливі, ніж кредити. Тим паче що фонд від самого початку був дуже скупим. Коли на початку дев’яностих ми натякали на бажаність одержати кошти стабілізаційного фонду для підтримки курсу національної валюти, нам роз’ясняли, що можна обійтися й без власної валюти, і пропонували скористатися досвідом Європейського платіжного союзу. А просили ж, Господи… усього 1 млрд. дол. Але все-таки дві грошові реформи (карбованцеву 1992-го та гривневу 1996-го) нам допомогли провести (хоча б теоретично).
А незабаром наша гривня досягла того, чого ніколи не мав радянський карбованець (у тому числі і достопам’ятний «золотий червінець», міфологізований за часів перебудови), - конвертованості. Як це й передбачено статутом МВФ. Так, гривню не обмінюють на долари в Сполучених Штатах (може, просто американські банки гірші за наші?), але в себе у країні це легко можуть зробити і громадяни, і підприємства. Саме цьому простому факту ми зобов’язані й повними полицями в наших магазинах, і дорогами, переповненими іномарками, і відпочинком на пляжах у сонячних країнах, і можливістю махнути на все це рукою та виїхати за кордон.
Та чи закінчилися на цьому наші реформи, в яких нам може бути корисною не тільки фінансова, а й інформаційна допомога Міжнародного валютного фонду? Я уявляю собі обурення деяких читачів самим згадуванням про програми МВФ. Однак річ у тім, що взагалі-то програми формально не фондівські, а урядові. Тобто в ідеалі вони мають розроблятися не місіями МВФ і потім узгоджуватися з урядом (під тиском експертів і обставин), а народжуватися в надрах вітчизняних кабінетів і відсилатися у МВФ разом із заявкою на кредит. І тоді не виникатимуть побоювання у нав’язуванні чужих для нас вимог. Гадаєте, це нереально? А от і помиляєтеся. Добре, я не казатиму про те, що в Казначействі США та Федеральному резерві мають свою точку зору на те, що робити з економікою країни.
Поговоримо про Ботсвану. З дитинства в мене склалося враження про землю Бечуаналенду як про дикий, пустельний край, через який лежав шлях хоробрих шукачів скарбів до копалень царя Соломона. Насправді алмазні копальні сьогодні існують на території Ботсвани (причому з найкращими у світі ювелірними алмазами), але справжнім скарбом цієї країни, на мою думку, є її люди - розумні, гарні та добрі. Пам’ятаю, як був здивований високою кваліфікацією чиновників різного рівня (від молодих фахівців до міністрів) і різних (відповідно до мого інтересу, в основному економічних) відомств. Здивований тим, що на робочому столі міністра економіки (подалі від чужих очей) лежало «Багатство націй» А.Сміта із численними закладками. Здивований тим, що, згадавши про своє стажування в Лондонській школі економіки, я виявив чимало співрозмовників, які пройшли там повний курс навчання.
І, ймовірно, саме тому я не здивувався, прочитавши нещодавно в Дж. Стігліца, що ботсванські фахівці разом із іноземними радниками спільно підготували таку програму виходу країни з кризи, що місії МВФ, яка прибула в країну (було це в далекому 1981 році) довелося неабияк попотіти, щоб придумати хоч якісь зауваження (так сказати, забити гол престижу). Виявилося, що ботсванці краще за експертів МВФ знають не тільки свої проблеми, а й шляхи їх розв’язання. І відтоді вони більше до МВФ по допомогу не зверталися. Отже, відносно недавні зауваження місії фонду (у рамках рутинних консультацій відповідно до статті IV статуту МВФ), які стосувалися бажаності скорочення обсягів державних соціальних послуг (нібито надто обтяжливих для бюджету), були просто «прийняті до відома». Як і інформація про те, що зарплати в країні, мовляв, вищі, ніж у Лівані, Чилі чи на Маврикії. «От і добре», - сказали ботсванці, замість того, щоб кинутися їх скорочувати.
Скажете, «далека екзотика»? Добре, наведу приклад ближче - і географічно, і економічно. Це відбувалося в Португалії рік тому. Соціалістичний уряд Ж.Сократеша пішов у відставку, але ще виконував свої обов’язки до позачергових виборів. Але робити з економікою щось треба було, і він направив до МВФ (одночасно з Єврокомісією) свою програму розвитку та стабільності разом із заявкою на фінансову допомогу. Програма ця була розроблена
ще місяця за два-три до того й узгоджена(!) з опозицією, хоча в уряд опозиціонерів (соціал-демократів) ніхто не запрошував. Проте було розуміння необхідності національного консенсусу.
Місія «трійки» (МВФ-Єврокомісія-Європейський центробанк) програму схвалила, склала умови кредитування й попросила прийняти їх як уряд (який встиг ще одержати перший транш), так і опозицію, котра мала солідні шанси прийти до влади. Що вона й зробила місяця через півтора, відразу засівши за нову програму, яка являла собою просто модернізований (більш жорсткий) варіант програми попереднього уряду (з яким знову-таки погодилася опозиція - тепер уже соціалістична). А ви не звернули уваги на те, що Португалія якось відійшла на другий-третій план у тривожних зведеннях із фронтів європейської кризи? Може, тепер буде зрозуміліше, чому? А я вам скажу: якщо комусь не подобається «Вашингтонський консенсус», протиставте йому «Київський консенсус», а не київську конфронтацію.
Звичайно, розробити таку програму національної єдності нелегко. І тут, знову ж таки, роль МВФ/МБРР могла б бути помітнішою. До речі, певний досвід у нас все-таки є. Маю на увазі нині діючий закон про валютне регулювання, пам’ятаючи і те, що він існує у формі урядового декрету. Але готувався він у Нацбанку саме у формі проекту закону. А потім обговорювався з іноземними спецами, які, зокрема, представляли МВФ. І був поданий улітку 1992 року до Верховної Ради, але його розгляд в останній момент відклали: уряд раптом виступив проти норми про обов’язкову цесію - продаж експортної виручки в іноземній валюті (що повністю відповідає правилам МВФ і міжнародній практиці). А через кілька місяців, внісши буквально дві новели, уряд без зайвих зволікань увів його в дію своїм декретом. Щоправда, уряд був уже іншим - Л.Кучми.
Закон (декрет), звичайно, давно застарів. Ми свого часу планували замінити його новим уже років через п’ять. А от, дивися, йому вже теж двадцять, з яких понад десять різні розробники намагаються його вдосконалити або замінити - і все не виходить. Вважаю, насамперед тому, що вони, по-перше, не розуміють (не знають) внутрішньої логіки нинішнього законодавства, не думають про наступність і послідовність його розвитку, сприймаючи його просто як набір окремих норм, які й намагаються змінити за принципом «тут грати, тут не грати, тут я оселедця загорнув». А по-друге, не враховують світових трендів у сфері валютних відносин. А чи порушував хтось питання про вдосконалення нашого валютного законодавства перед експертами МВФ? Для початку хоча б неофіційно.
Згадую початок дев’яностих і ту пропагандистську активність, з якою не втомлювалися роз’яснювати «ази» ринкової економіки і знайомити зі світовим досвідом не тільки високопосадовців, а й учених, журналістів, простих громадян перші представники Світового банку (Д.Кауфман) і МВФ (А.Сундаков). А хто з не зобов’язаних знати це «по роботі» може сходу назвати імена представників цих організацій в Україні зараз? Чи часто ми маємо можливість поспілкуватися з ними або хоча б побачити по телевізору? А хто знає імена наших представників у цих організаціях? Чому їм не дають слова для публічних виступів? Чому їх не зобов’язують робити це? Чому не публікуються промови глав наших делегацій на щорічних зборах фонду і банку? Можливо, тому, що в них немає нічого нового і цікавого, крім пояснення причин наших потреб у грошах і невиконання раніше взятих зобов’язань?
А говорити на такому форумі варто було б про глобальні економічні проблеми і шляхи їх розв’язання, про економічну концепцію розвитку, сповідувану експертами фонду, або про проблему міжнародної ліквідності, світову валюту і, відповідно, перетворення МВФ на «міжнародного кредитора останньої інстанції». І залучати до підготовки виступу не тільки апарат Мінфіну, а й увесь інтелектуальний потенціал. Між іншим, мені й у Нацбанку, і в МЗС траплялися довгі листи одного українського професора (колишнього і, можливо, майбутнього народного депутата), що стосуються реформи світової валютно-грошової системи. На свій подив, я довідався, що ці пропозиції дійшли також до вищого керівництва МВФ і… ООН. Ні, можна не погоджуватися із суттю пропозицій, можна вказувати на їхню необґрунтованість або тривіальність. Але не можна не поважати наполегливості у доведенні їх до відома тих, хто може прийняти реальні рішення.
От, здавалося б, взяти як приклад і вийти на світову трибуну з чимось таким!.. Смішно? Не по Савці свитка? Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти? А от у Казахстані не стали сміятися: розробили ідею створення G-Global на противагу G-20, вклали її у вуста президента Н.Назарбаєва і тепер пропагують на всіх міжнародних форумах. І нехай шанси G-Global… ну, не так, щоб дуже. Зате Казахстан у грі. І кандидатура голови центробанку Казахстану офіційно розглядалася на пост глави МВФ. І нехай шанси його були… ну, не так, щоб дуже. Але на наступних переговорах з експертами МВФ, якщо доведеться, він сидітиме вже навіть не як «рівний із рівними», а, швидше, як «перший серед рівних». Такого не об’їдеш.
І взагалі, дуже важливим є той факт, що Україна не просто позичальник МВФ, а член цього фонду. Тобто, як люблять у деяких випадках нагадувати працівники фонду своїм учасникам (якщо хочете - акціонерам): «Ми - це ви». А скільки нам дивовижних відкриттів може приготувати спілкування в кулуарах із представниками інших країн, чиї найрізноманітніші інтереси у МВФ/МБРР могли б підтримати ми (в обмін на їхню підтримку). От узяти хоча б… (Краще помовчу, щоб не наврочити. Але ті, кому треба, сподіваюся, мене зрозуміли?)
Або от наші проблеми, пов’язані з різким подорожчанням нафти і газу (це неважливо, що саме останнім часом ціни знизилися: рівень усе одно залишається високим, та й тренд може скоро змінитися). Проблеми через це виникають не тільки у нас, а й в інших членів МВФ. В аналогічній ситуації в середині 1970-х років МВФ створив спеціальний «нафтовий фонд» для фінансування тимчасових потреб країн - імпортерів енергоресурсів. А чи не порушити перед МВФ питання про надання нам подібних можливостей зараз? Та не самим, а опрацювавши це питання з іншими зацікавленими сторонами. Виявивши, так би мовити, можливості економічної дипломатії.
Знову ж таки, досвід «групи двадцяти» міг би бути прикладом для створення групи, до повноважень якої входили б питання належної допомоги країнам із перехідною економікою. Але для створення такої групи необхідні чималі політичні зусилля: ні країни-донори не допомагатимуть у створенні лобістської структури країн-реципієнтів, ні інші позичальники фонду і Світового банку не підтримуватимуть охочих переорієнтувати на себе фінансові потоки. У принципі, потреба в такій лобістській структурі відчувалася з часів масового приєднання до МВФ колишніх соціалістичних країн, оскільки, прямо скажемо, коштів фонду на всіх не вистачає, а країни, що розвиваються, не збиралися і не збираються знижувати свої вимоги. Це дуже добре відчувається і на зборах МВФ/МБРР.
До речі, про необхідність реформи МВФ говорять уже давно. Якщо точніше, реформування здійснюється постійно. В одних випадках це кардинальні зміни (затверджені рішенням ради керуючих у січні 1976 року на Ямайці), в інших - поточні (створення нових органів управління або програм фінансування). Ті пропозиції, про які говорять зараз, стосуються зміни ролі МВФ у запобіганні міжнародним фінансовим кризам і теж не є чимось новим. Про необхідність поліпшення роботи щодо координації валютної політики окремих країн, підвищення внеску МВФ у глобальній ліквідності, як і про зміну відносин між МВФ та іншими МФО і великими приватними банками, а також про спеціальні заходи щодо підтримки міжнародної фінансової стабільності експерти говорили ще принаймні у середині вісімдесятих років. І це не залишалося без уваги радянських фахівців, які прямо вказували на те, що «зароджується така система регулювання, при якій розробка основних заходів у валютно-фінансовій сфері є результатом спільних дій урядів, центральних банків, найбільших банківських монополій, а їх впровадження в життя покладається в основному на приватний сектор. Важливою ланкою цього механізму стає МВФ, який перетворюється на свого роду координатора, каталізатора змін як у політиці окремих держав, так і в діяльності приватного сектора».
Тож, думаю, після закінчення двадцяти років спільного життя уже час Україні переходити на
новий рівень спілкування з міжнародними фінансовими організаціями. І нагода для цього випала гарна - у вересні до нас знову прибуває чергова місія МВФ: поговорити про наш «шлях угору». Або як там в оригіналі у Дж. Брейна: «Room at the top»? Тоді цілком доречно повторити заключні слова д’Артаньяна у фільмі «Двадцять років по тому»: «Відведіть мені кімнату в бельетажі: я ж тепер капітан мушкетерів. Але збережіть за мною все ж таки кімнатку нагорі: ніколи не знаєш, що може статися».